На сором письменницькій винахідливості, ми володіємо каталогами літературних тем і мотивів, які вже два тисячоліття мандрують у епосах, романах, драмах. Достоту як у класичному китайському театрі, де багато століть неослабним успіхом користується у все нових і нових сценічних обробках історія бідного студента, який щасливо замикає ланцюг своїх злигоднів золотим перснем мандарина. Гоцці нарахував тридцять шість трагічних ситуацій, що їх постійно використовують драматурги; Жерар де Нерваль зменшив цю кількість до двадцяти чотирьох, додавши, що всі вони випливають з семи смертних гріхів. Кожному драматургові слід було б перевірити обчислення Гоцці й Жерара де Нерваля.
Вірші ранніх поетів Америки стрясаються від співу соловейків і жайворонків, а тим часом, як стверджують орнітологи, ці птахи в Америці не водяться. Звідки ж їх узяли поети? З англійської поезії, яку вони наслідували, а та не могла обійтися без соловейків і жайворонків, принаймні відтоді, як Джульєтта сперечалася з Ромео: "It was the nightingale and not the lark..." ("Це співає соловейко, а не жайворонок...") Знадобилося багато часу, перше ніж зухвалі новатори відкрили вуха й очі й спрямували інтерес американської поезії на рідних дроздів. Той самий процес можна зараз спостерігати у поетів таких молодих країн як Австралія чи Нова Зеландія.
В сентиментальній "Валерії", яку читає панна в першій частині "Дзядів", є знаменита сцена, де Валерія танцює "танець з покривалом" в іспанському посольстві. З однаковою грацією Дельфіна танцює полонез, Корінна — тарантелу, інші героїні — кадриль чи менует, і неминуче при цьому присутній герой, щоб любов могла вразити його як грім. Так один і той же мотив здатен упродовж якихось десяти років знайти втілення в багатьох любовних історіях тієї епохи.
Не будемо сміятись, нащадки напевне знайдуть у нас образи, запозичені нами з книжок, до того ж ми не помітили навіть, що в нашому оточенні вони не існували. Літературний спадок володіє деспотичною владою над словом, над уявою, над баченням світу, і він здатен заслонити дійсність, як це сталося з поетами середньовіччя, що запозичили в стародавніх описи палаців і храмів, але прогавили замки й собори своєї епохи. Література може навіть прожити однією словесною субстанцією, почерпнутою з улюблених творів, як це було в поезії гуманістів. У ній невпинно перетасовувалися вірші й звороти римських поетів, і ніколи не можна було точно вирішити, чи чуємо ми голос живого серця чи відлуння померлих епох. Якщо ж поет наважився дати образ нового часу, нових людей, власних переживань, то найчастіше це відбувалося в моменти нетерпіння і ціною порушення правил метрики чи синтаксису.
Така залежність від чужої творчості (і мозаїка гуманістів, і Вергілій, що перелицьовує Гомера) нас дивує, однак, наші ж власні звичаї відрізняються не принциповістю, а лише її ступенем. Завжди вихідним пунктом служить літературний матеріал. У кого з письменників немає в полі зору авторів і книг, в яких він шукає імпульса, стимулу, допомоги, керівництва? Стівенсон, розповідаючи, як створювався "Острів скарбів", не вагаючись назвав півдюжини книжок, вплив яких видимо позначився на його романі. Така відвертість трапляється не часто — цю функцію за автора виконують згодом дослідники його творчості. Абсолютна творча самобутність — міф і нагадує грецькі перекази про людей, які не мали батьків і виросли із землі.
Світів існує стільки, скільки є мислячих індивідів. Світи ці вражають своєю різноманітністю. Одні з них малі й тісні, інші неосяжні, поряд із сірими й безрадісними з'являються мальовничі, де звучать дзвінкі, веселі голоси, в одних панує вічна сльота, інші насолоджуються незмінно чудовою погодою. На зразок деяких туманностей, відомих тільки з гіпотез, ці світи настільки іноді далекі один від одного, що жоден промінь не дійде від одного до другого. В самотності рухаються вони своїми шляхами і гинуть у безконечності. У цій різноманітності людських характерів письменники не тільки не становлять винятку, але навіть відрізняються один від одного більше, ніж решта людей. Кожен з них живе під своїми власними зорями, приречений на власний, йому одному уготований жереб, на неповторну, ні на що не схожу долю. Не випадково, що письменникові приходять помисли, яких ніхто, крім нього, навіть не передчуває, а якби хтось до них і додумався, то, звісна річ, побачив би їх не в тій формі, в якій вони відкрилися письменникові.
Ніхто не бачить усього, кожен проходить мимо безлічі речей, так їх і не помітивши, тому що це не зачепить його уваги, поглинутої предметами, які його цікавлять. Звідси виникали звинувачення в розумовій сліпоті, у браку уяви, в черствості серця. Гете шукав у Падуї книги Палладіо й обійшов увагою фрески Джотто, як не помітив їх і в Асоізі, де розшукував вівтар Мінерви. Будь-який письменник може бути гак само неуважний серед багатств світу. Він вибирає лише малу частку, потрібну йому, і причому іноді ще урізає її. Міцкевич у найнесподіваніших місцях умудрявся відшукувати пейзажі, які нагадували йому Литву, не помічаючи решти краєвидів і пам'яток, що надихали інших поетів. Генії набагато розбірливіші й примхливіші за дилетантів з їхньою величезною, всепоглинаючою цікавістю.
Фізичні й психічні особливості, спадкові чи надбані, прив'язаності й уподобання, які сягають своїм корінням іноді в раннє дитинство, всілякі звички, пристрасті, ідіосинкразії формують механізм сприйняття нашого розуму, і від них залежить, на що може бути звернуто нашу увагу, що запліднить нашу думку. Особливо ясно це відчувається, коли письменник примушує себе працювати над темою, йому чужою, нав'язаною зовнішніми обставинами: всієї майстерності, якою він володіє, недостатньо, щоб забезпечити йому свободу рухів, він заблукає у речах незнайомих, буде ковзати по поверхні й говорити про них так, ніби думає в цю хвилину про щось зовсім інше.
Пам'ятаєте XI пісню "Одіссеї"? Одіссей сидить біля входу в підземний світ і чекає душу Терезія, яка повинна явитись, напитися свіжої крові закланного барана, а підкріпившись нею, віднайти мову й провістити майбутнє. Тим часом звідусіль тісняться тіні померлих, прагнучи цієї крові, бажаючи бодай на мить стати свідомими. Та невтомний Одіссей відштовхує душі померлих, відштовхує навіть рідну матір, чекаючи єдину душу, заради якої він здаля прибув сюди.