Американська трагедія

Сторінка 156 з 284

Теодор Драйзер

Будь ласка, Клайд, будь ласка, напиши мені, що ти справді будеш тут наприкінці того строку, який ти сам призначив. Я так турбуюся, і мені так самотньо тут. Якщо ти не приїдеш своєчасно, я відразу ж повернуся до Лікурга, щоб побачити тебе. Я знаю, ти будеш невдо-волений, що я так кажу, але, Клайд, я не можу залишатися тут, ог і все. І з татом і з мамою я теж не можу поїхати, отже вихід тільки один. Напевно, я пі на хвилину не засну сьогодні вночі. Благаю тебе, напиши мені і повтори ще і ще, що мені нема чого турбуватися щодо твого приїзду. Якби ти міг приїхати сьогодні, любий, або наприкінці цього тижня, я б не тужила так. Але чекати ще майже два тижні!.. У нас удома вже всі полягали, і мені пора кінчати.

Будь ласка, любий, напиши мені одразу ж, або, якщо не можеш, неодмінно подзвони мені завтра телефоном, бо я не матиму ані хвилинки спокою, поки не дістану від тебе хоч якої-небудь звісточки.

Твоя нещасна Роберта.

P. S. Лист вийшов жахливий, та я просто не могла написати краще. Я така пригнічена".

Але того дня, коли цей лист надійшов у Лікург, Клайда не було там, і він не міг зразу ж відповісти. І тому Роберта в найпохмурішому, істеричному настрої, наполовину переконана, що він, мабуть, уже виїхав кудись далеко, ані словом не сповістивши її, в суботу написала йому знову — вірніше, це був не лист, а крик, істеричний зойк:

"Більц субота, 14 червня

Дорогий Клайд!

Попереджаю тебе, що повертаюсь до Лікурга. Я просто не маю сил залишатися тут довше. Мама тривожиться і не розуміє, чому я так багато плачу. Я тепер почуваю себе зовсім хворою. Я знаю, що обіцяла пробути тут до двадцять п'ятого чи двадцять шостого, але ж і ти обіцяв писати мені, а нічого не пишеш, тільки скажеш іноді кілька слів телефоном, і я просто божеволію. Я прокинулася сьогодні вранці і зразу розплакалася — ніяк не могла втриматися, і тепер у мене страшенно болить голова.

Я так боюся, що ти не захочеш приїхати, мені так страшйо, любий І Благаю тебе, приїжджай і повези мене куди-небудь, все одно куди, аби мені виїхати звідси і не мучитися так. Я дуже боюся, що зараз, коли я в такому стані, тато й мама можуть примусити мене розповісти їм усе або самі про все здогадаються.

Клайд, ти ніколи не зрозумієш, що зі мною. Ти сказав, що приїдеш, і я іноді вірю цьому. А іноді я починаю думати зовсім інше, особливо коли ти не пишеш і не дзвониш телефоном, і вже не маю сумніву, що більше не побачу тебе. Якби ти написав, що приїдеш, я могла б ще потерпіти тут. Як тільки одержиш цього листа, одразу ж напиши мені і точно признач день, коли приїдеш. Але не пізніше першого, будь ласка, бо я більше не можу. Довше, ніж до першого, я тут не залишуся. Клайд, я найнещасніша дівчина на світі, і все через тебе. Ні, любий, я не те хотіла сказати. Ти був добрий до мене колись і тепер теж, адже ти обіцяв приїхати по мене. Я буду така вдячна тобі, якщо ти приїдеш якнайскоріше! Коли ти читатимеш цього листа, ти, напевно, подумаєш, що я нерозсудлива, але, будь ласка, не гнівайся, Клайд! Тільки зрозумій: я просто божеволію від горя і тривоги, просто не знаю, що мені робити. Благаю тебе, напиши мені, Клайд! Якби ти знав, як я чекаю хоч слова від тебе!

Роберта".

Цього листа, разом із загрозою приїхати в Лікург, було досить, щоб довести Клайда майже до такого ж стану, в якому була Роберта. Подумати тільки, що він більше не може знайти жодного пристойного приводу, щоб переконати Роберту почекати з цією її остаточною і категоричною вимогою. Він одчайдушно напружував мозок. Він не повинен їй писати довгих компрометуючих листів: це було б безумством, якщо він уже вирішив не одружуватися з нею. До того ж він весь ще був під враженням обіймів і поцілунків Сондри. У такому настрої він не міг написати Роберті, навіть якби й хотів.

Та проте він розумів: Роберта в розпачі, і треба1 негайно щось зробити, щоб заспокоїти її. Через десять хвилин після того, як він дочитав другого листа, він уже почав викликати її телефоном. Після півгодинних нетерплячих зусиль йому, нарешті, пощастило додзвонитися, і він почув її голос, слабкий і, як йому спочатку здалося, роздратований (насправді це було через погану чутність).

— Алло, Клайд, алло! Я така рада, що ти подзвонив! Я страшенно хвилювалася. Ти одержав мої листи? А я вже хотіла була вранці виїхати звідси, якщо ти до того часу не подзвониш. Я просто не можу, коли від тебе немає ніяких звісток. Де ти був, любий? Ти бачив, що я писала тобі про моїх батьків? Вони виїжджають. Чому ти не пишеш, Клайд, або хоч не дзвониш частіше? Як щодо того, що я тобі писала, про третє число? Ти приїдеш, це напевно? Чи мені зустріти тебе де-небудь? Я так нервувалася останні три — чотири дні, але тепер, коли я знову поговорила з тобою, може, я трохи заспокоюся. І я хочу, щоб ти писав мені кожні два — три дні хоч по кілька слів, неодмінно! Чому ти не хочеш, Клайд? Ти мені жодного разу не написав за той час, що я тут. Я не можу розповісти тобі, в якому я стані. Мені так важко тримати себе в руках.

Очевидно, Роберта була дуже розстроєна і стривожена, якщо говорила так. Клайду здавалося, що вона, власне, розмовляє дуже необережно; щоправда, в домі, звідки вона говорила, в цей час нікого немає. Вона пояснила, що вона там зовсім сама і ніхто не може її почути, та Клайда це мало заспокоїло. Він не хотів, щоб вона називала його ім'я і посилалася на листи, які писала йому.

Намагаючись говорити не зовсім ясно, він дав їй зрозуміти, що дуже занятий і що йому важко писати їй так часто, як вона того вимагає. Адже він казав їй, що приїде двадцять восьмого або близько цього, якщо зможе. Він і приїхав би, якби міг, але, мабуть, йому доведеться відкласти свій приїзд ще на тиждень, навіть трохи більше: до сьомого чи восьмого липня. Тоді він встигне зібрати ще п'ятдесят доларів, — у нього з цього приводу є деякі міркування, ці гроші йому абсолютно необхідні. А насправді (така була потайна думка Клайда) тоді він встигне наприкінці наступного тижня, — він так жадав цього, — ще раз відвідати Сондру. І раптом ця вимога Роберти! Чи не може вона поїхати з своїми батьками на тиждень-другий, а потім він приїде по неї, або вона приїде до нього? Тоді він матиме більше часу…