— Для цього ж головним чином ми і приїхали сюди, — припинив їх суперечку Салул.
— Ну й добре, — сказав Пуан. — Зрозуміло, що кращого місця, як оце, бути не може. Воно ніби й дуже далеко і разом з тим дуже близько: на відстані дводенного переходу. Але все ж таки робити великий склад зброї в цій долині рисковано. Коли вони надумають послати сюди значний загін, тоді всій справі кінець, — не встигнеш усе сховати. Отже, треба знайти таке місце, де б, і шукаючи, не змогли знайти. Може, таке місце і знайдеться там далі, в горах, але ж ми знаємо, що зброя мусить бути під руками.
— Чи не можна було б домовитись як-небудь з цими бадувісами? — запропонував Салул. — У них, напевне, є такі місця.
— Нічого не вийде, — сказав Селім. — Я їх добре знаю. Ці фанатики — я маю на увазі керівників, особливо цього таємничого Гіранг-Ту-Уна, — більше нічого не хочуть, аби тільки їх не займали. І раді, що голландці до них не чіпляються. Та вони перші видадуть все, коли прийдуть війська. Їм не потрібне визволення країни, під якої вони самі відмежувались. Їм важлива тільки своя власна незалежність, нею вони фактично і користуються і не рискуватимуть заради якихось там справ, про які навіть нічого не знають.
— Це правда, — підтримав Пуан. — Можна сказати навіть більше. Вони настільки уникають усіх людей, що, крім відомого табу, в них є ще такий закон: коли хто з чужих потрапить туди, де живе цей таємничий Гіранг-Ту-Ун, то місце вважається опоганеним, і цей Гіранг повинен залишити його і шукати собі нове житло.
— А де він живе тепер? — спитав Салул.
— А біс його знає! Інакше не було б і тієї таємничості, про яку говоримо. Цього ж навіть ніхто з бадувісів не знає, крім тих сорока. Ех! От добре місце було б для нашої зброї! — заздрісно кінчив Пуан.
— В такому разі, товариші, — з жартівливою урочистістю сказав Рейс, — я знайшов спосіб оволодіти ним!
— Звідки? Як? Жартуєш! — закричали товариші.
— А ось як: вчора один неборак, здається, потрапив туди і зник. Значить, по велінню закона, треба чекати, що цей Оранг-Утанг — чи як там його — повинен залишити свою квартиру, а ми тоді й займемо її.
І він переказав усе те, що вони чули від Нонга.
— Знаємо ми цього дивака, — сказав Пуан. — Але звідки ти знаєш, що він потрапив саме до Гіранга? І ще ми не знаємо, що там відбувається, що думає робити цей Ту-Ун.
— А ось зараз довідаємося, — сказав Рейс і покликав Нонга.
— Скажи, чи ти справді хотів бути з нами?
— О так, туан! — щиро сказав Нонг.
— Ось, що, Дорогий товаришу! Постарайся назавжди забути слово "туан" і пам'ятай, ти такий самий туан, як і я, — невдоволено сказав Рейс.
— Слухаю! Я вже казав, що втік заради цього.
— Ну, так ось тобі бойове завдання. Коли добре виконаєш його, ми приймемо тебе в свої лави. Біжи зараз же в селище, довідайся докладно, що чули там про туана, і одразу ж, хоч і вночі, повертайся.
— Слухаю! — сказав Нонг і зразу ж попрямував у той бік.
Після наради товариші скликали всіх інсургентів і ознайомили їх із загальним становищем. Це було особливо важливо тому, що вони, сидячи в цій глушині, нічого не знали, що робиться на світі, чи посувається там їх спільна справа, які є перспективи. Свіжа авторитетна інформація, бадьорі вісті значно піднесли настрій повстанців. Особливо зраділи вони, коли почули, що їм швидко доведеться взяти участь в дуже цікавій операції із зброєю, тією зброєю, про яку всюди стільки говорять.
Таким чином, у ділових розмовах непомітно кінчився день, настав вечір. Розвели вогнища, почали смажити дичину.
— Чи прийде цей Нонг? — час від часу питали товариші. — А коли прийде, то, можливо, не сьогодні?
Але Нонг з'явився через годину після заходу сонця, захеканий, зморений, обшарпаний.
— Молодець Нонг! — похвалили його товариші. — Іспит склав! Ну, сідай і розповідай!
— У селищі тільки й розмов про білого чоловіка і його злочин, — почав Нонг. — Кажуть, що він не тільки порушив табу взагалі, а й опоганив святе місце, де перебуває Гіранг-Ту-Ун.
— Ось ми тепер і знаємо це місце! — сказав Рейс.
— Жерці сповістили, — сказав далі Нонг, — що очиститися від опоганення можна лише кров'ю злочинця.
— Чому? — скрикнув Гейс. — За законом жерці мусять залишити опоганене місце зовсім!
— Отак і казав наш господар Того і всі інші бадувіси. Вони всі знають цей закон. Але жерці пояснюють, що можна зробити інакше, можна очиститися кров'ю жертви. Для цього треба виконати якусь урочисту церемонію в храмі, коли настане молодик, тобто через п'ять днів. Вони збираються чи то вбити, чи то засмажити туана. А всім нам, супутникам його, було наказано залишити селище одразу ж, але через хворобу Хаона дозволили побути ще три дні. А туана посадили на цих п'ять днів у храм, нібито для якоїсь підготовки.
— От тобі й маєш! — ніби обурився Гейс. — А як же закон? Га? Чого ж це вони самі не виконують його, а інших вчать? Що ж тоді буде, коли ніхто не схоче виконувати закон?
— Гляньте, який захисник їхнього закону! — засміявся Селім. — Але, бачиш, вони знайшли інший закон. Бо вони не такі дурні, щоб залишати насиджене місце. Може, колись їхні діди й дотримувались закону, а тепер люд розумніший пішов. Не дивись, що в лісі сидять.
— Почекайте! — сказав Салул з хитрою посмішкою. — Ну, а коли, припустімо, жертва втече і не пощастить зробити очищення кров'ю? Тоді що повинно бути?
Товариші подивилися на нього ніби в подиві, потім глянули один на одного з веселими іскорками в очах і засміялися.
— Виходить, що тоді вони повинні залишити своє гніздо! — крикнув Селім і навіть схопився з місця.
— Значить, нам треба буде подбати про це, — вів далі Салул. — Ми з Гейсом охоче допоможемо своєму приятелю. Тим паче що його доля тепер уже в якійсь мірі зв'язана з долею майбутньої Яванської республіки.
— Ех, якби взяти п'ятдесят чоловік, то не треба було б ніяких маневрувань та хитрощів! Усе захопили б! — сказав Пуан.
— А вони побігли б та сказали голландцям, де ми сидимо, — доповнив Гейс. — Ні, краще примусимо їх виконати закон. Може, тоді і їхній бог в подяку допоможе нам.
Отже, перед інсургентами постало зовсім несподіване завдання: визволити якогось там Піпа, і визволити обережно, щоб не знали, хто це зробив.