Але страхітливий стан заволодів цієї ночі усіма мешканцями останньої Оселі. Майже ніхто не доторкнувся до вечері, про що доводили віднесені підноси. В камерах панувала тиша, дехто молився напівголосно, знаючи, що і йому в недалекому майбутньому судилося те саме. Потім з одним італійцем, засудженим за вбивство сторожа в банку, стався нервовий припадок: він почав волати, поламав свій стілець і стіл об прутки грат, на клапті подер простирало на ліжку і навіть намагався задушити себе, але його зв'язали і понесли в інше відділення тюрми, де лікар мав установити його осудність.
Інші під час цієї метушні бігали туди й назад по своїх камерах і твердили молитви; дехто кликав тюремників, вимагаючи, щоб було наведено порядок. А Клайд, який ніколи ще не переживав і не уявляв собі нічого схожого, невгамовно тремтів від страху та огиди. Усю цю ніч, останню ніч життя Паскуале Кутроне, він лежав на своєму ліжку, відганяючи кошмари. Ось вона яка тут смерть: люди кричать, моляться, божеволіють, але страшна процедура, незважаючи ні на що, відбувається своїм звичаєм. О десятій годині, щоб заспокоїти тих, хто ще залишався жити, принесли холодну закуску, але ніхто не став їсти, крім китайця напроти Клайда.
А на світанку другого дня, точно о четвертій, тюремні служителі, виконуючи свій жахливий обов'язок, безшумно з'явилися в центральному коридорі і затягнули важкі зелені завіси перед гратами камер, щоб ніхто не побачив, як сумна процесія пройде з старої Оселі смерті в кімнату страти. Але це не допомогло: Клайд і всі інші в'язні прокинулися від першого ж звуку.
Ось вона, страта! Година смерті пробила. Це був сигнал. Ті з ув'язнених, яких страх, чи каяття, чи природжене релігійне почуття спонукали шукати захисту і розради у вірі, стояли навколішки і молилися. Інші просто ходили по камері, бурмотіли щось про себе. А хтось скрикував раз у раз, не справившись з гарячковим приступом жаху.
Клайд же немовби отупів і онімів. Навіть думки в нього завмерли. Зараз там, у тій кімнаті, уб'ють людину. Стілець, цей стілець, який від першого дня стояв перед ним невідчепним кошмаром, він тут, Зовсім близько. Та адже і мати, і Джефсон казали, що його строк настане дуже нескоро, якщо тільки… якщо взагалі настане… якщо… якщо…
Нові звуки. Чиїсь кроки вперед і назад коридором. Десь далеко грюкнули двері камери. А це відчиняються двері старої Оселі,— цілком ясно, бо тепер чути голос, голоси… поки що у вигляді невиразного гулу. От іще голос, чіткіший, наче хтось читає молитву. Зловісне човгання підошов — процесія іде коридором.
— Боже, змилуйся над нами! Ісусе, змилуйся!
— Маріє! Преблага мати Маріє! Мати милосердна, молися за мене! Ангел-хранителю, молися за мене!
— Свята Маріє, молися за мене! Святий Йосипе, молися за мене! Святий Амвросію, молися за мене! Усі святі і ангели, моліться за мене!
— Святий Михаиле, молися за мене! Ангел-хранителю, молися за мене!
То був голос священика, який супроводжував засудженого на смерть і напучував його святими словами. А той, казали, давно не при своєму розумі. Та адже ось і його голос теж чути. Так, його. Клайд упізнав цей голос. Останнім часом він досить часто чув його. Ось зараз відчиняться ті, другі двері. Він загляне туди — чоловім, засуджений померти, — так скоро, так скоро… побачить… усе побачить… цей шолом… ці ремені. О, Клайд уже добре знає, які вони на вигляд, хоч йому, може, ніколи не доведеться надіти їх… може…
— Прощай, Кутроне! — хрипкий, зривистий голос з якоїсь камери недалеко. Клайд не міг визначити, з якої саме. — Щасливої дороги у кращий світ!
І зразу інші голоси підхопили:
— Прощай, Кутроне! Бережи тебе господь, ХОЧ ти не розмовляєш по-англійському.
Процесія пройшла. Грюкнули ті двері. Ось він уже там. Зараз його, напевно, прив'язують ременями. Запитують, чи не хоче він сказати ще що-небудь, — він, який не при своєму розумі. Тепер, напевно, ремені вже закріпили. Наділи шолом. Ще мить, ще одна мить, і…
Тут, — хоч Клайд у цей момент не помітив чи не зрозумів, — усі лампочки в камерах, у коридорах, по всій тюрмі враз мигнули, — через чиюсь дурість чи недоумство електричний стілець діставав струм від тієї ж мережі, що й освітлення. І одразу ж хтось відізвався:
— Ось воно. Готово. Капут хлопцеві.
І хтось інший:
— Так, зіграв у ящик, бідолаха.
А через хвилину лампочки мигнули знову, і через півхвилини ще раз, третій.
— Так. Ну, от і кінець.
— Так. Тепер він уже бачить, що там, на тому світі, робиться.
І потім тиша — замогильне мовчання. І тільки зрідка чути, як хтось шепоче молитву. Але Клайда б'є якийсь страшний, моторошний дрож. Він не сміє навіть думати, не те що плакати. Виходить, ось як це буває… Затягують зелені завіси. А потім… потім… Паскуале немає більше. Тричі мигнуло світло. Це коли пропускали струм, ясно. Як він молився всі ці ночі! Як стогнав! Скільки бив земних поклонів! І адже тільки хвилину тому він ще був живий — ішов он там, коридором. А зараз помер. А коли-небудь і він… він сам… хіба можна поручитися, що цього не буде? Хіба можна?
Він лежав ницьма, уткнувшись обличчям у подушку, і весь тремтів. Пройшли тюремники і відтягли зелені завіси — так спокійно, такими впевненими, жвавими порухами, неначе б у світі зовсім не було смерті. Потім він почув розмову в коридорі; зверталися не до нього— він надто осторонь тримався до цього часу, а до когось з його сусідів.
Бідолашний Паску але! Треба б взагалі скасувати смертну кару. Начальник тюрми так вважає. І вони теж. Начальник навіть подав клопотання про скасування страти.
Але Кутроне, Кутроне! Як він молився! А тепер його вже немає. Камера його порожня, і скоро в неї ув'язнять іншого, а рано чи пізно і його не стане. І тут, у цій камері, теж був інший… багато інших… таких самих, як і він, як Кутроне… і вони лежали на цій самій койці. Він підвівся, пересів на стілець. Але той… ті… теж сиділи на цьому стільці. Він схопився — і знову кинувся на койку. Боже мій! Боже мій! Боже мій! — повторював він про себе, і відразу пригадав того ув'язненого, який налякав його в перший раз. Він ще тут. Але незабаром і його не стане. І так буде з усіма… можливо, і з ним, якщо тільки… якщо тільки…