Ян Парандовський
АЛХІМІЯ СЛОВА
Переклав з польської Юрій Попсуєнко
Передслово
Жодна з моїх книжок не мала такої довгої історії і не зазнала стільки пригод. Все почалося чверть століття тому зі скромної лекції*.
* Вступ написаний автором у 1955 році до другого видання книги.
Якось мене запросили на один з літературних четвергів у Вільно. Треба було визначити тему лекції, але на той час мене цілком захопило редагування "Паментніка варшавського", та й матеріалу не було під рукою,— але враз сяйнула думка: розповісти на цьому літературному вечорі про письменницьку працю.
Буквально сяйнула. Добре пам'ятаю той блакитний осінній день, коли ця думка заполонила мене, і я почав з піднесенням накидати на окремих аркушах план усієї лекції та її деталі. Вже наступного дня повідомив у Вільно про свою згоду на виступ і визначив тему.
Опинився я там лише в листопаді: вже наближалася зима, і в колишньому базиліанському монастирі, біля Острої Брами, під вікнами завивав вітер, той самий вітер, що його чув Міцкевич у своїй тюремній келії. І я ночував у ній серед спогадів і привидів. Навіть освітлення не мав іншого, крім свічки,— тієї "недоброї свічки", яка одразу погасла, тільки-но я почав читати вірші з "Імпровізації".
Післялекційна дискусія переконала мене в тому, якою вдалою була обрана тема. Жадібні до відомостей про працю письменника слухачі вимагали їх більше, ніж дозволяв час лекції, вони своїми запитаннями примусили мене розширити деякі теми, торкнутися нових. У різних варіаціях це повторювалося щоразу і стільки, скільки мені доводилося читати лекцію перед іншою аудиторією. Після розмов зі слухачами на зворотному боці тексту з'являлося чимало зауважень і нотаток. У мене виникла думка ширше розробити цю тему, яка багатьох неабияк цікавила. Та цей задум відтіснила розпочата раніше робота. Тож врешті могло видатись, що я, захопившись спочатку своїм "Олімпійським диском", а потім "Небом у вогні", про все забув.
Невдовзі я спіймав себе на тому, що мимоволі роблю нотатки про прочитане або ж записую власні спостереження та міркування про працю письменника. Усі ці розрізнені аркуші, старі конверти, листи, записки на клаптях паперу я почав збирати і складати до спеціальної теки. За кілька років тека дуже розпухла,— це було саме перед війною. Звісно, вона лишилась у мене в домі, коли я вийшов з нього у вересні 1939 року, і навряд чи кого здивує, що в ті хвилини я зовсім не думав ані про теки, ані про папери. І лише гіркого 1941 року потрапили мені на очі ці папери, і я не поспішаючи почав упорядковувати й опрацьовувати зібраний матеріал, вже думаючи про книжку. Я не загадував її обсяг, але припускав, що напишу якихось сто — сто двадцять сторінок. До першого зошита згодом додався другий, і я вже не розлучався з ними під час своїх поневірянь у роки окупації. І вони збереглись, а якби залишились у Варшаві, розділили б долю інших моїх книжок і рукописів.
"Алхімія слова" після війни побувала зі мною у Швеції, Норвегії, Франції, не одну годину провела в Королівській бібліотеці в Стокгольмі і в Національній бібліотеці в Парижі,— її обсяг зростав буквально на очах. Після повернення до Польщі вона пройшла своєрідну перевірку: на цілий рік стала матеріалом для лекцій, які я читав в університеті. Це був важливий етап в її житті. В нотатках будь-яке питання викладалося стисло, іноді в кількох словах, а в лекції воно розширювалось, обростало деталями й подробицями, що породжувало нові питання, і таким чином з'ясовувалося, що лишилося незрозумілим, а чому слід приділити більше уваги. До деяких проблем я повертався в дискусіях і на семінарах.
Я вже давно розлучився з рукописами, працю було передруковано на машинці, але гатунок і формат паперу, форма літер у різних розділах були різні,— все це пробуджувало спогади про країни, міста, вулиці: то виникав Вігбюхольм, пройняти й запахами сосни й лаванди, то бульвар Сен-Мішель з осінніми деревами Люксембурзького саду, а то, нарешті, тихий засніжений Люблін.
І раптом ці аркуші підхопив весняний вітер. На прохання різних журналів я готував окремі фрагменти й по черзі їх публікував, даючи кожному назву, відповідно "заокруглену". За рік я вже не впізнавав своєї книжки. Жоден з попередніх розділів не зберіг колишньої композиції: нерідко один находив на другий, деінде якась ненажерлива частина виїдала нутрощі інших, навіть віддалених частин, не обійшлося без нових чи то розділів, чи то підрозділів, які попереднім планом і не були передбачені.
Я не знав, що з усім цим робити. Мене охопила спокуса, притаманна моїй письменницькій практиці: сісти й переписати все заново. Проте я не міг собі цього дозволити — книжка через два місяці мала бути в друкарні. Стояло літо, й отой стос аркушів, що складався переважно з газетних вирізок, виїхав зі мною на канікули. Меланхолійне містечко Устка закарбувалось у пам'яті низкою днів, проведених над складанням розрізнених аркушів "Алхімії слова". Тут закінчилася довга мандрівка цієї книжки, яка за кілька місяців вийшла з друку.
На неї чекали нові пригоди. Швидко розпродана, вона стала бібліографічною рідкістю, свого роду "унікумом", якщо дозволите так поштиво назвати книжку, котра прожила не століття, а лише кілька місяців. Довкола неї кружляли найрізноманітніші анекдоти, що могли повністю задовольнити авторське марнославство. Іноді мені самому доводилося брати участь у гонитві за цим невловним і щораз дорожчим томом, саме в тих випадках, коли я мав подарувати його комусь, хто нізащо не хотів вірити, що я не скнара й не сиджу на скрині авторських примірників.
Становище письменника, який за життя стає автором бібліографічної рідкості, двозначне й неприємне. Я уникав книгарень, де мене знали, щоб не наразитися на запитання, коли ж вийде нове видання "Алхімії слова", і достоту так само страждав від думки про читачів, котрі звернуться до мене після авторського вечора. Я відмовлявся, посилаючись на брак часу, на зайнятість іншими справами, обіцяв одразу подбати про "Алхімію", тільки-но закінчу розпочаті праці. Мої відповіді найчастіше сприймались як відмовки.