Без серйозності немає літератури. Хто вдається до слова, щоб виразити в ньому власну душу або душу спільності, якій він служить, чи то буде клас, народ чи все людство, той не може поводитися із словом з веселою недбалістю штукаря. Думка, нібито серйозність обов'язкова тільки для тих, хто проголошує якісь ідеї чи гасла, а не для тих, хто вдається до слова лише заради мистецтва, могла народитися тільки в порожній голові. Саме в жерців мистецтва для мистецтва, одержимих фанатиків, відринутих від зовнішнього світу і від даної хвилини, які цілком присвятили себе спогляданню прекрасного, бачимо неабияку серйозність навіть при виконанні дрібниць. Ніхто сумлінніше за них не розглядає слово, перш ніж помістити його в найбільш придатне місце. Їх мучить тривога, чи вдалося видобути із слів весь їхній блиск, відгадати повністю всю таємничість їхнього звучання, тут вони ні в чому на поступаються тим, хто передає людям свої думки, свій світогляд, своє розуміння людини, їх завжди тривожить, чи впоралися вони зі своїм завданням, відбираючи слова для такої великої мети.
Поки існує література, її творці завжди будуть рахуватися з традицією, яка вже склалась, і, перш ніж ставити собі власні цілі, оцінять працю попередників, з'ясують, що їм звідти можна взяти. Сьогодні ніхто не вірить в літератури непорочні й таланти-самородки, ніхто не може про себе заявити, як пророк Амос, що говорити його навчали зорі. Тільки в дуже віддалені епохи, про які ми майже нічого не знаємо, можна уявити собі творців, які нічого не успадкували від інших. Однаковою мірою наївний погляд, нібито письменницьке мистецтво можна опанувати, не докладаючи до цього ніяких зусиль. Ця думка зміцнилася тільки тому, що в широкої публіки автори бездарних книжок уявляються представниками літератури нарівні із справжніми письменниками.
Головне завдання у вихованні письменника полягає в оволодінні наукою про слово, в пізнанні й осмисленні мови, якою він покликаний творити. Це зовсім не новина в літературному житті, яке нараховує двотисячолітнє існування. Навіть там, де всі наші джерела мовчать, як, приміром, про епоху Гомера, сам мовний матеріал його поем свідчить про пошуки й наполегливу роботу над мовою. Данте в книзі "De vurgari eloguentia" — "Про народне красномовство" — сам наводить джерела, звідки він черпав знання про мову, яку йому судилося зробити літературною мовою свого народу. Данте зважив переваги й вади кількох італійських діалектів, сам виконав роботу авторів словників, семантиків і граматиків, і все це послужило йому вступом до своєї власної творчості.
Аристократ, що одержав традиційне виховання і не володів ніякими іншими перевагами, крім досконалого володіння французькою мовою і мистецтвом їзди верхи, Вітторіо Альфгєрі може служити прекрасним взірцем того, як одночасно з пробудженням таланту в поетові прокидається і любов до мови. Все його влаштовувало, поки не відчув, що стане поетом. Усвідомивши своє покликання, він з пристрастю і захватом розпочав вивчати рідну мову. Вчитувався в поезію XIII — XIV століть, в прозу XV—XVI століть, займався граматикою і діалектикою, взявся за латину, навіть за грецьку. Все це було йому необхідне для створення власного поетичного світу.
Немає сенсу наводити ще приклади, тому що тут можна перелічити майже всі великі імена в літературі. У Польщі взірцем дбайливого поводження з мовою був Жеромський. Про це свідчить не тільки еволюція його прози, але й книжка "Снобізм і прогрес", єдиний такого роду твір у нашій літературі. Ніхто з польських письменників ніколи не займався так детально розробкою проблем мови, ставлячи це в пряму залежність з актуальною проблематикою польської літератури і з власним письменницьким досвідом. У цій книжці, крім усього іншого, висловлено й суворі слова осуду на адресу блазнів від літератури, їхній недоумкуватості, невігластву, дивацтвам.
Іноді доводиться чути, як літератори зневажливо відгукуються про вивчення мови й посилаються при цьому на таких же неуків, як вони самі, котрим уже десь і колись нібито вдалося створити прекрасні твори мовного мистецтва, не обтяжуючи себе ретельним вивченням мови. Але таких випадків насправді не бувало, і це, очевидно, привиділось невігласам у сні. Правда, Шекспіру не довелося гортати словники, щоб поглинути величезне королівство слів, яке тільки знає європейська література, проте не слід скидати з рахунку аж ніяк не маловажливий факт, що Шекспір був Шекспіром і робив усе, щоб зібрати в собі це ні з чим не зрівнянне багатство. То була праця бджоли, вперта й невтомна. Село й місто, корабель і таверна, ліс і поле, двір і вулиця віддавали йому свою мову, а його видатний поетичний інститут відбирав потрібне. Така школа доступна кожному, в ній навчалися письменники всіх часів. Тепер до цього вдаються рідко, бо ось уже сто років письменники, за невеликими винятками, проводять замкнутий спосіб життя між своїм робочим кабінетом і кав'ярнею. Зате ніколи ще, в жодну епоху не мали вони настільки легких засобів добути те, за чим раніше доводилося ганятися по світу. Словники, бездоганні видання класиків може мати під рукою кожен.
Мало хто ними користується. Ще рідше працюють над розпізнанням структури мови, якою пишуть, не знають її історії, не думають про її своєрідність. Іноді навіть створюється дивне враження, неначе автор насилу мириться з мовою, нав'язаною йому долею, відчувається його цілковита байдужість до неї: якби змінились умови, він цілком міг би користуватися будь-якою іншою.
Як воно буває в справжніх письменників, істинних митців слова, ілюструє приклад Конрада. Конрад за походженням поляк, англійську мову засвоїв пізно — між 18 і 20 роками життя, до того ж завжди краще й вільніше він говорив французькою. У листі до Голсуорсі (ту ж думку він повторює і в листі до Уеллса) Конрад скаржився на труднощі, які доводиться долати, коли пишеш нерідною мовою. І тут письменник заявляє: "У мене не було вибору, якби я не писав англійською, то не писав би взагалі". Тільки любов'ю, закоханістю в дану мову можна пояснити це, і тільки любов здатна сотворити диво: прибулець з далекої країни зробився одним з найблискучіших стилістів на батьківщині Шекспіра.