Спершу я мовчав. Мовчав завзято і вперто. Я відчував, що вона дивиться на мене крізь вуаль, – дивиться відверто, вимогливо й хоче примусити мене заговорити. Але я так легко не піддавався. Я заговорив, проте… ухильно, несвідомо перейнявши її бездумний, байдужий тон. Я вдавав, що не розумію її, бо хотів – не знаю, чи ви зможете зрозуміти це, – хотів примусити її висловитись ясніше, а не самому пропонувати свої послуги, навпаки… я хотів, щоб вона мене просила… саме вона, за те, що прийшла така самовпевнена, така владна… А крім того, я знав, яку силу мають наді мною такі бундючні, холодні жінки.
Отож я розводився про те, що їй нема чого боятися, така млість завжди буває під час вагітності, навпаки, вона може бути навіть запорукою її нормального розвитку. Я наводив приклади з медичних журналів… Я говорив, говорив спокійно й легко, розглядаючи її випадок, як щось цілком буденне, і… все чекав, що вона мене спинить. Я знав, що вона не витримає.
І справді, вона різко перебила мене, махнувши рукою, наче відкидаючи геть усі заспокійливі розмови.
– Мене, докторе, не це турбує. Тоді, коли я народила сина, здоров'я моє було в кращому стані… а тепер я вже не та… у мене з серцем негаразд…
– Он як, із серцем негаразд? – начебто й справді стурбувався я. – Зараз послухаємо.
Я вдав, ніби встаю і йду по стетоскоп. Та вона миттю зупинила мене. Голос її звучав тепер різко і владно, наче команда.
– У мене з серцем негаразд, докторе, і я прошу вас вірити мені на слово. Я не хотіла б гаяти час на огляд – гадаю, що ви могли б мені трохи більше довіряти. Я, здається, виявила вам досить довір'я.
Тепер це вже була боротьба, відвертий виклик. І я прийняв його.
– Довір'я вимагає відвертості, цілковитої відвертості. Говоріть ясно, адже я лікар. І насамперед скиньте вуаль, сядьте ось тут, облиште книжки і всі ці викрутаси. До лікаря не приходять під вуаллю.
Вона гордо випросталась і глянула на мене. На мить вона завагалася. Потім сіла й відкинула вуаль. Я побачив її обличчя, саме таке, яке й боявся побачити: непроглядне, вольове, самовпевнене, позначене не залежною від років красою, з сірими очима, що часто бувають в англійок, – здавалося б, дуже спокійні, але бачиш, який у них сховано вогонь. Ці тонкі стиснені вуста вміють берегти таємницю. Хвилинку ми дивилися одне на одного – вона владно й допитливо, з такою холодною жорстокістю, що я не витримав і мимоволі відвів очі.
Вона злегка постукувала пальцями по столі. Отже, теж нервувалася. Раптом вона швидко сказала:
– Чи ви знаєте, докторе, чого я від вас хочу, чи, може, не знаєте?
– Здається, знаю. Але краще поговорімо навпростець. Ви хочете звільнитися від цього свого стану… хочете, щоб я допоміг вам позбутися запаморочення й млості, усунувши… усунувши причину. Так?
– Так.
Як лезо гільйотини, впало це слово.
– А чи ви знаєте, що такі справи небезпечні… для обох сторін?…
– Знаю.
– Що закон їх забороняє?
– Бувають випадки, коли їх не тільки забороняють, а, навпаки, радять.
– Але тоді потрібен лікарський висновок.
– Отже, й зробіть його. Ви ж лікар.
Ясно, твердо, навіть оком не змигнувши, вона дивилась на мене. Це був наказ, і я, слабкодухий, тремтів, захоплений демонічною силою її волі. Але я ще пручався, не хотів показати, що мене вже розчавлено. "Тільки не поспішай! Зволікай скільки можеш! Примусь її прохати", – жевріло в мені якесь невиразне бажання.
– Це не завжди залежить від одного лікаря. Але я ладен… порадитися з колегою в лікарні…
– Мені вашого колеги не треба… я прийшла до вас.
– Дозвольте дізнатися, чому саме до мене?
Вона холодно дивилася на мене.
– Скажу вам і це. Тому, що ви живете осторонь, що ви не знаєте мене, що ви добрий лікар і що ви… – вона вперше затнулася, – мабуть, недовго пробудете в цих краях, особливо, якщо зможете повезти додому чималу суму.
У мене мороз пробіг по спині. Цей сухий, чисто гендлярський розрахунок приголомшив мене. Вона ще навіть не пробувала просити мене, але вже давно все обрахувала, спершу вистежила мене, а потім почала цькувати. Я відчував, як її демонічна воля зломлювала мене, проте завзято опирався. Ще раз примусив себе заговорити по-діловому, майже іронічно.
– І цією чималою сумою я… я міг би користатися як завгодно?
– Коли ви допоможете мені й негайно виїдете.
– А знаєте ви, що я таким чином втрачаю право на пенсію?
– Я відшкодую її вам.
– Ви говорите дуже ясно… Але я хочу ще більшої ясності. Яку суму визначили ви на гонорар?
– Дванадцять тисяч гульденів. Чек з виплатою в Амстердамі.
Я затремтів… затремтів з гніву і… з захвату. Все вона обрахувала – і суму, і спосіб виплати, що змушував мене виїхати, вона позаочі оцінила й купила мене, визначила мою долю, певна своєї влади. Я ладен був дати їй ляпаса… Та коли я, тремтячи, підвівся – вона теж устала – і глянув їй просто в очі, подивився на її міцно стиснені вуста, що не хотіли просити, на її горде чоло, що не хотіло схилитись, мене враз опанувала якась… якась непоборна жага… жага насильства. Мабуть, і вона це відчула, бо звела брови; так роблять, коли хочуть присадити когось настирливого. Між нами блиснула відверта ворожнеча. Я знав, що вона мене ненавидить, тому що я їй потрібний, а я ненавидів її за те… за те, що вона не хотіла просити. Тієї миті, тієї однісінької мовчазної миті ми вперше порозумілися цілком відверто. Потім, наче слизька гадюка, в мій мозок заповзла одна думка, і я сказав… я сказав їй…
Але стривайте, так ви не зрозумієте як слід, що я зробив… що сказав… Мені треба спочатку з'ясувати вам, як вона… як та божевільна думка в мені зародилася…
Знов у темряві тихенько брязнуло скло. А голос став ще схвильованіший.
– Не думайте, що я хочу виправдовуватися, применшувати свою провину… Але інакше ви не зрозумієте мене… Не знаю, чи я коли-небудь був доброю людиною, але… начебто помагати людям я завжди любив… У моєму собачому житті в тропіках то була єдина втіха – користаючись жменькою тих знань, що їх тобі втовкли в мозок, зберегти життя комусь живому… Я відчував тоді себе Господом Богом… Справді, то були мої найкращі хвилини, коли прибігав якийсь жовтошкірий хлопчисько, аж синій з жаху, вкушений гадюкою, з ногою, мов колода, слізно благаючи, щоб йому не відтинали ноги, і мені щастило його врятувати. Цілими годинами їхав я до якої-небудь жінки, що лежала в гарячці; навіть так, як хотіла ця, я помагав ще в Європі, в клініці. Але тоді я бодай відчував, що комусь потрібний, знав, що рятую когось від смерті або від розпуки, – а цього саме й треба тому, хто помагає: свідомості, що ти потрібен іншому. Але ця жінка – не знаю, чи зможу вам пояснити, – хвилювала, дратувала мене вже від тієї самої хвилини, як увійшла, наче мимохідь, до мого дому. Своєю пихою вона викликала в мені опір, будила все… як би сказати… будила все придушене, приховане, лихе. Мене просто до нестями доводило те, що вона вдавала з себе леді й водночас байдуже, тверезо пропонувала мені угоду, де йшлося про життя і смерть… І крім того… крім того… врешті, від гри в гольф ніхто ж не вагітніє… я знав… тобто я раптом із жахливою чіткістю уявив собі – оце й була та думка, – що ця холодна, гордовита, спокійна жінка, яка зневажливо звела брови над крицевими очима, тільки-но прочитавши в моєму погляді відмову… так, майже обурення… що вона два чи три місяці тому качалася в ліжку з якимось чоловіком, гола, як тварина, і, може, аж стогнала з утіхи, і тіла їхні впивалися одне в одне, як і вуста в поцілунку… Оце, оце й була та думка, що обпалила мене, коли вона глянула на мене так гордовито, так бундючно, зовсім як англійський офіцер… і тоді, тоді все напружилося в мені… мене опосіло нестямне бажання принизити її… від тієї миті я бачив крізь одяг її голе тіло… від тієї миті я тільки й жив думкою взяти її, вирвати стогін з її жорстоких уст, побачити цю холодну, горду жінку в розпалі жаги, як той інший, якого я не знав. Ось… ось що хотів я вам пояснити… Хоч як низько я був упав, а проте як лікар я ніколи не намагався зловживати своїм становищем… Але тут була не хіть, тут не було нічого сексуального, справді не було… адже вам я признався б… тільки жагуче прагнення перемогти її гордощі… перемогти як жінку… Здається, я вже вам казав, що гордовиті, холодні на вигляд жінки завжди мали силу наді мною… але тепер, тепер до цього додавалося ще й те, що я вже сім років не мав білої жінки, не зустрічав опору… Місцеві дівчата, щебетливі, гарненькі створіння, аж дрижать з почуття побожної пошани, коли їх бере білий чоловік, "пан"… вони розпливаються в покорі, вони завжди приступні, завжди готові слугувати вам, сміючись тихим горловим сміхом… але саме ця покірливість, ця рабська послужливість отруює все задоволення… Розумієте ви тепер, розумієте, який я був приголомшений, коли в мене несподівано з'явилася ця жінка, повна гордощів і зненависті, наглухо замкнута, жінка, що дражнила мене своєю таємницею й згадкою про недавню пристрасть… коли вона зухвало ввійшла до клітки такого чоловіка, як я, такого самітного, зголоднілого, відрізаного від цілого світу напівзвіра… Ось… ось це я хотів вам сказати, щоб ви зрозуміли все інше… збагнули те, що сталося далі. Отож… повний якоїсь злісної жаги, отруєний думкою про неї, голу, розпашілу в обіймах чоловіка, я весь напружився і, вдаючи байдужого, холодно сказав: