Тепер Сондра вперше пояснила йому, що її мати й батько незадоволені постійним і одвертим упаданням Клайда коло неї і почали вже говорити про тривалу подорож по Європі: можливо, що Сондра і Стюарт разом з матір'ю пробудуть за кордоном не менше двох років. Але, побачивши, як від цієї новини спохмурніли і обличчя, і настрій Клайда, Сондра, сама дуже засмучена, зразу ж додала, що він не повинен брати це надто близько до серця, не повинен! Все уладнається, вона певна. До того часу що-небудь, — як не само по собі пристрасне захоплення Клайдом, так якась хитра витівка, — допоможе Сондрі вплинути на матір і примусити її змінити ставлення до Клайда… а якщо ні — у свій час їй доведеться вжити потрібних заходів, щоб перехитрити матір. Яких саме заходів, Сондра поки що не хотіла сказати, хоч у палкій уяві Клайда вже малювалася втеча з нею і таємний шлюб, який батьки її потім не зможуть розірвати, що б вони про нього не думали. І справді, думка про це, поки що невиразна і несмілива ще, виникала і в голові Сондри. Справа в тому, пояснила вона Клайдові, що м-с Фінчлі явно хоче віддати її заміж за одного світського молодого чоловіка, який упадав коло неї і минулого року. Але тепер, коли вона кохає Клайда, — весело заявила Сондра, — не так уже й легко буде умовити її!
— Уся біда в тому, що я неповнолітня, — жваво і безцеремонно пояснювала вона. — Отже я в їхніх руках. Та в жовтні мені буде вісімнадцять, і тоді—так і знайте! — нічого вони зі мною не пороблять. Треба думати, я зможу вийти заміж, за кого схочу. А якщо не зможу тут, у Лікурзі,— ну, що ж, "є багато засобів забити кішку".
Думка ця була солодкою, згубною отрутою для Клайда. Вона проймала його жаром і ледве не зводила з розуму. Коли б… коли б не Роберта! Страшне і майже нерозв'язне завдання. Коли б не це і не опір батьків Сондри, який вона сподівалася подолати, — хіба не райське блаженство чекає на нього? Сондра, Дванадцяте озеро, світське товариство, багатство, кохання, краса. У нього паморочилося в голові, коли він думав про це. Якщо вони з Сондрою одружаться, що залишиться робити батькам її? Тільки підкоритися і прийняти їх у пишне лоно свого розкішного дому в Лікурзі чи забезпечити їх якимсь іншим способом. Він, без сумніву, кінець кінцем дістане яку-небудь посаду в "Компанії електричних пилососів" Фінчлі. І тоді він буде рівний з самим Гілбертом Гріфітсом і всіма тими, хто спочатку нехтував ним у Лікурзі (а то й вище!); разом із
Стюартом він буде спадкоємцем усього багатства Фінчлі! І в центрі всього і найвище від усього Сондра — найкоштовніший камінь у цій пишності, такій несподіваній і казковій, наче в "Тисячі і одній ночі".
І ніяких думок про те, як йому бути поки що, до жовтня. Ніяких серйозних планів щодо Роберти, яка ось тепер, зараз, вимагає, щоб він одружився з нею. Треба як-небудь позбутися її, думав він. І в той же час він болісно й тривожно відчував, що ніколи ще за все своє життя не стояв так близько до страшного нещастя. Можливо, його обов'язок (так вважає громадськість, так сказала б його мати), щонайменше, — допомогти Роберті виплутатися з біди. Та хіба хто-небудь став на поміч Есті? Її коханець? Він із спокійним сумлінням кинув її, і вона не померла від цього. А доля Роберти анітрохи не гірша, ніж випала тоді його сестрі. Чому ж вона намагається занапастити його? Чому вона примушує його зробити щось таке, що в громадському, естетичному та емоціональному розумінні мало відрізняється від самогубства? Але ж якби вона тепер увільнила його від усього цього, він згодом міг би зробити для неї набагато більше… звичайно, з допомогою грошей Сондри. Ні, він не допустить, щоб вона так з ним повелася, бо тоді — загине його життя.
РОЗДІЛ XL
Дві незначні події, що відбулися останнім часом, привели до того, що наміри Роберти і Клайда стали ще непримиреннішими.
Якось увечері Роберта випадково побачила Клайда на Сентрал авеню: він стояв з краю тротуару перед будинком пошти і розмовляв з Арабеллою Старк, яка чекала свого батька, сидячи у великому, показному автомобілі. Міс Старк, одягнена за останньою модою відповідно до вимог сезону, смаків свого кола і власного претенціозного смаку, сиділа біля руля в манірній позі, розрахованій не тільки на Клайда, а й взагалі на публіку. Роберті, яка на цей час була доведена до розпачу повільністю Клайда і не знала, як примусити його допомогти їй, міс Старк здалася втіленням безтурботності, розкошів і безжурного ставлення до життя — всього, що так приваблювало Клайда і змушувало його зволікати і ставитися з цілковитою байдужістю до її жахливого становища. І справді, в неї є права, обумовлені її теперішнім станом, але що може вона дати Клайду замість того життя, від якого він має відмовитися, якщо поступиться перед її вимогою? Нічого… Думка не дуже підбадьорлива.
І ось у ту хвилину, коли вона порівняла свою жалюгідну, зневажену долю з долею хоча б оцієї міс Старк, нею оволоділи такий біль і ворожість, яких вона ніколи ще не відчувала. Це неправильної Це несправедливо! Уже кілька тижнів минуло відтоді, як вони востаннє обмірковували свої справи, і за цей час Клайд майже не звертався до неї на фабриці і тим більше уникав приходити до неї додому, побоюючись звичайних її запитань, на які йому не було чого відповідати. І вона почувала, що він ставиться до неї тепер не тільки неуважно, а й із справжнім озлобленням.
А все ж, коли вона йшла додому після цієї зовсім незначної, але дуже виразної сцени, в її серці було не стільки роздратування, скі/ьки смутку і мук, бо кохання і спокій зникли і, мабуть, ніколи вже не повернуться… ніколи… ніколи, ніколи… Це жахливо… жахливо!
З другого боку, Клайду майже в цей самий час довелося стикнутися з тим, що було безпосередньо зв'язане з Робертою, — наче це навмисно підстроїла насмішкувата й злісна доля. Наступної ж суботи маленька компанія молоді, з пропозицією Сондри, вирушила на автомобілі до озера Ерроу (на північ від Лікурга) на дачу Трамбалів, щоб на лоні весняної природи провести неділю. Треба було їхати просто в напрямі до Більца, але в одному місці довелося поїхати навкружною дорогою, і через якийсь час компанія опинилася на перехресті двох шляхів, саме біля ферми Олденів, рідного дому Роберти. Трейсі Трамбал, який у цей час правив машиною, запропонував, щоб хто-небудь пішов на ферму і довідався, яка дорога веде на Більц. І Клайд, що сидів скраю, вискочив з машини. Поглянувши на скриньку для листів на' перехресті,— вона явно мала щось спільне з напівзруйнованим старезним будинком, який стояв тут на пагорку, Клайд з чималим здивуванням прочитав написане на цій скриньці ім'я Робертиного батька: Тайтус Олден. Він згадав: Роберта' казала, що її батьки живуть недалеко від Більца, — отже, це і є її дім. На мить він розгубився, не знаючи, чи йти йому туди: колись він подарував Роберті свою маленьку фотографічну картку, і вона могла показати її тут. І до того вже самої думки, що це занедбане, розорене житло безпосередньо зв'язане з Робертою, а отже і з ним теж, було досить, щоб Клайд відчув мимовільне бажання повернутися і втекти.