"Старший брат" енергійно взявся за роботу. Наказав і "молодшому братові" пустити в рух весь свій апарат. Навіть "революційний" Радан-Бого приєднався до цієї роботи.
Йому неприємно було, що простий люд сам почав ворушитись. Шановний Радан-Бого уявляв собі справу зовсім інакше, так, як вона змальовується в історії. Якийсь князь чи відомий сановник піднімає народ, скидає ненависну владу і сам стає на чолі її. А тут справа починається зовсім не по-людському. Так вони можуть замість користі наробити шкоди. І Радан-Бого не за страх, а за совість почав допомагати урядові.
Через деякий час тісна тюрма в Соло була заповнена арештованими. Але найтяжчим ударом був арешт дев'яти найактивніших учителів, у тому числі й Пандо.
І, нарешті, приблизно в цей самий час у Сурабайї внаслідок провокації був заарештований комітет комуністичної партії.
Таким чином, напередодні рішучих подій рух на Центральній Яві був позбавлений керівництва.
Ці звістки і приніс Салулу та Рейсу посланець.
* * *
Коли після тих невдалих зборів у храмі наспіх обмірковували, кому що робити, Нонг дуже хотів приєднатись до Рейса і Салула. Але виявилося, що є більш підхоже для нього завдання. Потрібна була людина, яка перевезла б листівки від Соло до Батавії і поширила їх там. Відповідальні товариші, вв'язані організаційними справами, не могли займатися цим, а інші ніколи в своєму житті нікуди не виїжджали. А Нонг і їздив і виявив уже свої здібності.
Отже, Нонг несподівано для самого себе став бувалою, спритною і відповідальною людиною.
Взяли звичайний плетений кошик, поклали на дно літературу, потім городину. Навчили Нонга, що і як робити. Оскільки Нонг був неписьменний, а також з метою конспірації, адрес і листівки йому не давали. Нонг повинен був вивчити напам'ять адреси, куди він мав звертатись дорогою. Лише в Батавію Салул надсилав через Нонга шифрований лист тому товаришеві, до якого він заходив, коли був "Тугаєм". Але й на цьому листі адреси не було написано.
— Коли йтимеш до цього товариша, — навчав Салул, — то особливо бережись, щоб ніхто за тобою не стежив. Краще тоді зовсім не з'являйся до нього, а листа порви.
Через деякий час простий тубілець Нонг їхав собі в поїзді з кошиком городини. У Джок'якарті, Маосі, Бандунгу та інших місцях він спинявся, і щоразу після зупинки кошик ставав легшим. Життя навколо йшло так, як і раніше. Так само метушилися торговці на станціях, так само копошилися напівголі "спокійні, щасливі" люди, так само на плантаціях працювали кулі, так само поважно пересувалися білі володарі та місцеві сановники. "Найтихіший у світі народ" був тихий, як завжди.
І лише від тих товаришів, з якими Нонг мав стосунки, він довідався, що під цією тихістю криється багато напружених чуток, чекання і подій.
Ось і Нонгова батьківщина, Бандью. Як і колись, шумить завод пана Більбо; як і колись, працюють на нього селяни з своїми сапі. Треба було дочекатись вечора, щоб побачити тих робітників, до яких прибув Нонг.
Він пішов у свій кампонг. Ось дорога, якою біг його батько, охоплений амоком, ось місце, де його вбили…
Зустрілось кілька знайомих.
— Нонг! Звідки? Де ти був?
— Справедливість ходив шукати.
— Куди? В Батавію?
— І в Батавію, і в інші місця.
— Ну що ж тобі сказали?
— Сказали, що сподіватись нема на кого. Самі повинні дбати про себе.
— Як?
— Як хочете. Коли доведеться, то й за горло схопити ворога.
— О, якби це можна було!
— Заждіть трохи — і можна буде.
Хоч йому й казали, щоб дорогою він не займався агітацією і був дуже обережний, але своїм він вважав за можливе сказати трохи більше.
— Ти у нас залишишся? — питали його. — Поки що ні, а далі — не знаю.
Пішов до своєї халупи, однак ледве знайшов її: буйна рослинність утворила вже такі хащі, що в них зовсім сховалися руїни будинку.
Нонг сів на один із стовпчиків, що колись правили за підпору для його хати. І двох місяців не минуло, як він покинув свій рідний куток, але які зміни відбулись у житті Нонга!
Все його колишнє життя відсунулось ніби на десяток років, і від того життя лишилися тільки ось ці кілька стовпчиків. За цей час Нонг опинився у зовсім новому світі, і рідний кампонг, який ще недавно здавався головним місцем на землі, тепер уже був такий нікчемний, забутий, чужий.
У кампонгу почули, що повернувся Нонг, і зацікавились, де він був, що бачив і що чув. Біля нього зібрався гурт людей, і Нонг почав розповідати, що був і в Батавїї, і в Суракарті, і в Бантамі, багато чого бачив, найголовніше ж — людей, які не хочуть терпіти утиску і йдуть боротись за кращу долю свого народу.
— Багато є таких людей. Навіть один голландець пристав до нас. Є і зброя. Незабаром настане час, коли виженуть білих володарів. Навіть на нашого регента можна буде тоді управу знайти. І Більбо виженемо, і всю землю повернемо собі. Треба тільки, щоб усі разом піднялись, коли прийде вирішальний момент.
Люди слухали його слова з жахом. Як це наважитись піти проти влади, проти Більбо? Йому ж прийдуть на допомогу військо, жандарми.
Але впевнений тон Нонга, його ґрунтовні докази робили свою справу, і поступово людям почало здаватися, що діло не таке вже безнадійне, що. справді можна це зробити..
Виконавши доручення, Нонг увечері виїхав у Батавію. Важко йому було знайти те місце і будинок, куди він мав звернутись. Хлопцеві здавалося, що всі люди звертають особливу уві у на його кошик, а коли випадало, проходити повз поліцейського, то він аж не дихав. Якби він потрапив на очі досвідченому шпигу, той одразу запідозрив би його. Але Нонг усе ще мав вигляд простого селянського хлопця, який вперше у місті, і це допомагало йому більше, ніж усі його хитрощі.
Нарешті, він дістався до місця. Підійшов до хати з одного, з другого боку — нікого не видно. Стукнув у двері — ніхто не відповідає.
З сусідньої хати вийшла жінка.
— Чи тут живе Сукравата? — несміливо спитав Нонг.
Та зиркнула на нього якось підозріло, і Нонгу знов здалося, ніби вона оглядає його кошик.
— Нема його, — коротко відповіла жінка.
— Але живе він тут?
— Ні, — якось криво усміхнулась вона, — тепер він живе зовсім в іншому місці.
— Може, часом знаєте де?