У кожному творі літератури, навіть на перший погляд безглуздому (я хотів сказати "безглуздому, як у футуристів", але футуристи — це вже далеке минуле), є своя система, композиція, які служать певній меті й підпорядковані певній логіці. Задум, що виникає,— це ніби перше дихання, це контури, тінь, яка розпливається. Трохи згодом до першої теми додадуться нові, мінливі, тільки загострена увага, напружена уява й непоступлива думка почнуть їх збирати й упорядковувати. Все відбувається, як у космогонії Анаксагора: nus ("розум") вносить гармонію в розкидані, безладні елементи. Без дисципліни думки немає справжньої творчості. Протягом багатьох і, безумовно, кращих віків в історії людства завжди було незмінним правилом поєднувати думки в логічному порядку, старанно їх розташовувати з дотриманням пропорцій, вміло переходити від однієї строфи до іншої, а в прозі від однієї частини до другої, досягати симетрії, ясності й зрозумілості образів. Так писав Горацій, кожна ода якого схожа на будову кристала, що піддається розчленуванню по вісях і кутах. Так писали всі класики. Едгар Аллан По, описуючи процес створення "Крука", зазначає: "Жоден елемент його композиції не може бути приписаний випадку чи інтуїції. Поема йшла до розв'язки крок за кроком, з точністю й суворою логікою математичної задачі". Отже, те, що вважалося обов'язковим для класичної літератури, виявляється, є законом для будь-якої зрілої школи справжньої творчості, яка розуміє свої цілі. Цьому закону підвладні й гекзаметри "Енеїди", і терцини "Божественної комедії", і "Пісня про Роланда", і "Кримські сонети".
З дивовижною послідовністю, суворо дотримуючись правил, виконав Данте свою поему. В ній панує принцип потрійності, як у формі вірша — терцини, так і в поділі поеми на три частини, з яких кожна має тридцять три пісні. Разом з піснею-вступом їх 100. Кількість віршованих рядків — 14233, поділена на три, поділиться не без остачі,— один зайвий рядок в своєму мікрокосмі ніби відповідає окремій пісні-вступу. Немає в світовій літературі іншої поеми, подібної до цієї за симетрією, рівномірністю частин, точністю композиції. Віртуозність, ретельність формальної обробки навіть у дрібницях в деякі епохи цінувалися надзвичайно. У наш час Лео Ларг'є склав "1059 катренів осені", це число — сума 666 — знак Звіра в Апокаліпсисі і 393 — знак електруму, синтезу семи металів, які відповідають семи планетам. У буколіках Вергілія можна виявити систему піфагорійських чисел. Те, що в певні епохи живилося релігійним почуттям, в інші — перетворювалося на забаву. Не можна, однак, заперечувати, що поезія любить позмінно то створювати собі формальні труднощі, то нехтувати їх з насмішкою або навіть з гнівом. І проза може прийняти на себе дещо з правил класичної поезії: Джойс у "Поминках по Фіннегану" застосував четверний принцип — буквальний, моральний, аналогічний і алегоричний,— який лежить в основі "Божественної комедії".
В останній частині "Жана Крістофа" під назвою "Грядущий день" Ромен Роллан малює процес зародження твору в душі художника. Він говорить про композитора, проте, безсумнівно, має на увазі письменника. Спершу зображує фазу "вагітності" задумом, коли творця "колише темною радістю стиглого колоса", коли в ньому грають ритми народжуваного нового життя. "Тоді починає діяти воля, вона сідає верхи на мрію, яка гарцює, мов кінь, і стискає її коліньми. Дух уловлює закони ритму, що вабить його, вгамовує розбуялі сили, вказує їм шлях до мети. Виникає симфонія розуму й інстинкту. Морок прояснюється. Розмотується довга стрічка дороги, на ній запалюються яскраві багаття, яким призначено в народжуваному творі стати осередками окремих планетних світів у сфері їхньої сонячної системи. З цього моменту намічаються головні контури образу, потім вони стають чіткішими, виступають з напівмороку, і, нарешті, все проявляється: гармонія барв, бездоганність обрисів. Тепер лишається тільки напружити всі свої сили й довести діло до кінця. І ось розкривається скринька пам'яті й дихає своїми запахами. Розум розкріпачує почуття, дозволяє їм шаленіти, а сам замовкає. Одначе ж, причаївшись поряд, стежить за ними й підстерігає свою здобич..."
На жаль, саме так написано в Ромена Роллана. Я довго вагався, перш ніж цитувати цю химерно заплутану сторінку, та навіть якщо вона нам мало говорить, лишиться принаймні прикладом ліричного хвилювання, з яким у душі письменника відлунює спогад про творчі процеси. А тепер продовжимо наш виклад.
Компонування твору може відбуватися перед початком роботи або в процесі роботи. За цими двома методами можна розрізнити дві категорії письменників. Всупереч усьому, що говорилося на осуд авторів, які, перш ніж розпочати роботу, складають детальний план, треба зауважити, що цей метод аж ніяк не свідчить про брак натхнення чи фантазії, і зовсім ні до чого, висміюючи перших, розхвалювати інших за безпосередність, щирість, за успіхи, досягнуті несподіваними ходами думок, які біжать разом з пером. І знову ж зовсім не обов'язково, як вважав, Шопенгауер, письменника, що починає думати, лише сівши за письмовий стіл, зараховувати до гіршої категорії авторів. Тут мають місце просто-напросто відмінності, що випливають з рис характеру, смаків, виховання, звичок. Письменник рвучкий і нервовий, котрий не звик до порядку, ніколи не опуститься до складання попереднього плану з простого небажання мережити сторінки, які так легко загубити.
Флобер складав план роману протягом багатьох місяців, щодня працюючи по багато годин. А закінчивши план, казав: "Мій роман готовий, лишається тільки його написати". І план був настільки детальний, що останні розділи "Бювара і Пекюше" (він не встиг закінчити їх перед смертю) в плані виглядають так, ніби це вже остаточний текст. У Ібсена, який замолоду працював аптекарем (у цій професії хоч-не-хоч привчишся до порядку), була скринька з безліччю відділень. Кожне відділення призначалося для одного з персонажів драми, над образом якого в ту пору працював письменник. Цілими місяцями він нічого не писав, а лише здійснював тривалі прогулянки на самоті, повертаючись із запасом нових рис у характерах героїв, уривками діалогів, сценами — все це він записував і розкладав у відповідні відділення скриньки. Працював як бджола. Тільки-но соти виявлялися заповненими, всі відділення насичені, драматург сідав писати. Є письменники, здатні не лише зберігати в своїй голові докладний план твору, не вдаючись по допомогу до нотаток і заміток, але й робити у цьому плані поправки й скорочення, неначе звивини їхнього мозку є сторінками зошита. Так працював Руссо. Він не вмів мислити, сидячи за письмовим столом. У самотніх прогулянках виголошував подумки безперервний монолог, освоював тему, компонував, переробляв. Так працює багато поетів, вони сідають за письмовий стіл тільки для того, щоб записати готове творіння, довго виношуване в думках. За своєю суттю план чи композиція твору — це не що інше, як співіснування письменника з темою, тлом, персонажами, настроєм, тональністю, це поступове прояснення густого мороку, який оповиває твір, що має народитись. Кожен наступний день приносить часточку світла.