Дорога літературного твору до читача завжди встелена несподіванками. В різних епохах цей твір читають щоразу інші читачі. Рідко буває, щоб твір зустрів визнання всіх верств суспільства, навіть однієї епохи, як, скажімо, було з Вальтером Скоттом, якого з однаковим задоволенням читали Гете й неотесані шотландські фермери, або з Сенкевичем, над трилогією якого втирали сльози і граф Тарновський, і селяни його маєтків. Звичайно твір стає надбанням однієї суспільної групи, а потім уже мандрує до іншої. "Робінзон Крузо" спочатку захоплював розважливих міщан, а потім ним заволоділи діти. Народні пісні, такі, як пісня про Косове поле або "Калевала", виходять з-під стріх, де про них скоро забувають, і потрапляють до еліти. Проте й еліта змінилася. Середньовічний рицарський епос призначався для придворних, для войовничого і освіченого лицарства, а в наш час ним цікавляться лише вчені та письменники. Якби не школа, така ж доля Чекала б на всіх класиків.
Класики є в кожній літературі, і кожен письменник, який себе поважає, плекає надію, що колись і він буде до них зарахований. Але товариство це дуже різнорідне. Справжнім геніям сусідують галасливі балакуни, які повторюють заяложені фрази, і ті, хто пише гладенько чи кучеряво, і елегантні стилісти, і афектовані кривляки. Пригадую, як на одному літературному зібранні нещиро обурився Марінетті, коли Каден-Бандровський назвав його класиком футуризму. Треба небагато, щоб у майбутньому це стало фактом. У класики посвячує звичай, сприяють цьому посвяченню застійні судження, а найчастіше — школа. Лівій Андронік зі своєю "Одіссеєю" примудрився протриматись у римській школі кілька століть, а відлуння його сатурнового вірша можна ще почути в творчості молодого Горація. Наші видавництва не знають міри, щедро нарікаючи класиками письменників зовсім несподіваних, складається враження, що в їхньому розумінні на це має право кожен померлий письменник.
У будь-якій країні школа забезпечує безсмертя або дуже довге життя багатьом письменникам, а давніх, особливо латинських, перетворила на божества. Шкільні роки, осяяні сонячним світлом ранньої юності, згодом, як спогад, викликають дуже ніжне почуття до книжок, котрі колись прилучали нас до літератури — на цих книжках ніби залишається пилок весни життя, і ми вважаємо святотатством, якщо хтось зневажливим ставленням порушує успадковану ієрархію духовних цінностей.
Та не будемо себе ошукувати: ця прихильність найчастіше обмежується іменами авторів на пам'ятниках або у назвах вулиць, а в пам'яті нерідко нічого немає, крім назв їхніх творів. Найшанованіші книжки, як правило, не належать до числа таких, що їх найбільше читають. Відома епіграма Лессінга:
Всі ви шануєте Клопштока.
Та хто його читав хоч раз?
Шаноба ця — про людське око,
Ви ліпше почитайте нас.
Так, непогане побажання. Література повна клопштоків, шанованих реліквій, схиляння перед якими передається у спадок з покоління в покоління, підтримується докторськими дисертаціями, уривками в шкільних підручниках, з додатком грунтовної біографії. Це безсмертя в аптекарських дозах, подане в пігулках і препаратах, і призначення його — живити так звану загальну освіту. Закам'яніла слава в такій формі випала на долю сили-силенної письменників, колись живих, полум'яних. Сьогодні ж на краєвиді літератури вони стоять як згаслі вулкани.
Мені часто спадає на думку: з яким здивуванням сприймали б свою славу у нащадків деякі письменники минулого.
Мадам де Севіньї передусім упевнилася б, що висловила досить безглузде твердження, нібито "мода на Расіна мине так само, як і на каву", потім вона, можливо, трохи засмутилася б, дізнавшись, що її інтимні листи безліч разів перевидано, нарешті, все-таки погодилася б зайняти місце серед класиків французької прози. Ще більше здивувався б Ян Хризостом Пасек, побачивши, як шанують нащадки його щоденники, а його англійський колега Самюель Піпс вважав би одним з найбільших дивацтв сучасності цілу бібліотеку видань та коментарів, досліджень і перекладів, які виросли над його зашифрованими записами. Петрарка й Боккаччо з сумом побачили б, що їхні написані латиною твори, яким вони віддали кращі сили, працюючи днями й ночами, зів'яли й зотліли, а своєю посмертною славою один завдячує лише сонетам, інший — новелам, написаним зневажуваною "вульгарною мовою". Зате Вольтер міг би пишатися своєю завбачливістю, дізнавшись, що з його величезного спадку нащадки вибрали кілька тоненьких томиків,— він завжди казав, що в "безсмертя вирушають з невеликим вантажем".
І це істинна правда. Кожне покоління має стільки сучасних творів, близьких їхнім запитам, що культ предків намагається обійти з найменшими витратами: в письменників давнини найохочіше вибирає невеликі твори, майже із забобонним страхом обминаючи багатотомні. Хто зараз відважиться зануритись у повне зібрання творів Вальтера Скотта? Те саме загрожує і великим циклам романів нашого часу, а можливо, і самому жанру. Ось уже сто років роман у художній літературі займає панівне становище на шкоду іншим жанрам, але дуже легко уявити, що з часом на нього дивитимуться зневажливо. Слава великих романістів згасне, і люди дивуватимуться, що колись засновували музеї Бальзака й видавали тлумачні словники до творів Пруста.
Горацій пророкував собі славу, допоки існуватиме Рим, що для нього, певне, означало — поки існуватиме світ. Подібні заяви повторювались і після нього, хоча, здавалося б, тисячолітній досвід мав би навчити літературу більшої скромності,— і ніхто вже не насмілиться зазирати в надто віддалене майбутнє. І все ж Ібсен страшенно дратувався, якщо хтось заговорював у його присутності про минущість літературної слави,— йому й десяти тисяч років здавалося замало. А Гонкур навіть перевершив його. Він не міг змиритися з думкою (її поширював Фламмаріон), що земля з часом охолоне і на крижаній кулі, яка кружляє в мертвому Всесвіті, носитимуться його книжки, засипані снігом. Не вірячи в безсмертя душі, він не бажав відмовитись від безсмертя літературного. І мріяв не про якісь чотири тисячі років — вони добрі для Гомера — і не про двісті віків, які дещо заспокоїли 6 Ібсена,— чи варто за таку нікчемну ціну зрікатися радощів життя? Куди краще пити, любити й байдикувати, ніж отруювати свої дні невтомною працею.