...Вони були самі. Вони почували себе відокремленими від усього світу.
— Моя мила, — сказав він після довгого поцілунку, — мені здається сном, що ти моя; але мене ще більше дивує, що ти не завжди була моєю.
— Мені здається, — сказала вона, — що я знаю тебе з давніх-давен.
— Невже ж ти справді кохаєш мене?
— Я не знаю, що таке кохання, але одно можу тобі сказати: у мене таке почуття, ніби я тільки тепер стала жити, і я так віддана до тебе, що хтіла б віддати за тебе життя.
— Дорога, тільки тепер я розумію, що означає бути безсмертним.
— Милий, який ти добрий! Я бідна, незначна дівчина.
— Як глибоко ти мене присоромила! Бо те, що є в мені, походить від тебе. Без тебе я був би ніщо. Ти небо, що мене тримає і зберігає...
Так повинні були розмовляти Аліна й Костомаров, бо саме так розмовляли Матильда й Генріх, коли молоді наречені лишилися вдвох...
Пані Крагельська визнала поводження Аліни за непристойне, вийшла з-за чайного столу, підійшла до неї й сказала:
— Треба б з сьогоднішнього вечора зробитись дорослою і посидіти з гістьми. Грати завжди встигнеш.
— Чому ж гостям не послухати, як ми граємо? — сказав Микола Іванович.
— Хто грає, а хто милується! — зауважила мати, жартуючи.
— У моєї нареченої сьогодні надзвичайно вродливий вигляд.
— Це роблять брильянти, які я тільки й можу дати своїй дочці.
— Та їй і не треба ніяких брильянтів, бо вона сама — коштовний брильянт.
Мати якось кисло посміхнулась і пішла до чайного стола. Наречені пішли за нею.
За декілька днів згодом Аліна з матір'ю поїхали "на чай" до Костомарових. їх зустріли привітно. Пані Крагельська пронудьгувала ввесь вечір у товаристві Тетяни Петрівни, у вітальні, а Микола Іванович з нареченою просиділи більшу частину в кабінеті й, певне, нудьзі не було місця.
При від'їзді в руках Аліни було дві книжки: одна — твір про унію, дисертація Миколи Івановича, друга "Гілка", збірник українських поезій Миколи Івановича. На обох він, сидячи в кабінеті, зробив присвятного написа: "Коханій, найкращій половині душі моєї, Аліні Леонтіївні Крагельській".
Аліна привезла ці книжки додому.
На ранок мати спитала їх у дочки і, зазирнувши трохи в їх зміст, сказала ніби до себе:
— Ось так подарунки нареченій: одна книжка польська, друга — мужицька з хахлацькими піснями!
— Сьогодні я отримаю третю, французьку.
— Ну, й слава Богу! — уїдливо закінчила мати.
Ці женихові подарунки пані Крагельська вважала за прикре й нечемне порушення усталених традицій і доброго тону. Кожен інший у подібному становищі потурбувався б подарувати своїй нареченій щось інше, якісь коштовні речі чи що, а цей...
Поводження майбутнього зятя з самого початку здавалось їй неприпустимо-нетактовним.
Ввечорі приїхав Микола Іванович і привіз Аліні обіцяну книжку. Цього разу це була французька книжка, але яка? Наслідування Христу, французький переклад твору Хоми Кемпійського, англійського середньовічного містика!.. Дивний вибір і химерний подарунок! Але ще надзвичайніш був присвятний до цієї книжки напис.
Костомаров володів майстерністю Гротеску, як ніхто. Він був Дон-Жуан ориґінальности. Оригінальність була, певне, єдина жінка, яку він будь-коли кохав.
Людина упереджень і літературних стилізацій, він хотів би бачити в Аліні "святу".
— ...О, кохана, небо дало мені тебе, щоб я тобі вклонявся. Я молюсь тобі. Ти свята, ти несеш мої бажання до Бога; в тобі Він являється мені; в тобі Він показує мені всю повноту Своєї любови. Я вічно дихатиму тобою; груди мої ніколи не перестануть вдихати тебе. Ти божественна величність, вічне життя в найчарівнішому втіленні...
З такими словами звертається Генріх до Матильди у Новаліса. Романтики проповідували святе кохання. Саме цю романтичну тему "святого кохання" розвинув і Костомаров у своєму присвятному написі, тільки в нього це вийшло якось аж надто незграбно й не до речі, надто спрощено й Гротескно, ніби він хотів пародіювати романтичну тему святого кохання.
Збираючись одружитись, він дарує нареченій книжку, в якій проповідується самота й розповідається за принадність самотнього чернечого життя:
Від Бога призначена подруга життя, улюблена Аліна! Приносячи вам у подарунок цю книгу, я прошу вас понад усе, чого міг би просити жених у своєї нареченої, з глибокою увагою прочитати все, що написав тут великий автор, засвоїти дух цього твору, особливо ж зберегти у своїй пам'яті у й своєму серці написане на стор. 178 і далі, і взагалі, так сприйняти "L'imitation de Jesus Christi", щоб за допомогою всевладної благодаті вам стала ясна, як день, та велика спасенна думка, що справжні християни в шлюбному союзі з'єднуються не тільки тілом, але й духом, не для плотських утіх, не для кар'єри, не з суєти, не з того статевого прагнення, яке в світі неправдиво профанується коханням і яке єсть не що інше, як хіть серця і очей, не для всіляких земних насолод, а для того, щоб при взаємній допомозі пройти дружно й міцно через усі спокуси царства вічної любови. З'єднуючись з вами шлюбом, я не прошу вас любити мене, а прошу любити Христа і той навчить вас, як любити й мене, і все навколо. Благаю вас не раніш іти до шлюбного вівтаря, як тоді, коли, не вводячи в оману себе, відчуєте, що ви приготовані невхильно йти шляхом, позначеним для вас на землі, в дусі любови Христової.
Отже, ті самі думки, що ми їх знаходимо й у Новаліса, але зовсім інша манера вислову, — прикре, нудне менторство, афектована наївність і педантство,якийсь епархіяльний, семінарський, важкий і безбарвний стиль.
Костомаров, що йому завжди бракувало почуття такту і смаку, не розуміє того, що це зовсім не до речі підійматись на котурни катехізованої урочистости, одягати стихар і ніби з катедри проголошувати "назидательное слово, к благопроведению брачной жизни служащее".
Усе це бриніло дико й безглуздо у вітальні Крагельських.
За бажанням матері, Аліна голосно прочитала цього написа. Пані Крагельська поставилась до присвятних побажань Микола Івановича, як до порожніх слів, прописних формул, що їх усі й скрізь повторюють і що вони жадного значіння й змісту не мають. Вона сказала декілька слів, похвалила напис, потім одійшла вбік, а тоді й зовсім вийшла з кімнати, де Аліна з Миколою Івановичем сиділи на маненькій канапці поруч на правах наречених.