Різець і добре загострена тростина, яку вмочали в чорнило, служили літературі в її найплідніші роки. Потім настала доба гусячих пер, і капітолійська птиця вкрила себе новою славою. Вона поділяла її з журавлем, лебедем, качкою, круком, шулікою — можна було порівнювати їхні пера і з них вибирати, воздаючи хвалу легкості, гостроті, кольору. Кому хотілося тримати в руці веселку, писав павичевим пером. Про різець нагадували тільки старі живучі метафори. Станіслав Геракліуш Любомирський угледів тут певний парадокс. "Тепер було б правильніше,— зауважує він,— говорити про написане не стиль, а перо. Приміром, це написано гарним пером або ця книга гарного пера, бо нині люди занехаяли стиль і вживають замість нього перо". Побажання Любомирського не справдилось, і світ лишився із старою метафорою, лише додавши до неї ще нову, і, коли говорять про "гостре" перо, уявляється рука, ножик і підстругувана паличка — так іще робила моя бабуся, а потім свіжонаписане посипала піском, який завжди стояв на її бюро в гарній пісочниці. Норвід писав:
Перо! Для мене ти, мов ангельське крило...
Це пишномовне звертання стосувалося скромного гусячого пера, з яким до кінця життя не розлучались ні сам Норвід, ні Віктор Гюго ("легкість у ньому вітру й блискавки сила"), а до нашої епохи гусяче перо доніс Анатоль Франс: у Бешеллері на його письмовому столі, збереженому таким, яким він його лишив восени 1924 року, стоїть чаша з виготовленими гусячими перами. Франс ніколи не користувався іншими. Для нас же тепер і сталеве перо — колись символ прогресу — не досить зручне знаряддя праці, і кожен намагається придбати золоте перо, яке раніше в світі літератури давалось лише як висока нагорода, ніби маршальське берло.
Письменники ніколи не були байдужими до розмірів, ваги, форми знарядь своєї праці. Від них вимагаються міцність, покірливість, зручність. Погане перо здатне зіпсувати робочий день, охолоджуючи творчий запал, порушуючи рівну роботу думки. Лише Марсель Швоб навмисне шукав зіпсовані пера й знаходив у їхній непіддатливості стимул, що збуджує творчу енергію. А Петер Альтенберг так оспівував перевагу голубих сталевих пер номер 201 фірми "Кун", що можна було подумати, ніби фірма платить йому за рекламу.
До винайдення книгодруку автор майже завжди бував старанним каліграфом. Нині до числа рідкісних належать такі рукописи, як рукописи Арнольда Беннета або Андре Сюареса з різноколірними ініціалами, виконаними з бездоганною акуратністю, або надзвичайно красиві рукописи Владислава Вітвіцького, перекладача Платона. Зустрічаються речі й воістину дивовижні: шифр Семюеля Піпса або лист Леонардо да Вінчі можна прочитати лише в дзеркалі, бо літери тут перевернуті. Вже сам процес писання для багатьох є насолодою. У накресленні літер таїться особлива чарівність. Про це свідчать визнання письменників. Не один з них розповідав, що переписує своє творіння по кілька разів, дбає про бездоганну чистоту копії, любить старомодні, освячені традицією знаряддя письма. "Процес умочування пера в чорнило,— говорить Декав,— це сама досконалість: він не дозволяє писати надто швидко, завдяки чому вдається уникнути багатьох дурниць". Бернард Шоу вважав інакше і часто вдавався до стенографії, щоб устигнути за думкою.
Змінам у знаряддях письма відповідали протягом віків обумовлені ними зміни в психології творчого процесу. Легко собі уявити, яка значна різниця існувала в психології того, хто писав різцем, і того, хто, як китайці, користувався тоненьким пензликом, не кажучи вже про письменників стародавнього Вавілону, котрі вирізьблювали в глині клинописні знаки!
У музеях зберігаються пера й каламарі, які лишилися після великих людей, з хвилюючими слідами тривалого вжитку; вони іноді проливають світло на нахили, забобони, слабкості їхніх власників. Не побачите зате олівців, хоча багато письменників користувалися виключно ними. Точнісінько так само не зустрінете й друкарських машинок, певне, тому, що вони порівняно недавно проникли в письменницькі майстерні і, либонь, ще жоден великий твір не був створений на цьому приладі. Хоча друкарська машинка служить звичайно для виготовлення копій рукопису, та зустрічається дедалі більше письменників, які заради неї відмовилися від пера при створенні оригіналу. Прістлі, що користується машинкою понад тридцять років, вбачає в ній великі достоїнства. "Друкарська машинка,— каже він,— тримає людину на певній відстані й дає можливість глянути на написане критичним оком". Нехай навіть і так, проте машинка насамперед чудово служить графоманам, позбавленим сумнівів, і спорідненим з ними істотам з підвищеною багатослівністю. Так, письменниця Тайлор Колдуелл добилася великих успіхів у фабрикуванні книжок і щиросердно зізнавалася: "Я друкую на машинці з професійною швидкістю. Пишу дуже швидко, не задумуючись. Якби в мене було вдосталь вільного часу, мені вистачило б двох місяців для написання досить товстого роману". Для більшої ясності додам, що ця дама написала роман з епохи Рішельє, не знаючи ні Франції, ні Європи. "Та й навіщо їх знати,— стверджує вона,— якщо в Буффало є чудові бібліотеки".
Намагаючись уявити собі письменника за роботою, мабуть, ніхто б не згадав про ножиці, однак про них не забув творець надгробку Каллімаха в церкві Святої трійці в Кракові. І до сьогодні ножиці є не на одному письменницькому столі. Найчастіше вони з'являються в заключній стадії прочитання рукопису, іноді під час коректури. Вони розрізають сторінки, переносять цілі шматки тексту з одного місця в інше, причому іноді трапляється, що те, чим закінчився розділ, потрапляє в його початок. Так з допомогою ножиць і клею з'являється надзвичайно цікавий сюжет, що принаджує легкістю та природністю.
Папір — питання неабиякої ваги. Він увійшов у літературу пізно, лише наприкінці середньовіччя, і викликав революцію. Спершу він витримав двобій із своїм попередником — пергаментом — і вбив його дешевизною. Пергамент, який виготовлявся із шкур тварин, коштував дорого, і його було мало, доводилося вдаватися до палімпсестів. Варварський звичай знищення чужої думки, яка часто-густо виявлялася незрівнянно ціннішою, ніж та, що на відвойованому місці виписувалася іншим автором, є однією з ілюстрацій культурного зубожіння, якому передувала загибель античного світу.