Він чогось вичікував, і вони не розуміли Його.
Минув час, коли за Ним дорогами Іудеї, Самарії, Галілеї сунули тисячі людей, зваблених Його дивовижними чудесами і химерними проповідями. Вони гучно виславлювали Його, падали на коліна при одній появі і цілували Його сліди. Вони бачили в Ньому свого повелителя, потомка древніх царів й самого царя. Досить було Йому кивнути пальцем — і попливло би землею хмаровиння людей з усіх колін Ізраїлю, понесло би свого кумира на руках до священного града — до Єрусалима. Він тільки сердився, чуючи такі побажання.
"Моє царство не від світу сього..."
Було... Гурт людей вирішив схопити Його і силоміттям проголосити своїм царем. Увесь день вони тоді скрадалися у печерах на високій горі і лише в потемках спустилися до поріділого й розчарованого натовпу, у якого зазвичай велика любов нараз перетліла на великий гнів, і який стрінув Його глузуванням, прокльонами, лайкою.
Ще рік тому Він міг прийти в Єрусалим в оточенні тисяч засліплених Його особою людей, вірних слуг, покірних рабів, ладних виконати будь-який Його наказ, вдовольнити будь-яку забаганку. І де тоді би були первосвященики зі своїм сенедріоном, фарисеї, фундуклеї? Він мав би владу правом сильного і царство своє правом могутнього...
Вони не розуміли Його.
Надто в Іуди здавали нерви, коли замість криків "Осанна!", "Осанна!" їх стрічали градом каміння і лайкою. І де? На околицях Віфанії — того самого міста, де сотні зцілених мали б свідкувати про чудесний дар Спасителя й побожно вимовляти Його ім'я. Ісус — їхній Учитель — провіщав своїм учням силу, владу над душами людей, вічне життя, вічне спасіння, та сам вочевидь не прагнув ні сили, ні влади, ні слави.
З боку Єрусалима повзли важкі чорні хмари, а під відродженим до життя хлібним деревом постав великий гурт пошарпаних, розлючених людей. Вони переслідували їх уже давно, одні й ті ж похмурі марюки ковзали біля них берегами Ґалілейського озера, стрічали зизим блиском мертвотних більм на перехрестях Копернаума, Віфсаїди, Самарії. Одні й ті ж голоси кидали в них слова прокляття й ненависті. Цим хлепавим недоноскам довго не вдавалося застати їх зненацька, але вони терпляче вичікували свого, анітрохи не сумніваючись, що проточні води часу колись їх зведуть на безлюдді та безгомінні і тоді ніхто з цієї маленької безбожної громади не уникне їх мсти.
Ввібгавши в себе несвітенний сказ, завмерло напроти них темне громаддя ошалілого велета. За хвилю лиховісний стрим прорветься крізь могутні груди, крізь потворну личину, що пузирилася синюшною піною і гноєм під брудними куделями велетенської голови. Велетень перекидав з руки на руку важкого каменя. Одежа, радше те, що скидалося на неї, видавала в ньому стражника храму Господнього, а також свідкувала, що в минулому він, очевидно, служив в легіонах римлян — тороки шкіряних сандалій, кругляк мідного щита, залишки нагрудного панцира являли колишню людську пишноту. Та смугастий халат, на якому все це висіло, був брудним, дірявим, опухлі стовбури ніг обплутані зеленавим жабуринням випнутих жил. Чолов'яга був дуже хворим, злим і ненависним до світу, властиво, він перебував поза світом людей, бо нічого не чекав, нікого не боявся. Він жадав лише грошей, за які можна напитися до смерті у крамаря, напитися і забути свій біль, уразу, а гроші йому обіцяли служителі храму, якщо він таємно, без зайвих свідків покінчить із гріховодом, який тяжко баламутить народ.
...А, власне, що йому до гріхів людських і до справ Божих?
Що для нього люди й що для нього Бог? Що він для них...
— Богохульники! Ви богохульники і відступники. — Потворний чолов'яга розігрів свій старожитній шал гучним ревінням, і в груди Ісуса полетіла важка каменюка.
... В груди вдарила важка каменюка, і вони закричали од жаху, кинулися вперед, прагнучи затулити Його своїми грудьми, але чомусь не могли допастися до Нього, добігти до Нього — чи ноги задерев'яніли, чи Він враз подаленів на якусь недосяжну для них відстань?
— Ви богохульники, смерть! смерть! Смерть вам усім! — Оскаженілий велет божевільним риком привів у рух хитливу драглисту масу, що чаїлася за його спиною.
— Смерть! Смерть! — Ліс рук однодушно піднявся вверх, і в розпалених очах годі було шукати пощади чи милосердя. На них сунув велетенський сторукий, стоглавий спрут, простягаючи липкі щупальця.
"Кінець..." — Щось хрупнуло там, де билося серце Андрія, і мізерна гидка істота, про існування якої в собі він і не здогадувався, раптом зайшлася оглушливим вереском. А те, що ще залишалося колишнім Андрієм, встигло здивуватися: "Невже таким може бути кінець?"
"Ще жоден пророк не помер поза Єрусалимом", — з неймовірного далека його заспокоїв тихий спокійний голос Ісуса. Хвиля викресала сліпучу блискавку, золотава тінь Учителя ще більш подаленіла і наблизилася до біснуватої гори м'язів. Глухо скрикнув Петро. Завмер натовп, сторожко спостерігаючи за Ісусом.
А Він поволі підняв десницю, обережно й лагідно провів нею по осклизлому твару велетня. Коли ж відступив трохи вбік на світ глянули осмислені, випрозорені блакиттю очі на чистому, молодому обличчі. Голосно скрикнула біла пташка, облітаючи кучеряве хлібне деревце, прогуділа бджола, зашарудів вітер.
Велетень недовірливо проводив пальцями по власних щоках, скронях, хапався за голову, яку тільки-но випікали болем криваві струпи. Зрештою шарпнув з руки блискучого металевого щита. Довго вглядався у своє відображення, чистий високий лоб забичився од натуги. Дочовпував. Опускалися долі руки, розтулялися пальці, гупало у росяну траву каміння, зникало, розтавало, світилося солодкими брунатними плодами, розлущувалося коричневими спілими горіхами. І ще звук розпростертих ниць у побожному страхові перед сяйною постаттю Ісуса, впокорених людей.
Він і їм говорив слова любови. Часто потирав груди, куди вцілив важкий камінь, Синові Людському було боляче, але слова такими тихими і світлими, що від них лагідніли очі нападників, — хто схлипував, хто відверто ридав, припавши до його ніг.
Він покинув їх під хлібним деревом, освітлених чудним, радісним екстазом. Велет з відродженим юним лицем шепотів услід слова благословення і вдячности. Він не посмів йти за ними, винувато схиляв голову — жах провини і щастя прощення — все було у тих рухах.