Він кохає Аліну, він хоче шлюбу й одначасно боїться його. Цитатами з Хоми Кемпійського він прикрашає свою концепцію "запереченого кохання", цитатами він опитується заховати ті невротичні двозначності й порушення, за які він не наважується сказати голосно.
VI
Найбагатша мова надто бліда й злиденна, щоб виявити в слові те, що з презирством ставиться до мови. Кохання так само, як і музика.
Романтики посилались на музику, що навчає нас почувати без слова, прислухатись у середині себе до німого співу, прислухатись до музики почуттів, її не виявляючи (Тік-Вакенродер). То є вища наука — витончувати свої любовні почуття і обережно заховувати їх.
Бравши шлюб, Костомаров як справжній романтик мріяв зберегти своє кохання в недоторканій цноті, в мовчанні й несказанності. У свойому любовному credo Костомаров одмежовував кохання од статевого потягу, од "всіляких мирських насолод"... "Не з того змагання статей, що в світі неправдиво профанується ім'ям кохання"... — як писав він у своєму присвятному написі. Напередодні весілля він звертається до своєї нареченої: "Я не прошу любити мене". Бравши шлюб, він благав наречену не про кохання, а про зречення його.
Кохання, як і музика, нехтує словами. Отже, з радістю треба прийняти невисловленість любовної мрії:
Та неповинна думка безгрішна, думка святої любови
її сказати нема на світі в людях присталої мови.
Перегортаючи збірник поезій, женихів подарунок, Аліна могла пересвідчитись, що думки, які висловив Микола Іванович у присвятному написі до Хоми Кемпійського, були не побіжним настроєм, випадковим захопленням чи неточним висловом, а глибоким переконанням, викликаним протягом багатьох років.
Описуючи побачення нічною годиною з коханкою, згадуючи за поцілунки й ясні чорненькі очі коханої дівчини, Костомаров перетворює це любовне побачення в споглядання серцем Божого неба:
Любо та гарно, милеє серце,
Тут нам укупі сидіти,
За руки взявшись, серцем, очима
В Божеє небо глядіти.
Кохання за Костомаровим, є "молитва серця", "знесення душі на небо", "святе безплотне кохання":
Бог милостивий бачить із неба Наше безвинне кохання; Наше кохання чисте, як промінь Сонця, що в золоті грає; Приязне Богу так, як молитва Серця, ваги що не знає.
Костомаров переобтяжує своїлюбовні вірші церковними образами, містичними уподібненнями, релігійною символікою. Він перенасичує їх літургійними асоціяція-ми, молитовними порівняннями, ремінісценціями з Святого Письма, з катехізичних текстів і зворотів. Він євангелізує свої інтимні любовні настрої, убирає їх у суворі темні тони середньовічного містицизму. Він робить з своїх любовних віршів якісь "духовні гімни".
Поет запрошує дівчину вийти на річку під густі верби, де ясні зорі дивляться в свіжу воду:
...Там на зеленім березі сядемо,
Ручка за ручку узявшись,
Щоб наші душки хоч на часочок
В небо пішли, спарувавшись:
Так, як дві смужки диму, що в церкві
З різних кадил вихожають,
Різно йдуть вгору, потім зійшовшись
В стороні, к хресту дохожають.
У Костомарова якийсь педантичний підхід до любовних тем: легковажного Парні поєднано з митрополитом Філаретом. Йому бракує смаку, й він не почуватиме недоречности, надаючи еротичному віршеві моралізаторського педагогічного смаку:
Не закаляють бесіди нашої Грішні поганії думки, Чиста розмова і зобачення, А ще чистіші поцілунки.
Це кохання без кохання, заперечене, обернене кохання. Він пише про кохання так, ніби він ніколи нікого не кохав, ніби він боїться кохання. Він дивак, цей Костомаров!.. У своїх віршах він такий же плутаний і потворний, як і в житті.
— Я, — казав Микола Іванович про себе Аліні, — не звик обертатись у жіночому товаристві.
Певне, що так!.. Влітку року 1841 Микола Іванович поїхав до Корсуна, в його маєток Богданівське-Антипівку, Ростовського-на-Дону повіту. У Корсунів у той час гостювала 15-літня дівчина Маруся Щербина. Микола Іванович, од природи соромливий, ніяк не наважувався почати розмову з дівчинкою.
Корсун, приятель Костомарова, звертаючись до Марусі французькою мовою, запропонував їй порозмовляти з Миколою Івановичем. Йому дуже хотілося, щоб вони познайомилися ближче й ближче зійшлися один з одним.
Жвава дівчинка щось сказала йому. Він відповів: — "Oui, monsieur!" Вона ще щось.
Він знов: — "Oui, monsieur!"
Так ця розмова тяглася деякий час, аж доки Корсун не витримав і не розсміявся:
— Та що це ви, Миколо Івановичу? Хіба ж "мусьї" ходять у спідницях?
Микола Іванович знав бездоганно багато мов, але йому бракувало практики, та до того ж ще жвава дівчинка з гарненьким свіжим личком та ще природня ніяковість, незвичка бути в жіночому товаристві, — й Микола Іванович почував себе остаточно розгубленим, безпорадним.
Отже, єдино можливе кохання — це "кохання до далекої". Воно поза місцем і поза часом. "Те, що завжди тягне мене до тебе, що викликало в мені вічне до тебе прагнення, воно не належить цьому часові (ist nicht aus dieser Zeit)" (Новаліс).
Щоб кохати, треба втекти з цього світу, з "козацької України" в "далеку землю", "за моря, за гори", де інша земля і інші люди. Розлука з світом є умова кохання.
Дівчино, в ті пори
Як мені хотілось
Утекти з тобою
За моря, за гори,
В ту далеку землю,
Де селяни другі...
...З миром розпучившись
Жипи б ми з тобою.
Тематичні вирази: "Все чужая йому мила", "розлучили люди", "не було весіллячка, не було й не буде", — улюблені думки костомаровських поезій. Кохання неможливе, — воно спалахне, як зірка на небі, промайне і згасне.
Тема "святого кохання" ("святим коханням ми в Бога сяєм"), очищеного через повстримність і зречення почуттьових бажань, нищить можливість реального земного кохання, передбачає характеристику цього земного кохання як злого й гріховного.
Земне кохання є зло і гріх, злочин і блюзнірство.
Тему кохання як тему зла і гріха розвинули романтичні письменники в Едіповому мотиві кровоміс-ництва. Згідно з цією романтичною концепцією, кожне земне кохання є кровомісництво, злочинний замах на дівчину, що для чоловіка повинна лишатись тільки сестрою.
Чи се ж Бог нас покарав,
Що брат сестри не пізнав?
Чи вже світу кінець є,
Що сестрицю брат бере?