Важа Пшавела
Алуда Кетелаурі. (З життя хевсурів)
Перекладач: Микола Бажан
Джерело: З книги: Микола Бажан. Твори у чотирьох томах. Том ІІІ. Переклади. К.:Дніпро, 1975
І
Примчав швидкий гінець в Шатіль1:
"Нам кісти2 завдають потали!
З-за гір вони прийшли й звідтіль
На наших чабанів напали".
Зійшлась громада на чолі
З Алудою Кеталаурі,
Сміливцем знаним у селі,
Але розважним по натурі.
Не раз кістинам в день боїв
Він одсікав мечем десниці.
Лиш смілі мають ворогів,
Не те, що боягузи ниці!
Кістини коней табуни,
Де був Алуди кінь крилатий,
Вже викрали й женуть. Вони
Їх за Архоті3 мають гнати,-
Осотом встелені лани
Там будуть вороги топтати.
Коли Алуда це почув,
В рушниці кремені поправив,
Взяв зброю звичну, одягнув
Меча, який його прославив;
Провірив гострість леза він,
Чи в ньому вад яких немає,
І вранці, здирцям навздогін,
Вже бистрий сокіл вирушає.
Удосвіта імлисту вись
Пробуджують індички гірні,
Отари ще не розбрелись,
Дрімають ще собаки вірні.
Досвідчений Алудини зір
Помітив скоро слід кістинів,
Він наздогнав їх, і між гір
Рушничний постріл враз пролинув.
Один гілгойський4 верхівець
Зазнав за злочини відплати:
З коня звалився він набік
І на тропі лишивсь лежати.
Звалила куля юнака,
Але не вщухла стрілянина,-
Прицілився і звів курка
Товариш вбитого кістина.
Муцалів постріл гуркотить,
Та куля влучила у брили,
Чоху5 Алудину умить
Уламки ті припорошили.
Муцал розлючено пита:
"Я в тебе не попав, псявіро?"
"В раба Гуданського хреста6
Не міг ти влучити, псявіро".
І за рушницю взявшись знов,
Алуда палить стрімголов.
"А я не вбив тебе, псявіро?"-
Кричить до ворога стрілець.
"Муцала ти не вбив, псявіро,
Лиш збив зі скелі камінець".
"Еге, пробив твою папаху
І навіть чуба присмалив..."
"Невправно цілив, бідолахо,
Бо й черепа не зачепив!"
Тоді Муцал бере рушницю,
І куля свище навісна,
Й Алудину порохівницю
Ураз розтрощує вона.
"Тепер потрапив я, псявіро,
Не заховалася мета!"
"Ти навіть не дряпнув, псявіро,
Раба Гуданського хреста.
Є перед господом в Алуди
Заступник вірний — хрест святий.
Не думай, що ти влучив в груди,-
В порохівницю влучив ти.
А зараз ось побачиш вмільця,
Час розрахунку настає".
І куля звірена шатільця
Кістину просто в груди б'є.
"Чи й зараз не попав, псявіро?" —
Кричить він, ворога клене.
"Попав у серце ти, псявіро.
Ти вбив і брата, і мене..."
Стоїть Муцал, як вовк кривавий,
Але прийшов його загин,
Дарма гірські зелені трави
До рани притуляє він.
Ще раз стріляє, щоб огуди
Й неслави не зазнать в бою,
І з лютим криком до Алуди
Рушницю кидає свою:
"Нехай твоя рушниця буде,
Щоб не забрали руки злі!"
Затих він, ухопивсь за груди
І мертвий витягсь на землі.
Алуда забирать не хоче
Ані рушниці, ні меча;
Як в жінки, в нього плачуть очі,
Але він сліз не поміча.
На груди, вічним сном заснулі,
Кладе рушницю він тоді,
Кинджал і добрий меч-франгулі7
У руки вкладує тверді.
Він правої руки в Муцала
Не відсіче. Він каже: "Гріх!
Від мене смерть твоя настала,
Та бог ласкавий до нас всіх.
Ти годен, щоб тобі лишити
Твою десницю, знак снаги;
Вона з тобою буде тліти,
Щоб не втішались вороги.
Була хороша, видно, мати,
Що привела тебе на світ!"
І став він мертвого вгортати,
І примостив на бурку щит.
II
Вже сонце підвелось повільно,
Поплив з ущелини туман.
Притиснувсь до крайнеба щільно
Кавказьких девів гордий стан.
Шуліки лови починали,
Повітря краючи крилом,
І зграї грифів чатували
На здобич, кинуту орлом.
Розси?пались по скелях тури,
Піднісши роги — божий дар,
І хрипко кряче крук похмурий,
Залізши десь у темний яр:
"Помер Муцал під час двобою,
І ось я очі в нього з'їм,
Печінку виклюю герою,
Прикрию труп крилом своїм!.."
Ще сяйво дня не освітило
Промінням полудня Шатіль,-
Похмуре небо затулило
Від сонця клапті гірних піль.
В тяжкій задумі витязь смілий
Поміж узгір конем бреде.
Думки, немов туман зчорнілий,
Лице вгортають молоде.
Рука Муцалового брата
Висить, припнута до сідла,
Меч з хорасанського булата
Бринить при боці спроквола.
Уже фортечний мур Імеди
Видніє там, де в час зими
Гримлять, зсуваючись, бескеди,
А влітку — пострілів громи.
Лупали тверджу грози й зливи,
Та жодна сила не могла
Здолати мур оцей гордливий,
Твердині цій завдати зла.
Над нею крячуть чорні круки,
Кружляють грифи в вишині.
Відрубані в невірних руки
Під сонцем тануть на стіні.
Не спромоглись підрити змії
Її мурованих основ;
То холодять її борвії,
То сонечко осяє знов.
Не раз валялись тут на схилі,
Нашоршивши свій вус, мерці,
Звідсіль не раз в лихім свавіллі
Лилися крові струменці,
Аж спінені Ардотські хвилі
Текли в кривавім багреці.
Нехай, хто прагне ворожнечі,
Відчинить двері всі свої.
Хай дім його, і двір, і речі
Заллють криваві ручаї,
Хай вгрузне в кров він по коліна,
Хай п'є він кров замість вина,
Хай від молитв його не гине
Ця найжахливіша мана,
Хай кров'ю вкриється людською
Його весілля день і час,
Щоб всім гостям замість напою
Удосталь крові він припас.
Хай стеле в крові шлюбне ложе
Неситий кровожер оцей,
Його дружина в крові зможе
Йому народжувать дітей,
І до кривавої могили
Мерця такого класти слід,
Він убивав — його забили,
Убивці не пробачив рід!