— Звісно, — сказав ван-Декер.
— Бачите, — тихо почав ван-Гук, — кілька місяців тому зник військовий корабель. Може, читали — в газеті писалося, що розбився об скелі військовий корабель "Саардам"?
— Здається, читав, — відповів ван-Декер.
— Ну, то насправді він не розбився, а його захопили бандити.
— Не може бути! — здивувався ван-Декер. — Щоб бандити та захопили державний військовий корабель! Це ж ганьба!
— Ось тому й сповістили, нібито він сам розбився. Капітан, його помічник і команда ганебно здалися бандитам. Лише цей молодий мічман, ван-Хорк, тримався до останнього моменту, і, якби команда не змусила його здатися, він висадив би в повітря корабель разом з собою і всіма.
— Он який герой! — здивувався ван-Декер.
— Ясно, що всю команду покарали, а ван-Хорка підвищили в капітани і призначили командиром міноносця.
— Ну, а "Саардам" куди дівся, відомо?
— Досі не знали, а тепер, здається, довідалися, бо ван-Хорк завтра чи післязавтра вирушає по його слідах.
Тимчасом танці закінчились, і гостей запросили вечеряти. Два величезні зали зайняли гості. Генерал-губернатор сів за окремий стіл і запросив до себе найпочесніших гостей. Коли всі розсілися й стихли, генерал-губернатор підвівся, підняв бокал і сказав:
— Шановні гості! Дозвольте підняти перший бокал за її величність королеву голландську, володарку Індонезії. Лише її увага, її піклування дали нам можливість підвищити добробут цієї країни, дати населенню…
Страшенний гуркіт пролунав за вікном. Затряслися стіни, задзвеніло й посипалося скло, цегла, уламки полетіли на стіл, а в кутку залу утворилася велика щілина.
У залі почалася невимовна метушня. Почулися голоси: "Вибух! Бомба! Салака![9]" Столи, страви, люди, крісла — все змішалося в одну купу. "Перший бокал" випав з рук генерал-губернатора, і він, підхопивши дружину, побіг до дверей разом з усіма, забувши про своє високе становище. Але в дверях була така тиснява, що не можна було пройти ні назад, ні вперед. На підлозі голосило кілька жінок, яких топтали очманілі люди. Кілька чоловік вискочило у вікно, а ван-Хорк сховався в кутку під столиком.
Тут пролунав гучний голос "кофейного" генерала:
— Панове! Спокійно! Бачите, що все скінчилося, що більше нічого не загрожує. Схаменіться, бо наробите більшого лиха.
Перший схаменувся генерал-губернатор і вдав, ніби він кинувся до дверей наводити порядок. До нього приєдналися інші офіцери.
Вискочив і ван-Хорк і зараз же почав заспокоювати присутніх:
— Панове, заспокойтеся! Ми на варті, ми не допустимо нещастя. Рятуйте жінок!
А ван-Декер стояв увесь час ніби скам'янілий. Здавалось, він не бачив метушні, не думав про небезпеку, а був стурбований зовсім іншим. Нахмурене обличчя свідчило, що у голові його снували тривожні думки.
Оскільки нічого страшного більше не повторилося, публіка трохи заспокоїлась і почала розходитись, залишивши двох придушених жінок та з десяток поранених гостей.
Коли публіка роз'їхалася, у генерал-губернатора зібралася нарада. Виявилося, що хтось кинув бомбу, яка вибухнула в саду, на розі палацу. Зловити злочинця не пощастило. Замість нього схопили чимало невинних людей.
— Це все комуністи! — заскреготів зубами генерал-губернатор. — Доведеться їх добре почистити!
Він не знав, що для комуністів ця бомба була ще шкідливіша й небажаніша, ніж для генерал-губернатора…
Швидко йшов ван-Декер додому. По дорозі забіг на телеграф і надіслав у Тжилатжап телеграму: "Ділянку для кофейної плантації знайдено. Постарайтеся своєчасно очистити її".
У готелі він насамперед спитав, чи є Тугай. Йому сказали, що нема.
— Пришліть його до мене, коли він повернеться — наказав ван-Декер.
Тугай повернувся через дві години.
— Буде тобі від туана! — сказали йому слуги, але поснули, не дочекавшись наслідків, бо Тугай просидів у номері ван-Декера до п'ятої години.
IV. ЖИТТЯ ЯВАНСЬКОГО НАРОДУ
Деза Бандью. — Цукрова плантація Більбо. — Нагаї на дванадцять чоловік одразу. — Чистка. — На-Інго та його син. — Пожежа на плантації. — "Бунт". — Приїзд регента. — Дур'яном по голові! — Нещастя На-Інго. — Амок!
Деза[10] Бандью знаходиться біля самісінької залізниці. В неї входить кілька кампонгів[11], але вони стоять так близько один від одного, що їх можна вважати за один кампонг. Землі на господаря припадає дуже мало, не більше півгектара. Кожен клапоть біля хатини засаджений бананами, пальмами, мангустанами, дур'янами та іншими плодовими деревами — і, зрештою, все село ховається в деревах, як у лісі. Здалеку село зовсім не можна помітити: воно здається гайком серед полів.
Є господарства, які складаються лише з кількох плодових дерев. Та коли цих дерев є сім штук, то господар повинен платити 2,2 гульдена податку.
Серед цих садів розкидані хатини, які можна назвати кошиками на стовпах. Усі вони сплетені з бамбуку і стоять на "курячих ніжках", на чотирьох або більше стовпах з півметра заввишки. Стріха сплетена з "аланг-аланг" (трава з широким листям) або з пальмового листя чи рисової соломи. Всередині хатини ліжко та рогожа на підлозі — і більше нічого. Кілька горщиків та пічечка з каменю доповнюють хатню обстановку. Поруч така самісінька комора та повітка для бика і візок на двох колесах, якщо хто має таке багатство. Майже всі речі господарчого вжитку, навіть посуд, зроблені з бамбука.
Але більшість господарів не має ніякого господарства. Свої кілька метрів землі вони обробляють руками.
Усі двори й сади, коли їх можна так назвати, заросли дикою травою, яка в цій країні росте так, що може все заглушити. Люди ніколи не прибирають навколо своїх хат.
За селом тягнеться "савах" — рілля, де яванець розводить паді (рис.) Це паді, яке яванець на одному полі може сіяти тричі на рік, і є основним, можна сказати, виключним засобом існування.
Сотні років миролюбний яванець обробляв свій савах, збирав паді, нічого більше не хотів, ні в що не втручався, але ось звідкілясь прийшли чужинці і почали впроваджувати "культуру": спочатку, як ми бачили, примушували садити те, чого яванцю зовсім не треба, а потім "полюбовно" брати землю в оренду.
Саме так підприємець Більбо й орендував тут чверть дези Бандью для своєї цукроварні. Орендував зовсім полюбовно і просто. Насамперед заприятелював з місцевою владою, до "лури" (староста дези) включно. І пішло так, що коли тільки в господаря яке лихо чи неврожай, чи то худоба здохла, — якраз і податки треба платити. Але разом з тим давалася й допомога, агенти Більбо дуже охоче позичали гроші, і зрештою земля "полюбовно" перейшла до Більбо. І господарі відтоді обробляли свою землю вже на користь Більбо.