Богатирьови
Вирвавшись із міжгір'я Малого Хінгану, Амур розливається неозорою Сунгарійською низиною, міняючи свій напрям з південного на північно-східний. Поблизу Хабаровська він роз'єднується на два рукави. Лівий, повноводіший, тече в тому ж самому напрямку, а правий повертає на південний схід, але, наштовхнувшись на західні відроги Сіхоте-Аліню, огинає їх і зливається з лівим. На широкому річищі розкидано безліч малих і великих островів. Під час великої води деякі з них затоплюються, в малу навіть до них підступають піщані коси. Оточені густою шелюгою, вони вкриті високим куничником — труднопрохідною травою. На піщаних гривках островів ростуть поодинокі хирляві дубки та осики. Підвищення чергуються із звивистими затоками та мілкими озерами, дзеркальну гладінь яких укриває візерунчасте листя водяного горіха — чіліму, а на деяких і широкі круглі — лотоси.
На одній з таких піщаних грив, у північно-східній частині острова, розташований розкішний город мисливця-промисловика Богатирьова. Крім звичайних у цих місцях картоплі, капусти й помідорів, на грядках ростуть сині баклажани, солодкий перець, кавуни та дині. Кінчається останній місяць літа, і хазяїн перед збиранням урожаю живе на городі в легкому курені, спорудженому з верболозу і вкритому куничником. З ближнього правобережного селища Богатирьов привозить на острів сіль, хліб і сірники, решта все — своє, вирощене на городі та заготовлене в тайзі про запас. У ближній затоці ловить Богатирьов гладких коропів і карасів. Амур — ріка рибна, тільки не лінуйся!
Звук моторного човна, що входив у затоку, привернув увагу Богатирьова, і він піднявся на пагорб, щоб роздивитися того, хто завітав до нього. "Певно, мисливствознавець Перекатов мчить на своєму "Вихорі",— подумав Богатирьов, розглядаючи з-під долоні прудку "дюральку", керовану самотнім пасажиром.
Невдовзі човен м'яко штовхнувся носом у золотий берег, і з нього легко вистрибнула молода ще людина у шкіряній куртці та високих гумових чоботях.
— Добридень, Іване Тимофійовичу, дорогий мій! — І з цими словами Перекатов обійняв по-синівському Богатирьова за плечі.— Заховався на свою заїмку і думаєш, не знайду тебе?
— Добридень, добридень, Олеже Костянтиновичу! От уже кого не чекав! Радий такому гостю!
Очі Богатирьова мружились, обличчя осявала щира усмішка, що свідчила про велику взаємну симпатію двох людей, які давно не бачились і надзвичайно раді несподіваній зустрічі.
— Привіз я тобі уклін од дружини і деякі новини з промгоспу,— сказав Перекатов.
— За уклін спасибі, а тепер ходімо в курінь, почастую тебе чим бог послав. Там і про новини побалакаємо.
Вони попрямували до нехитрого житла Богатирьова. Проходячи повз городні грядки, мисливствознавець зачудувався:
— Та в тебе справжнісінький баштан! Дивина, кавуни які! В цьому ось кілограмів шість, напевно, буде.
— Якщо рук докласти, у нас усе можна виростити. Кавуни в мене на чистому піску, але перш ніж посадити їх, я в кожну лунку по десятку відер свіжої землиці насипав та паперовими ковпачками розсаду попервах укривав. От і погнало гудину в ріст.
Підійшовши до куреня, мисливствознавець сів на порожній ящик, який правив господареві за стілець, скинув шапку й дістав цигарки.
— Гарно в тебе, Іване Тимофійовичу! Краса ж яка довкіл! Пожити б у тебе тут...
— То що на заваді? Залишайся, от і поживемо разом, рибку половимо. Ти, мабуть, зголоднів? — і по цих словах Богатирьов присунув гостеві низенький легкий столик і виклав на нього кілька підрум'янених карасів, спечених на вогнищі на вербових гілочках.— Покуштуй, а я піду виберу кавун спіленький.
Невдовзі він приніс темно-зелений кавун; від легкого дотику ножа плід лунко тріснув. Червона зерниста серцевина була солодка й прохолодна, вона приємно вгамовувала спрагу, викликану солонуватою рибою.
— Про наш Амур кажуть — суворий та холодний, а дивись, які "фрукти" повиростали, як на Україні! А я не об'їмся?
— Їж на здоров'я. Кавунами ще ніхто не об'їдався.
Після несподівано смачного частування, Перекатов підсунувся ближче до хазяїна.
— Ну, тепер давай розповідай про свої новини,— уважно вдивляючись в обличчя гостя, сказав Богатирьов.
— Нині, Іване Тимофійовичу, промисловий сезон у нас буде напружений. Заготівельні плани на хутро високі, а тут ще звіра живцем брати треба на експорт.
Обличчя старого мисливця пожвавилося.
— Чи не на відлов тигра агітувати приїхав?
— Цього разу тигрів не ловитимете. А от кабанів із десяток піймати треба, ізюбрів двійко, ну, а харз, видр, росомах — скільки пощастить. По соболю план твердий: сто двадцять і жодного більше.
— Дуже вже ти любиш наперед планувати. Тайга тобі не ферма, як пощастить. Можна й сотні не взяти. Або, скажімо, сто тридцять візьмемо, то що, протокол складатимеш?
— Я тебе, Іване Тимофійовичу, дуже поважаю. Мисливець ти класний, але зрозумій, що плани по соболю перевиконувати не можна: він лімітований. Раніше, коли всякого звіра було доволі, полював ти за принципом: що більше добув, то краще. Скільки знайшов, стільки й узяв. Тепер запаси звіра підраховані, план відлову вченими визначений. Треба й на розплід звіра залишити. Настав час і мисливцеві стримуватися. Відстріляв норму, берися за іншу справу, а зустрів соболя — помилуйся на нього, а не займай.
— Неправильно ти кажеш, Перекатов,— заперечив Богатирьов,— мої батько й дід були на Амурі мисливцями і, якщо вже звіра знаходили, неодмінно брали. І нічого, ще й на мій вік вистачило. Та який мисливець повз звіра пройде, щасливий випадок пропустить!
— Не заперечую, так було, та тепер не ті часи. Я знаю, хочеш ти, щоб і онукам звіра вдосталь лишилося, чи не так, Іване Тимофійовичу?
— Аякже, звіра думаючи треба бити.
— Так і я про це веду мову! — вигукнув, усміхаючись, Перекатов.
— Гаразд, буде здоров'я, то впораємось із завданням. Бригада в мене надійна. Не підведемо. Тільки і ти промгосп піджени, щоб вчасно транспортом забезпечив та пастки постачив.
Богатирьов з цікавістю вислухав докладну розповідь мисливствознавця, як і коли починається завезення мисливців на угіддя, де передбачається ловити звіра, як буде організовано приймання від них добутого хутра і звіра.