Кохання — розлука; кохати — бути одірваним від коханої жінки й ніколи не досягнути її. Весільний бенкет — то святковий урочистий бенкет кохання, оберненого в трупне "ніщо". Так, вірний романтичним традиціям, Костомаров балядну тематику "Свєтлани" Жуковського і "Ленори" Бюрґера зберігає в свойому "Кудеярі".
Чи думав Костомаров про себе, писавши свого "Кудеяра" чи ні, та йому судилася краща доля, ніж Кудеярові. Того ж таки року 1873, коли в хандрі, байдужості й розпуці він працював над своїм "Кудея-ром", з ним трапилася подія, що на неї він ніколи вже не сподівався.
У серпні того ж року 1873 Костомаров поїхав до Києва на підготовчий попередній Археологічний з'їзд. Збирався Микола Іванович довго й турботно. Старенька Тетяна Петрівна в клопотах з ніг збилася, а Микола Іванович капризував і ввесь час повторював:
— Маменька, я неодмінно загублю гроші! Стара мати скаржилася:
— Ось усе життя був дурний — дурнем і лишився. Довелося виручати Мордовцеві. Він узяв у "дурня"
гроші, відклав йому частину на дорогу до Києва — а решту зашив йому в бокову кишеню сурдута. Тетяна
Петрівна, не добачаючи в старечій сліпоті своїй, не могла цього зробити.
У Києві на з'їзді, що відбувався в університеті, під час одного з засідань чи в перерві між засіданнями, П. П. Чубинський, який був тоді в Києві й добре знав обставини життя історика, одного разу й каже Костомарову:
— А чи ви, Микола Івановичу, знаєте, що ваша колишня наречена тут?
— Як? Аліна?
— Так. Аліна Леонтіївна Кисіль — тепер удова. Вона тут, і я знаю, де вона мешкає. Хочете, я одвезу вас до неї.
Минуле раптом прокинулося знов: Аліна — тут — удова — їхати...
— Зараз?
— Ну й зараз! їдьмо!
— їдьмо!
І вони пішли університетськими порожніми, гучними, плутаними коритарами.
Але раптом Микола Іванович спинився, присів, замахав руками. Зніяковів. Ковтнув повітря. Схопився за серце:
— Ні, голубчику, ні. Не можу. Ніяк не можу. Як хочете, а я не поїду. Ще невідомо, може, їй надто прикро буде бачити мене. Отжеж 26 років не бачились. Одвезіть краще наперед від мене листа. А тоді вже й я поїду.
XIX
Аліна овдовіла року 1870. Подружжя їхнє було щасливе. Хоча й не з кохання вийшла заміж Аліна, та взаємна приязнь замінила кохання. Марко Дмитрович Кисіль був людина гарна, прекрасний сім'янин і ревне кохав свою жінку. Аліна Леонтіївна була відданою жінкою й люб'ячою, розумною матір'ю. Після смерти чоловіка вона цілком присвятила себе дітям. Поховавши чоловіка, вона оселилась у маленькому селі Дідівцях, Прилуцького повіту, невеличкому родовому маєтку Марка Дмитровича.
Ввесь час Аліна хворіла, майже зовсім не могла рухатись і тільки лежала або сиділа в кріслі. У серпні року 1873 після літніх канікул вона повезла дітей до Києва, де вони вчилися, з тим, щоб і собі лишитись на всю зиму в місті лікуватись у київських лікарів.
Приїхали вони до Києва вранці 5 серпня і, як звичайно, спинилися на помешканні в матері на Фундуклеївській вулиці в будинку диякона Протопопова.
їх зустріла стара материна покоївка Лизавета, наставила самовара, приготувала сніданок. Та тільки сіли снідати, коли раптом у ґалерії, в передпокої почувся уривчастий, енерґійний дзвінок, що примусив від несподіванки здригнутись.
Стара Лизавета пішла відчинити й за кілька хвилин повернулась і подала Аліна Леонтіївні листа.
— Оце вам, пані, принесли листа.
Почерк на конверті був незнайомий. Сама незнаючи чого, Аліна не розривала листа, а розпитувала Лизавету, хто приніс та від кого.
— Хто зна від кого, — відповіла. — Приніс його пан, високий, огрядний, чорнявий, в окулярах, спитав, чи приїхали ви з деревні й коли.
Аліна розірвала чудний лист і, подивившись на нерозбірливий підпис, сказала:
— Коли довідаюсь про зміст листа, тоді здогадаюсь і про автора.
Читає вголос:
"...Випадково я почув за вас. Ми були колись дуже близькі один одному...".
Аліна здивувалась і, жартуючи, звернулась до дітей з запитанням:
— Кому це я була така близька? Діти водне:
— Це, мамусю, пише Костомаров. Подивись ще раз на підпис! Ну, певне, Костомаров. Читай далі, читай, мамо.
Хвилювання охопило Аліну. Вона вже не могла читати голосно; — прочитавши листа про себе, вона віддала його дітям. В одну мить вони прочитали й заговорили:
— Мамо, треба відповісти. Пиши зараз. Ось тут у бабусі на письмовому столі є папір, ось перо й атрамент. Пиши.
— Я зараз же одвезу твою відповідь на зазначену адресу, — додав Алінин син, 17-літній юнак.
Так, це справді був лист від Миколи Івановича. Микола Іванович писав:
Випадково я довідався за Вас. Ми були колись дуже близькі один одному, тому вже більше як 26 років назад. Гірка доля нас розлучила. Та ні Ви не були винні проти мене, ні я проти Вас. Ми можемо зустрітись, дарма що вже в старості, без жадних попрьоків один одному за минуле, з повною повагою один до одного. Я їду з Києва, де був недовго. Коли Ви, згадавши молодість, найшли б не прикрим для себе побачитись зі мною, то я Вам скажу, що для мене це була б найбільша втіха, і в цьому разі напишіть мені два-три рядки, а листа заадресуйте в Київ, на розі Жилянської та Кузнечної вулиць, професору університету Володимирові Бонифатійовичу Антоновичу з передачею Миколі Івановичу Костомарову, до 8 серпня, а після 8 серпня — в С. Петербург, Вас. Острів, IX лінія, б. N0 4, п. N0 5. З глибокою до Вас повагою Микола Костомаров. Серпня 4, 1873 р. Київ.
Аліна відповіла, що душевно рада побачитись з Миколою Івановичем і прохає його приїхати на вечірній час, бо трохи нездужає і почуває себе стомленою після переїзду з села.
Син одвіз цього листа на Кузнечну вулицю на помешкання до Антоновича, але там нікого не застав і віддав листа служниці.
Увечорі почали чекати. Приготували на сьому годину чай, почекали, уже й стемніло, уже й чай, не дочекавшись, випили, а Миколи Івановича все нема... Гадалося, не одержав своєчасно записки, не приїде.
Раптом коло 9-ої години дзвінок. Назустріч одчиняти двері побігли обидві дівчинки — Юля й Соня.
— Вам кого?
— Аліну Леонтіївну!
Через ґалерію й передпокій Микола Іванович швидко ввійшов у вітальню, де сиділа в кріслі Аліна. Кепсько володіючи ногою, Аліна з трудом підвелась і пішла назустріч Костомарову.