Перше, що він побачив, здивувало його навіть більше, ніж усе попереднє. Перед ним стояв смуглявий поголений чоловік років під сорок, у білому довгому одязі й тюрбані, з якого висовувався вгору білий султан, а під ним сяяв величезний брильянт…
"Це ж він, вождь, Гіранг-Ту-Ун!" зараз же промайнуло в голові Піпа, і він на мить забув, у якому становищі перебуває сам. Він підплив до берега. Гіранг-Ту-Ун спокійно стояв на місці і дивився на Піпа з незвичайною суворістю й погордою.
— Горе тобі, нечестивий чужоземцю! — промовив він, нарешті, і в цю мить підскочили два чоловіки, підхопили Піпа й потягли всередину гори. Дорогою він побачив, що жінка з величезною цікавістю стежила за незвичайним гостем, який так несподівано звалився з неба. Але Піп відчував себе не героєм з неба, а мокрою куркою. Його роззброїли, штовхнули в якийсь закапелок і замкнули. А через деякий час почала збиратися нарада "сорока".
Приміщення вождя, або, правильніше сказати, верховного жерця, справді було цікавим, але разом з тим і зовсім звичайним. Провалля було простим витвором природи, ставок — так само; те, що порожнеча, чи печера, поглиблювалася далі вбік — знову ж таки було справою звичайною. На долю людини лишалося тільки зробити вхід усередину і розширити та замаскувати цю печеру. Вона входила під землю лише з одного боку; з другого зводилася від води стрімка стіна, але й цього було досить. Той, хто перебував усередині, міг відчувати себе, як на веранді будинку: над ним — стеля на стовпах, попереду садок, який ховав житло від цікавих очей, а за садом — озеро. А з усього цього разом утворилося щось незвичайне, таємниче, таке, що могло мати відношення навіть до загальних подій на острові Ява.
Приміщення, де зібралася нарада, так само освітлювалось газом. Світилося вдень і вночі — дармового пального можна було не економити. Меблів ніяких не було, зате вся підлога й стіни були вкриті килимами й шкурами.
Під стіною стояла статуя п'ятирукого Багара-Тунгаля, а біля неї маленька м'яка приступка. На ній і сів Гіранг-Ту-Ун.
— Браття! — почав він, коли всі зібралися. — Ви вже знаєте, що до нас прийшло нещастя. Нечестивий чужоземець відплатив нам за нашу гостинність тим, що порушив табу і навіть забрався сюди. Доля його вирішена. Але життя цього поганого собаки нічого не варте перед тією бідою, якої він наробив нам усім. Ви ж знаєте наш закон: якщо чужинець опоганить наше житло, ми мусимо його залишити. Останній раз такий випадок був при Ту-Уні-Самнамбунгу, сто двадцять вісім років тому. Тоді він залишив своє приміщення й переселився сюди. І ось тепер знову перед нами постало таке саме завдання.
Він спинився, але ніхто нічого не відповів. Кожний уявив собі весь той клопіт, який випливає з цієї історії. Це значить, що треба ні за що ні про що залишити найкраще місце, яке тільки може бути на світі. Та не тільки в цьому біда, і хай би собі Гіранг жив, де хоче. Але для цього буде потрібна велика робота, виконувати ж її доведеться їм, сорока чоловікам. Бо не можуть будувати це місце ті, хто навіть знати не повинен про нього. Колись працювали полонені, раби, злочинці, яких потім можна було і вбити, а тепер так не зробиш. Їм самим доведеться працювати, може, протягом кількох років. А від роботи вони вже зовсім одвикли. І мимоволі їм спадало на думку: "А згинь цей закон і той, хто його придумав!"
Не краще почував себе і сам Гіранг-Ту-Ун. Йому ще більше, ніж їм, не хотілося залишати це обладнане приміщення. Такого хорошого житла більше не знайдеш. І подумати тільки, що вся ця біда стряслася через якогось нікчемного чужоземця! Вбити б його — і справі кінець. Тоді все одно ніхто не знатиме цього місця. Але закон! Закон вимагає залишити місце і більш нічого. Великий гнів охопив Гіранг-Ту-Уна не стільки на злочинця, скільки на цей недоречний первісний закон.
Тут підвівся найстаріший з присутніх і сказав;
— У святій книзі доповнень до Мудрості справді сказано, що коли місцезнаходження Ту-Уна опоганено чужою людиною, то треба залишити це місце. Але в тринадцятій книзі є вказівка взагалі, що коли якась святиня опоганена чужою людиною, то її можна очистити кров'ю злочинця після врочистого богомоління в період молодика. Чи не можна застосувати цей пункт до нашого випадку?
Таке тлумачення було настільки бажаним для всіх, що ніхто й не подумав більш докладно висвітлювати, обговорювати питання, справлятися в книгах, вивчати.
— Звичайно, можна! Навіть необхідно! Житло Ту-Уна така ж святиня! — загомоніли безсмертні мужі.
Гіранг-Ту-Ун був дуже радий.
— Мудрий брат правильно каже, — поквапився він підкріпити пропозицію. — Я сам про це вже думав, але спочатку хотів виявити, як дивляться на справу наші мудрі мужі. Значить, на молодик зробимо жертву. Оповістіть народові, щоб усі знали, яка кара загрожує неслухняним.
Піп добре знав, що його чекає, і кляв свою цікавість, яка привела його до такого жахливого кінця. Все навколо на вигляд було таке звичайне, спокійне: і бадувіси виявилися звичайними людьми, і з жерцями він заприятелював так, що його навіть запросили в храм, та й усе життя взагалі здавалося таким тихим і мирним, а він потрапив у таке становище, ніби повернувся на триста років назад. Поруч, кілометрів за п'ятдесят, — європейці, телеграф, автомобілі, радіо, а він тут чекає смерті ні за що ні про що, та ще за таких диких обставин! І ніхто не може йому допомогти.
Зовні почувся шум: відчиняють двері.
"Уже… Кінець!.." думає неборак.
— Слухайте, люди добрі! Почекайте! Я зараз же поїду, і нікому ніякої шкоди не буде. Я віддам вам усе, що маю. Я ж нікому ніякої шкоди не зробив, — звернувся Піп до людей, що вели його кудись коридорами; але чи то хибувала його малайська мова, чи її взагалі тут не розуміли, чи просто не хотіли слухати, — тільки вони мовчали. Скоро Піп і сам зрозумів, що справа ця марна. От якби можна було з Гіранг-Ту-Уном порозмовляти! Та на це було мало надії.
Довго, як здавалося Піпу, йшли вони різними плутаними підземними коридорами, потім вийшли на світло. Побачивши сонце, дерева, Піп відчув, ніби він давно-давно не бачив цієї краси. Хвилин п'ятнадцять ішли вони лісом чи садом, і весь час у голові Піпа була лише одна думка: "Може, я вже останній раз бачу сонце й дерева?"