Поділились на дві половини. Одні пішли проти жандармів, інші кинулись на тюрму.
І коли успіх, здавалося, був уже зовсім близько, почулося татакання кулемета.
Підійшов великий загін війська, навіть з бронемашиною.
* * *
Місто вже не спало. Вершники, автомобілі мчали в усі кінці. На вулиці розстрілювали кожного яванця. Втративши телеграфний і телефонний зв'язок, влада метушилася і давала суперечливі накази.
— З Вельтевреденом зв'язку нема!
— Повстанці напали на будинок генерал-губернатора!
— В передмісті Мейстер Корнеліус повстанці руйнують урядові установи!
Спалахнула пожежа в одному місці, в другому. Ось і з Прийорка видно заграву. Вже в різних місцях збираються групи, які навіть вступають в бійку з солдатами. З кожною хвилиною сили повстанців зростають. Незабаром повстануть усі, і тоді невистачить солдатів, хоч їх і багато. Владі потрібен швидкий і рішучий успіх в головних пунктах. Вона вже не ввертає уваги на постріли з різних вулиць і кутків.
І в цю мить поширюються чутки, що біля тюрми повстанців розбито…
Але пошта ще тримається. З усіх вікон відстрілюються герої. На підлозі вже валяються вбиті і поранені. Двоє з службовців пошти підхопили зброю і взяли участь в обороні.
В усіх надія, що зараз прийдуть на допомогу товариші з тюрми, що повсталий народ заллє все місто.
Та замість товаришів вони бачать усе нових і нових солдатів. Кільце дедалі звужується. Приміщення пошти вже щільно оточене. З сусідніх дахів, вікон стріляють солдати. А внизу вже грюкають у двері.
Минає година, друга… Змін ніяких, крім того, що солдати підходять дедалі ближче.
Холодний розпач стискає серце. Невже ж усе це марно? Невже ж повстання придушене одразу? Не може цього бути! Треба лише протриматись якомога довше…
* * *
Відкинуті од тюрми повстанці розсипались по місту окремими групами. Вони хотіли зібратись біля пошти, але зустріли величезну кількість солдатів.
Тоді кожна група почала діяти окремо, на свій розсуд.
Нонг потрапив у групу з двадцяти чоловік під керівництвом Данового товариша, Гурана. Вони хотіли захопити вокзал, але й тут були вже солдати.
— Ходімо тоді далі, за місто, — запропонував Гуран. — Треба зіпсувати залізницю, щоб не могла надійти підмога з Бейтензорга.
Вони відійшли на кілька кілометрів од міста, захопили залізничну будку і з допомогою різних залізних, предметів, які тут знайшлися, почали вивертати рейки, валити телеграфні стовпи.
Усі сусідні села були на ногах І гули, ніби стривожені вулики. З темряви, з бананових хащів, виринали одна за одною темні постаті і приєднувались до роботи загону. Незабаром зібралося більше сотні чоловік, і з їх допомогою було зіпсовано з півкілометра залізниці.
Кожен селянин хотів чимось допомогти спільній справі, але всі вони були беззбройні. Не всі мали навіть криси. Більшість озброїлась яким-небудь господарським знаряддям, але в примітивному господарстві і знаряддя було примітивне.
Поява двадцяти добре озброєних товаришів справила сильне враження, надала більше сміливості і бадьорості.
— Ходім у Батавію! — кричали вони.
Повстанці згадали, який бій їм довелося витримати в солдатами в місті, і не наважились вести людей туди.
— Не можна вам з такою зброєю виступати проти війська. Вистачить вам праці і навколо міста. Підіймайте весь народ, займайте установи, припиніть усі зв'язки між ними, затримуйте і обеззброюйте голландців, жандармів, поліцію, нападайте з засади на окремі групи солдатів.
Сам же загін почав радитись, що робити далі: чи повертатись у Батавію, чи йти по країні і піднімати народ. Гуран хотів повернутись назад у Батавію, щоб взяти участь у рішучому бою. Інші заперечували, кажучи, що двадцять чоловік не вирішать долю Батавії, а там, глибше, як озброєне ядро, вони можуть підняти маси і зробити більше користі.
В числі останніх був і Нонг. Він запалився справою, втратив свою сором'язливість, у нього навіть з'явилося невідоме доти красномовство.
— Там, на півдні, у Бантамі, — сказав він, — є багато зброї, є навіть наше добре військо. Я сам бачив. Воно вирішить нашу долю. Ходімо назустріч, підготуємо по дорозі йому допомогу.
І він розказав про, все те, що бачив, про події, в яких брав участь. Товариші, почувши, що цей тихий хлопець мав відношення до таких подій і осіб, пройнялись пошаною до нього. Тимчасом почало розвиднюватись. Проступили на горизонті гори. Потім блиснули їх вершини.
В цей час прибігли з Батавії два товариші і повідомили, що пошту захопили солдати; сорок дев'ять повстанців, які були там, потрапили в полон… Роз'єднані групи відстрілюються в різних кінцях міста. Не можна сподіватися, щоб їм тепер вдалося досягти будь-якого значного успіху без сторонньої допомоги. А чи можна сподіватись на цю допомогу?
— У районі Батавії збройної сили у нас більше нема, — сказав Гуран.
— Значить, треба залишити Батавію, — підхопив Нонг, — і просуватися на південь, де збереться велика збройна сила.
З цим усі були змушені погодитись. Перед походом вирішили відійти вбік і години зо дві відпочити.
Через годину в загін привели голландську сім'ю, яка тікала в Батавію з свого маєтку.
Поважний мінгер, товста мефрау[24] і двоє дітей восьми-десяти років тремтіли, чекаючи смерті.
— Беріть усе, тільки не вбивайте, — просив голландець.
— Своє добро ми й самі візьмемо, — відповіли йому. — А вбивати вас немає рації. Ідіть собі по рейках у Батавію.
Сім'я посунула, боязко озираючись на всі боки, а повстанцям, крім різних речей, лишилося двоє коней і револьвер.
Незабаром помітили, що з Батавії йде поїзд. Він зупинився біля зруйнованої ділянки, і з вагонів висипали солдати. Загін вирішив відійти далі. Повстанців зустрічали всюди як братів, а солдати ззаду ні від кого не могли довідатись, що попереду них є загін. Але підійшла голландська сім'я і сказала, що їх пограбували озброєні люди.
Частина солдатів лишилася лагодити дорогу і телеграф, а чоловік тридцять вирушили вперед.
Дорогою голландський офіцер відшмагав нагаєм кількох яванців, у тому числі і жінок, але ніхто "не бачив" ніякого загону.
Зате загін одержував звістки про кожний крок ворога. Опівдні Гуран вирішив "зустріти" ворога. В загоні налічувалось уже тридцять чоловік, та й населення, хоч і беззбройне, могло допомогти.