8 вересня Аліна одвезла їх на екіпажі на станцію Ніжин, посадила в вагон і попрощалась з ними.
Мала дівчинка намагалась посміхатись, хоча й видко було, що вона ледве стримує свої сльози й посмішка виходить у неї роблена, штучна.
Ледве вибігши після дзвінка з вагону, Аліна, стоячи на плятсрормі, вітала дочку, Миколу Івановича... Останні слова, останні привіти.
Потяг рушив. Ще на мить промайнуло миле личко. Застукотіли вагони.
Тут Аліна Леонтіївна не витримала, заплакала й, щоб не впасти, в нестямі прихилилась до стіни.
XXII
Восени року 1876 Алінина дочка Юля, шістнадцяти з половиною років, вийшла заміж. В листі до Миколи Івановича Аліна повідомила його про заручини і про призначене на 8 листопада весілля. Микола Іванович дякував за запросини й писав, що треба було весілля дочки призначити трохи раніш, щоб ще до Пилипівки й вони з Аліною встигли повінчатись.
Аліна обернула це в жарт. Тим часом у дальших листах Миколи Івановича, особливо в грудневих, почали позначатись якісь дивацтва, якісь несподівані переходи від роздратованости до надто підкресленої жартівли-вости й навпаки. То він повідомляє про різні життьові прикрості, наводить поезію, а за декілька днів після цього надсилає іншого листа, заадресованого на ім'я Аліни, але писаного нібито від його кота Васьки до Аліниного дідовецького Васьки — фантастичне листування, що відтворювало теми Е. Т. А. Гофмана й Миколи Гоголя.
Аліна не розуміла, чому приписати все це.
Якось після різдвяних свят Микола І ванович одвідав Алінину дочку Соню, що вчилася в петербурзькому Смольному інституті, й надзвичайно налякав малу дівчинку.
Як завжди, він привіз їй багато винограду й цукерок, жартував з нею, розмовляв про Дідівці, про дідовецькі новини, а тоді почав скаржитись, навіщо це у них у Смольному, у вітальні запалюють в усіх канделябрах свічки, дарма, що день. Для його стомлених хворих очей страшенно болюче дивитись на таку масу свічок!..
Ці нарікання дуже налякали Соню, бо в залі зовсім не було свічок.
Микола Іванович галюцинував.
... 2 лютого, приїхавши з маєтку дочки, де вона гостювала в молодого подружжя, на пошту в Ромни Аліна Леонтіївна дістала від Миколи Івановича листа з адресою, писаною зміненою тремтячою рукою. В конверті була лише пара рядків без будь-якого підпису абож звороту.
"Хворий, очі страшенно розпухли, маячня, нудьга невимовна".
Тоді Аліна телеграфувала до нього два слова: "Як здоров'я" — з оплаченою відповіддю. Та минуло 36 важких годин, аж доки, нарешті, 4 лютого вона одержала на відповідь за підписом невідомого для Аліни Катенина телеграму:
"Микола Іванович тяжко хворий на тиф, але не безнадійний. Мати його померла, сьогодні поховали. Катенин".
Дочка й зять, що проводжали Аліну до Ромен, намагались її заспокЗїти. Аліна рішила негайно їхати в Петербург до самотнього дорогого хворого, ходити за ним, а на випадок смерти віддати йому останнє і попрощатись навіки.
Увечорі того ж дня вона виїхала з Ромен до Петербургу, розбита й тілом і духом. Протягом двох діб своєї мандрівки вона забула і про їжу, і про сон.
У вагоні вона зомліла. З яким здивуванням вона озирнулась навколо себе, коли, поволі стямившись, побачила себе в вагоні, на канапі й над собою пасажирів, що, нахилившись до неї, подавали їй вино, інші — їжу, воду. Пасажири помітили, що протягом більше доби вона не виходила з вагону під час зупинок, нічого не пила й не їла, ні на станціях, ні в вагоні.
Нерви Алінині були так натягнені, що вона заплакала, дякуючи супутникам за їх увагу до неї, а вони всі просили її з'їсти принесеного зі станції рябчика й запити вином.
Коли, трохи одужавши, Аліна попросила сказати, кому й скільки грошей вона повинна з подякою повернути за рябчика й вино, декілька голосів одгукну-лось, що це дрібні гроші і принесли всім багато втіхи бачити, що їхня сусідка, яку вони могли вважати за півмертву, ожила.
Для всіх було зрозуміле, що вона недаремне нічого не їла й не спала, що її пригнічує якесь тяжке горе, та, дякувати, ніхто з пасажирів не турбував її будь-якими запитаннями.
Трапилося таке, що одна з пасажирок, читаючи куплену газету, звернулась до свого чоловіка з словами:
— Пишуть, що Костомаров помирає! Ось потрапимо на похорони, які, напевне, будуть дуже врочисті.
Треба було мати багато витриманости, щоб заховати свій сум, чуючи такі розмови.
Та ось і Петербург!.. Аліні допомогли вийти з вагону й сісти на візника в санки. Заїхавши до своїх давніх знайомих Філатових і залишивши в них речі, вона відразу від них поїхала на Васипьївський острів, на помешкання до Миколи Івановича.
Приїхали. Коло ґанку Аліна попросила Н. П. Філато-ва піти на третій поверх довідатись про Миколу Івановича й дозволити їй чекати відповіді в санках. Вона не мала сили зійти східцями нагору.
Минуло декілька довгих, надто довгих хвилин напруженого, боязкого, тривожного чекання. Аліна дивилась на вікна квартири, де мешкав Микола Іванович.
— Що там?
Та ось виходить з дверей Філатов. Обличчя його сяє. Він каже:
— Живий, і є сподіванка, що видужає. Заходити до нього на помешкання заборонено — про що є на дверях об'ява: "Прохають не дзвонити, а звертатись за відомостями про стан здоров'я до Н. С. Катенина, в сусіднє помешкання".
Філатов провів Аліну до Катенина. Добрий приятель Миколи Івановича стрів ТІ з радісною посмішкою. Він розповів, як почалася недуга Миколи Івановича, розповів, що Микола Іванович довго змагався з хворістю, не хтів лягати в ліжко, примушував себе рухатись і працювати, та праця не лагодилася, він нервувався, галасував, кричав, а мати його Тетяна Петрівна, не розуміючи, що в нього маячня, і бачивши, що він сидить у себе в кабінеті на підлозі і рве на шмаття папери, умовляла його не "чудачить".
Тим часом на вечір того ж дня захворіла й Тетяна Петрівна. За якусь добу вона буквально згоріла від крупозного запалення легенів. Гнітюче враження справляли ці панахиди над небіжчицею, коли за стіною в нестямі й тифозній маячні метався, кидався й хрипів Микола Іванович. Він не освідомлював, що робилося в сусідній кімнаті й вигукував якісь незв'язні слова й речення.
Не було вже й сподіванки врятувати Миколу Івановича, вже й купили на Смоленському кладовищі поруч два місця: одне для матері й друге для сина. Але тепер усе гаразд: криза минула й, хоч і надто поволі, та хворий починає видужувати.