Тепер рідко зустрінешся з відвертим зізнанням, як це робили письменники минулих століть, ті охоче признавались, хто був їхнім поводирем і наставником. Нині це ретельно приховується, а іноді доводиться читати облудні відповіді на анкети, де письменники називають, як правило, авторів, яким вони нічим не зобов'язані.
Сомерсет Моем у своєму літературному щоденнику із зворушливою безпосередністю перелічує всі книжки, на яких він учився письменницької майстерності. Тільки зарозумілі тупаки зухвало заявляють, нібито вони нічим не зобов'язані іншим письменникам.
У сучасному літературному житті звинуватити письменника в наслідуванні — значить, образити його. А втім, самі письменники люблять у комусь знаходити свого власного наслідувача. Цим грішив уже й Байрон, він дорікав іншим за наслідування йому, а сам тим часом за все життя не спромігся бодай раз згадати прізвище, Шатобріана, якому багато чим був зобов'язаний. Інакше чинили письменники епохи Відродження, хоча їм не бракувало матеріалу для власної творчості. Наслідування античних зразків не поступалося за значенням оригінальній творчості. Навіть переклад з латини чи грецької мови автор ставив нарівні з власними творами, а сучасники нерідко віддавали перевагу перекладу. Це не позбавлене сенсу. Коли копіюєш якийсь твір, повинен в нього вжитись і певною мірою створити його заново.
Скільки разів наслідувач піднімався до рівня зразка, а іноді й перевершував його! Міцкевич за зразок мав перед очима "Германа й Доротею", а написав "Пана Тадеуша". Лабрюйєр, назвавши свою книжку так само, як і Теофраст, "Характери", прямо вказував на свого вчителя і скромно ховався в тіні, незважаючи, на те, що кожна його сторінка виблискує оригінальністю спостережень, думки й стилю. Прізвище Лафонтена на титульній сторінці "Байок" виглядає так, нібито він усього-на-всього переказав віршами Езопові казки.
У невеликому прекрасному творі античної літератури під назвою "Про піднесене" невідомий автор пише: "Уявімо собі: якби Гомер або Демосфен були тут і чули вжитий мною вислів, як би вони його оцінили?"
Так багато митців, прагнучи до досконалості, відчувають над собою незриме око давніх майстрів. Тут річ не у впливах і не в наслідуванні, це ніби пробне каміння. На них, на високих зразках минулого, письменник перевіряє власну прозу або вірші: чи зі шляхетного металу вони виплавлені й чи високої вони проби. Досягти того, чого свого часу і в межах своїх можливостей досягли великі попередники, розширити владу над мовою за межі, де вони зупинились, добитись нових відтінків, поглибити зміст і піти ще далі, звільнитись від баласту застарілих флексій і синтаксису — ось завдання, які ставить перед собою художник слова щодо своїх попередників.
Нехай на закінчення цього розділу прозвучить голос гуманіста П'єтра Бембо — одного з тих людей, хто на письменницьке мистецтво дивився в містичному захваті. В одному з листів він признається своєму другові, знаменитому Піко делла Мірандола: "Я думаю, що в Бога, творця всього сущого, є не лише божественна форма справедливості, поміркованості та інших чеснот, але також і божественна форма прекрасної літератури, досконала форма, її було дано лицезріти — наскільки це можливо зробити думкою — Ксенофонту, Демосфену, особливо ж Платону, та насамперед Ціцерону. До цієї форми пристосовували вони свої думки й стиль. Вважаю, що й ми повинні так чинити, намагатись якомога ближче підійти до цього ідеалу краси".
ВІД ПЕРШОЇ ДО ОСТАННЬОЇ ДУМКИ
Давня істина, що найпрекрасніша поема — це історія створення поеми, її народження і розвиток разом з усіма подіями в житті її творця. Захоплений цією думкою Поль Валері, нібито сам додумався до цього, не раз її повторював і, крім того, як ілюстрацію видав "Уривки з щоденника однієї поеми" — розрізнені аркушики, що відбивають історію його багаторічної роботи над "Юною паркою",— яка дала поетові, на його переконання, найщасливіші хвилини в житті. У "Щоденнику" представлено лише невелику частину. Вичерпної історії творчого процесу ніколи не вдається ні розпізнати, ні написати. Навіть якби автор вів запис щодня, він однаково не зміг би вловити й зафіксувати, коли і як виникли в його уяві деталі композиції, структура фраз чи рядків, образи, звороти, окремі слова.
Кілька років тому Франсіс Понж опублікував "Записник соснового бору" — детальну хроніку двох тижнів, протягом яких він писав вірш про сосновий ліс. Поет постає перед нами серпневого дня, серед дерев, ми чуємо, як він словом, метафорою обстукує кору, розсуває гілля, уточнює кольори й відтінки, і як згодом за словниками вивіряє правильність кожного слова, що стосується лісу. Ця хвилююча оповідь про пошуки й знахідки закінчується, на жаль, сумно, бо сам вірш виявляється лише підтвердженням першої фрази цього розділу. Набагато сильніше враження лишає невелике есе Слонімського "Як виникають вірші", тому що тут і сам вірш — "Колона Зигмунта" — прекрасний, а сповідь його творця перегукується з нашими особистими переживаннями в трагічні для Варшави дні.
Певне, першим поетом, хто написав правдиву історію створення поеми, яка відкриває всі таємниці ремесла, був Едгар Аллан По. Зробив він це в надзвичайно цікавому нарисі про те, як створювався "Крук". В давні часи автори не любили пускати сторонніх у свою робочу майстерню. Вони поводились, як античний математик Діофант, який, знаючи алгебру, зберігав у таємниці свої знання, він вражав усіх розв'язанням найважчих математичних задач, одначе старанно приховував метод, яким він цього досягав. Давні письменники лишили тільки уривчасті висловлювання і зауваження, кинуті мимохідь у листах, у бесідах. З цього матеріалу дослідникам іноді вдається відтворити історію виникнення твору, як це вдалося Пігоню в книжці про поему "Пан Тадеуш". Це ж можна зробити й з будь-яким твором Флобера, використовуючи його кореспонденцію. Таким шляхом ми одержуємо жменьку фактів, можливо, вірогідніших за докладні висловлювання самих авторів, які ми беремо з дещо прикрашених особистих спогадів. Передмови Генрі Джеймса до його романів або передмови Конрада до нових видань його творів — це не тільки документи з психології творчості, але й чудові есе, сповнені глибоких думок про письменницьке мистецтво.