А м-с Гріфітс, чесна і глибоко щира в своїй вірі і діяльності, без вагань розповідала репортерам, які приходили до неї один за одним, усі подробиці про місіонерський труд свій і чоловіка у Денвері та інших місцях. Згадала вона і про те, що ні Клайд, ні інші її діти ніколи не знали звичайних дитячих радостей і розваг. Однак її хлопчик, в чому б його тепер не обвинувачували, не був поганий по натурі, і вона не може повірити, що він справді винен у такому злочині. Все це — якийсь нещасний збіг обставин, і Клайд, звичайно, пояснить це на суді. Та коли він і вчинив що-небудь безрозсудне, в усьому винен нещасний випадок, який перервав кілька років тому діяльність місії в Канзас-Сіті і змусив усю сім'ю переїхати в Денвер, отже Клайд був залишений на самого себе. І це за її порадою він написав багатому братові її чоловіка в Лікург і потім переїхав туди.
Клайд у своїй камері читав ці повідомлення, і його мучило пекуче почуття приниження і досади. Нарешті він написав матері, висловлюючи їй своє незадоволення: навіщо вона розповідає так багато про минуле і про їх місіонерську діяльність, адже вона знає, що він ніколи не любив цього і терпіти не міг ходити по вулицях. Дуже багато хто дивиться на це зовсім інакше, ніж вона та батько, — зокрема, його дядько, двоюрідний брат і всі ті багаті люди, з якими йому довелося познайомитись і які зуміли влаштувати своє життя зовсім по-іншому і з незрівнянно більшим блиском. Тепер, казав він собі, Сондра, звичайно, прочитає все це, — все, що він сподівався приховати.
Однак, незважаючи ні на що, він не міг думати про матір інакше, як з ніжністю і повагою, — так багато було в ній сили і щирості, а її незмінна і непохитна любов до нього глибоко зворушувала його. У відповідь на його лист вона написала, що їй дуже шкода, коли вона зробила йому боляче або вразила його почуття. Та хіба не слід завжди говорити правду? Шляхи господні ведуть до добра, і ніяке зло не може, звичайно, виникнути із служіння справі господа. І Клайд не повинен просити її брехати. Але якщо він скаже хоч слово, вона з радістю спробує дістати гроші і приїде, щоб допомогти йому… вона сидітиме з ним у камері і думатиме разом з ним про його врятування і триматиме його руки в своїх… Але Клайд добре знав, що вона чекатиме від нього правди, невідступно дивлячись йому просто у вічі своїми ясними голубими очима. І тому, подумавши, він вирішив, що вона не повинна поки що приїжджати. Зараз він не міг би витерпіти цього.
Бо перед ним, подібно до величезної базальтової скелі над бурхливим розгніваним морем, стояв суд, а це означало лютий напад Мейсона, на який він зможе відповідати переважно небилицями, вигаданими для нього Джефсоном та Бел непом. Хоч він і намагався заспокоїти свою совість думкою про те, що в останню хвилину у нього невистачило мужності ударити Роберту, проте розповісти цю нову історію і стояти на своєму було для нього дуже важким завданням. Це розуміли обидва адвокати, і тому Джефсон дедалі частіше з'являвся біля дверей у камеру Клайда, вітаючи його словами:
— Ну, як сьогодні наші справи?
Який дивний вигляд мали грубі, неохайні, недбало пошиті костюми Джефсона! І його старий, зношений темнокоричневий м'який капелюх, низько насунутий на очі! І ці довгі, кістляві, вузлуваті руки, в яких почувалась величезна сила! І його холодні маленькі голубі очі — проникливі, повні хитрості і непохитної рішучості, яку він намагався передати Клайдові,— і це йому почасти удавалося!
— Ну, хто ще приходив сьогодні? Проповідники, сільські дівчиська чи хлопці Мейсона?
Він запитував так тому, що весь цей час Клайда обсідала найрізноманітніша, жадібна до кримінальних і еротичних сенсацій публіка, жваво зацікавлена сумною загибеллю Роберти і існуванням її красивої і багатої суперниці. Приходили дрібні провінціальні адвокати, лікарі, крамарі, сільські євангелісти або пастори — все народ тупий і неотесаний, друзі і знайомі різних міських чиновників; вони з'являлись біля дверей Клайда з раннього ранку, часто в зовсім несподівані хвилини, і, оглянувши його цікавими, або злими, або зляканими очима, запитували приблизно таке: "Чи молитесь ви богу, брате? Чи преклоняете коліна для молитви?" (При цьому Клайд завжди згадував батька і матір.) І далі: чи примирився він з богом? Невже він і справді заперечує, що убив Роберту Олден? Дівчата питали: "Кажуть, ви закохані? А як її звуть? А де вона зараз? Розкажіть нам, будь ласка! Ми нікому не скажемо! Буде вона на суді?" Клайд намагався не звертати уваги на такі запитання або відповідав так двозначно, ухильно та байдуже, як тільки міг. Вони його дратували, але ж і Белнеп і Джефсон постійно підказували йому, що ради власної користі він повинен здаватись якомога веселішим, бадьорішим і привітнішим. Потім приходили журналісти і журналістки в супроводі художників або фотографів, інтерв'юїровали, знімали і змальовували. Але з цими людьми, за порадою Белнепа і Джефсона, він звичайно не розмовляв або відповідав тільки заздалегідь підказаними йому, завченими фразами.
— Кажіть, що хочете, — весело повчав його Джефсон, — аби тільки нічого не казати. Не вішайте носа. І щоб з обличчя не сходила усмішка, зрозуміло? Ви не забуваєте зубрити свою шпаргалку? (Джефсон дав Клайдові надрукований на машинці довгий список запитань, які напевно йому поставлять на суді; на кожне запитання він повинен буде дати саме таку відповідь, яку заготовлено в цій шпаргалці,— або нехай тепер же надумає і вивчить що-небудь краще. Всі запитання стосувались поїздки на Біг-Бітерн, причини, яка змусила його купити другий капелюх, пережитого ним душевного перелому: чому, коли, де?) Для вас це "Отче наш", розумієте? — А потім він закурював цигарку, але ніколи не пропонував Клайдові: щоб набути репутації стриманого юнака, Клайд тут не повинен був курити.
І після кожного візиту Джефсока Клайд якийсь час сам вірив, що зуміє поводитись точнісінько так, як повчав його адвокат: швидко і впевнено ввійде в зал суду, стійко витримає всі погляди — навіть погляд самого Мейсона, забуде (навіть даючи показання як свідок) про свій страх перед ним, про те, які жахливі всі ці відомі Мейсону факти, що їх він мусить пояснити з допомогою надрукованих у шпаргалці відповідей… забуде Роберту і її останній крик, і душевний біль та муку, викликану втратою Сондри і всього її веселого, блискучого оточення.