Алкеста

Сторінка 6 з 8

Евріпід

ГЕРАКЛ
Таку дружину втратив!.. Ой, біда ж йому!
СЛУГА
Та всі ми з нею вмерли, не вона одна.
ГЕРАКЛ
Відчув я щось недобре, лиш в очах сумних
Сльозу помітив і волосся зрізане…
Та він запевнив, що чужий тут похорон,
От і ввійшов я мимоволі, й пити став
У гостелюбнім домі, де в такій журбі
Господар… Ба, ще й досі пригощаюсь тут,
Вінком чоло прибравши!..
(Відкидає келих і зриває вінок)
Як же ж ти посмів
850] Од мене приховати цю біду страшну?
А де похоронили? Як знайти її?
СЛУГА
Край шляху, що в Ларіссу навпростець веде,
Лиш з міста вийдеш, є гробниця тесана.
(Входить у дім.)
ГЕРАКЛ
О серце моє мужнє! Докажи тепер,
Якого народила сина Зевсов;
Дочка Електріона — тірінфіянка
Алкмена! Щойно вмерлу до життя вернуть,
Алкесту, я повинен і віддячитись
Адметові за дружбу й доброту його.
860] В киреї темній мертвих повелителя [51]
Підстерегти гадаю: кров жертовну п'є
Біля могили демон смерті — Танатос.
1 хай лише на нього несподівано
Впаду й зімкну залізні на його боках
Обійми, то ніхто вже кровожерного
Не звільнить, поки жінки не віддасть мені.
А не вдадуться лови, не прибуде він
Поласувати кров'ю — в глиб землі спущусь,
До Кори й до Аїда, в край безсонячний.
870] Не відступлюся, вірю: звідти виведу
Алкесту, щоб до рук вернуть Адметові,
Що запросив до дому, не прогнав мене,
Хоча тоді на нього впав удар тяжкий —
Кріпився, благородний, все мені вгоджав.
Чи ж є між фессалійців хтось гостинніший?
Чи взагалі в Елладі? Ні, не скаже він,
Що гостя в себе пригощав невдячного.
(Відходить).

КОММОС
Адмет і хор повертаються на орхестру.
АДМЕТ
Гай-гай! Гай-гай! О пороги сумні!
Як печально в покоях моїх німих!
880] Ой, біда ж мені тут!
Куди йти? Де присісти? Що мовить, що — ні?
От померти б тепер!..
У нещасну годину на світ я прийшов!
Нині заздрю покійникам, нині до них
Пориваюсь — до їхніх осель сумних.
Бо ні сонцю не рад я, ні по землі
Вже не любо ступать — таку дорогу
Демон смерті у мене заложницю взяв,
Щоб Аїду її передати.
ХОР
Строфа І
890] Не стій же, йди!
Далі, в темний закут.
АДМЕТ
Гай-гай!..
ХОР
Твій біль — гідний потоків сліз. [52]
АДМЕТ
Ой-ой!..
ХОР
Туга гнітить тебе, це ж видно.
АДМЕТ
Авжеж…
ХОР
Померлій чим зарадиш ти?
АДМЕТ
Гай-гай! Лишенько!..
ХОР
Ніколи вже
Не глянеш ти в очі жони…
У них — день твій згас, потьмаривсь.
АДМЕТ
Ти сказав — мов по серці ножем полоснув:
Чоловікові втратити вірну жону —
Чи буває щось гірше? Якби-то знаття —
900] Не вінчався б, у дім цей не вів би її!
Нині заздрю всім тим, котрі без сім'ї:
Лиш одне в них життя; побиватись над ним
Не така вже біда.
А як діти хворіють, а ще коли в дім
Увірвалася смерть: як дивитись на це?..
Таки легше встократ без жони, без дітей
Самотою свій вік вікувати.
ХОР
Антистрофа І
Тебе в глухий
Кут загнала доля.
АДМЕТ
Гай-гай!
ХОР
910] І все ж… Межі й у туги є…
АДМЕТ
Ой-ой!..
ХОР
Важко знести таке… А треба… [53]
АДМЕТ
Ох-ох!..
ХОР
Кріпись: не перший ти жону…
АДМЕТ
Біда мені!
ХОР
Похоронив:
У кожного — лихо своє,
В свій час горя всяк зазнає.
АДМЕТ
Де ж то міра печалі, де болю межа
По близьких, що в землі?
О навіщо ти став на дорозі мені,
Коли в гріб, у прогалину темну, ступить
920] Я хотів — і при ній, незрівнянній, лягти?
Не одну б тоді — дві найвірніші душі
Міг отримать Аїд, як лиш темним човном
Подолали б ріку попідземну.
ХОР
Строфа II
Мій родич, тямлю, колись
Утратив єдиного сина —
Як тут сліз не лити?
Але горе те стійко,
Залишившись бездітним, усе ж терпів,
Хоч біліли вже скроні:
930] Не був тоді дужий —
На схилі віку.
АДМЕТ
І як тепер, доме мій, в тебе ввійти?
Як тут жить, коли доля вже нині не та,
Що колись? Ой, не та вже, далеко не та!
Між ясних смолоскипів пелійських тоді,
Між весільних пісень я ступав на поріг,
Простягнувши правицю жоні дорогій.
А за нами — веселий, співучий похід,
Що вітав нас — дружину Алкесту й мене,
940] Бо ж обоє ми знатні: вступивши у шлюб,
Поєднали ми два найславніші роди.
А тепер замість пісні весільної — плач,
Замість одягу світлого — чорний убір
Супроводять мене,
Удівця, до порожньої спальні. [54]
ХОР
Антистрофа II
Хоч тяжко впав той удар
На тебе, улюбленця долі, —
Спас життя ти й душу.
А що вмерла дружина,
950] І тебе залишивши, й любов твою, —
Не дивниця: стільком же
Найдорожчу дружину
Брав демон смерті.
АДМЕТ
Жони моєї долю, як не дивно це,
Вважаю, друзі, від моєї кращою.
її ж ніякий біль вже не дійматиме,
Межу поклала славно не одній біді.
А я, хто мав умерти, відкупившися,
Живу нікчемно. Лиш тепер утямив те.
960] Ввійти в господу, кажеш. А чи зважуся?
Кого окликну? Хто мене окликне там,
Мені зрадівши? Де там притулитися?
Від пустки, від мовчанки утікатиму,
Як лиш на ложе гляну осамітнене
Й на крісло, де сідала, на запилену
Долівку в домі… Діти ж до колін мені,
Оплакуючи неньку, припадатимуть,
Ридатимуть і слуги по добродійці.
Такі-то справи дома. Й поза ним біда:
970] Гнітитимуть весілля фессаліянок,
Жіночі свята: там — Алкести подруги…
Вже від самої думки серце крається.
Неприятель зловтішно у мій бік кивне:
"Живе поганець! Вмерти не наважившись,
Занапастив дружину, підло сам зате
З Аїду вирвавсь. То це муж? Ганьба одна!
Та ще й батьків паплюжить, а від смерті, бач,
Утік". І горе, і неславу матиму.
Чи варто, друзі, жити, щоб тягар нести
980] Подвійний: і зневагу, і журбу свою?..