Отже, пані Крагельська, Тетяна Петрівна та Аліна поїхали в III відділ до Дубельта.
Дубельтові було років під 50. Він користувався репутацією розумної, ласкавої й чемної людини. Не тільки звичайного співрозмовника, але й арештованих злочинців він причаровував своєю делікатністю, прихильністю і приязним ставленням. Звертаючись до в'язня, він завжди повторював "мій добрий друже" абож "мій милий друже". Може, його так і ненавиділи, що був він м'який і делікатний. М'яка делікатність ката завжди справляє вражіння вибагливої злосливої уїдливости.
Якось, коли Дубельт обходив камери ув'язнених, Костомаров скористувався з того й попросив Дубельта дозволити йому читати книги й газети.
Дубельт відмовив, але відмовив з лагідною ніжністю. З в'язнями він розмовляв так, ніби стурбований батько, що піклується за долю своїх синів.
— Не можна, мій добрий друже, — сказав він, — ви надто багато читали. Ну, а коли хтось оп'ється води, треба давати вже потроху. Ви, добрий мій друже, багато знаєте, більше як треба, і хочете все більше й більше знати.
— Адамів гріх, ваша ексцеленція, — відповів Микола Іванович.
Опікуючись Костомаровим, Дубельт йому не дав ні книг, ні газет.
З Києва до III відділу прислали різні вирізані уривки з костомарівських паперів, а в тому числі і з університетських лекцій. Це були місця, що, на думку тамтешньої влади, викликали сумнів щодо льояльности Костомарова. З приводу одного такого місця Дубельт закликав Миколу Івановича до канцелярії.
Показуючи рукописа і, попрікнувши Костомарова, він почав навчати його:
— Ваші лекції, мій добрий друже — хороші? Бач, які
"завиральні" ідеї ви викладали своїм студентам. Читали б їм граматику та аритметику, а то бозна в які нетрі премудрости забрались!
У Дубельта було кругле, добродушне червонувате, з сивими бакенбардами обличчя і очі, що бігали й справляли прикре вражіння. На рисах його круглого обличчя виразно позначалося щось хистке й двоїсте, лисяче й вовче, улесливість і гоноровитість, двозначна ласкавість лиса й невибагливе хижацтво вовка.
Він висловлювався з витонченою м'якістю й раз-у-раз цитував Святе Письмо, що знав його досконало. Зовнішність і поводження пастора він поєднував з вдачею ката. Обов'язки жандаря він виконував з розлогими жестами людини beau monde-a й побожною смирністю доброчинного християнина. Він розмовляв своєрідним жарґоном, в якому цитати з Святого Письма було перемішано з вуличними лайками та погрозливими залякуваннями шибеницею, шпіцрутенами й засланням. Його делікатність жахала.
Крагельських генерал Дубельт прийняв з витонченою люб'язністю. Згадував Вільне, колишнє знайомство, спільних знайомих. З дамами поводився з послужливою благоприхильністю, як належить давньому й щирому приятелю. Здавалось, м'яким, пухнастим хвостом стелилися на блискучо-натертому паркеті ласкаві круглі посмішки й барвисті, гаптовані золотом, компліменти.
Але тільки розмова торкнулася Костомарова й дозволу побачитись з Миколою Івановичем, як він рішуче заявив, що це цілком неможливе аж доти, доки справа не скінчиться й остаточно не з'ясується доля підсудного.
У нього забігали очі й він, розвівши руками, вклоняючись, додав:
— Для вас, m-lle, я ладен зробити все, але закон... Ви розумієте, що я безпомічний щось вдіяти. До конфірмації, запевняю вас, це аж ніяк неможливо.
Аліна не витримала й заплакала. Леонтій Васильович знов пом'якшав:
— Видко, ви надто вже дуже кохаєте свого нареченого, що так за ним сумуєте. Покохайте давнього знайомого дідуся, що колись вас носив на руках, і вашому нареченому полегшає.
З цими словами він поклав руку на плече Аліні й зробив спробу обійняти її.
— Хай полегшає, тоді й полюблю, а доки Микола Іванович у вас в неволі, чиж можна вас любити? — відповіла Аліна, звільняючись з обіймів ласкавого "не старого дідуся". Його залицяння здалось їй блюзнірством й образою.
Дубельт умить змінився. Ця смілива дівчина дозволяє собі надто багато. Вона забуває, що доля її нареченого цілком залежить від нього. Його люб'язний тон перейшов на сухий офіційно-холодний. Лисяча, улеслива ласкавість зникла й вовча лють ощерила зуби.
Звертаючись до Тетяни Петрівни, він сказав:
— Вам, пані Костомарова, дозволено буде побачитись тут завтра з сином, і більше нікому.
Аліна, одвернувшись, мовчки витирала сльози. Слова Дубельта так її вразили, що вона вже не мала більше сил ані сперечатись, ані просити, ані протестувати.
Треба було йти. Пані Крагельська почала прощатись.
В останній момент Дубельт пішов на поступки.
— Для вас, пані Крагельська, — сказав він, — і для вашої молодої нареченої лишається одне: заждати, поки перевезуть злочинця до Петропавлівської фортеці, де його з великої ласки Державця, замість шибениці, на яку він заслуговує, буде ув'язнено. Отже, тоді вам дозволять побачитись із злочинцем. Пані Костомарова буватиме тут, і вона сповістить вас про час, коли її сина переведуть до фортеці та про дальшу його долю.
Дні минали за днями. Сумуючи та горюючи, Аліна ждала конфірмації в справі "Україно-слов'янського товариства" й того часу, коли, нарешті, їй буде дозволено побачитись з Миколою Івановичем.
Бажання поглянути на дорогих в'язнів спокушало Аліну й Кулішеву. Вони часто розмовляли одна з одною і утворювали різні пляни. Дві наївні молоді дівчинки, простодушні провінціялки, недосвідчені в житті, що вони могли протиставити жорстокості закону й невблаганності Дубельтовій, окрім химерної фантастики своєї першої закоханости?
Гадаючи, вигадуючи, міркуючи, мріючи, вони, нарешті, надумались переодягтись "охтянками", купити бляшані відра, наповнити їх, бодай, водою, пройти у двір III відділу й кричати:
— Гарне непідроблене молоко!
Вони були певні, що в'язні пізнають їх голоси, кинуться до залізних ґрат, і вони побачать їх. Уже від самої цієї думки їх обіймали млості й солодко та сумно завмирало серце.
В захопленні вони поцілували одна одну й не могли дочекатися ранку, щоб здійснити свій плян.
На їхнє щастя, Віктор Михайлович Білозерський, брат Кулішевої, якого вони присвятили в свою змову, довів їм небезпечність усієї цієї вигадки, що могла тільки пошкодити ув'язненим. З сумом і розчаруванням прийшлося їм відмовитись од свого пляну.