Емма Цунц
Чотирнадцятого січня 1922 року Емма Цунц, повернувшись із ткацької фабрики "Тарбух і Льовенталь", знайшла в глибині коридора листа з бразильським штемпелем, з якого довідалася, що її батько помер. Спочатку, глянувши на конверт із цим штемпелем, вона нічого не зрозуміла, потім її стривожили незнайомі літери. Дев'ять чи десять неохайних рядків покривали всю сторінку, й Емма прочитала, що сеньйор Майєр унаслідок помилки прийняв надто велику дозу вероналу й упокоївся третього числа цього місяця в лікарні Баже. Листа підписав сусід її батька по пансіону, такий собі Фейн або Файн із Ріо-Ґранде, який не міг знати, що лист адресований дочці небіжчика.
Емма випустила аркуш із рук. Спочатку вона відчула біль у животі й слабкість у колінах; потім – мовби свою провину, нереальність того, що сталося, холод і страх; потім їй захотілося, щоб уже настав завтрашній день. Але відразу по тому вона зрозуміла, що це бажання їй нічого не дасть, бо смерть батька була єдиною подією, що сталась у світі й ставатиметься віднині до споконвіку. Вона підняла аркуш і пішла до своєї кімнати. Нишком укинула його до шухляди, так ніби вже знала, що скоро буде. Мабуть, вона вже зазирнула в найближче майбутнє. Мабуть, уже стала такою, якою невдовзі стане.
Сидячи в дедалі густіших сутінках, Емма до самого вечора оплакувала самогубство Мануела Майєра, якого в давні щасливі дні називали Еммануель Цунц. Пригадалися їй літні дні на фермі поблизу Ґвалеґвая, пригадала вона (спробувала пригадати) і свою матір, пригадала будиночок у Ланусі, який у них відібрали й пустили з торгів, пригадала жовті косокутники одного вікна, пригадала тюремну машину, загальну зневагу, пригадала анонімні листи з газетною вирізкою про "гроші, вкрадені касиром", пригадала (але про це вона ніколи й не забувала), як тієї останньої ночі її батько заприсягнувся, що злодієм був Льовенталь. Арон Льовенталь, колись управитель фабрики, а тепер один із її власників. Від 1916 року Емма зберігала цю таємницю. Вона нікому її не відкрила, навіть своїй найближчій подрузі Ельзі Урштайн. Можливо, остерігалась образливої недовіри, а може, вірила в те, що ця таємниця є ніби сполучною ланкою між нею та відсутнім батьком. Льовенталь не знав про те, що вона знає; ця нібито мало значуща обставина давала Еммі Цунц відчуття влади над ним.
Тієї ночі вона так і не заснула, й коли перше світло вирізнило в темряві прямокутник вікна, її план був обміркований досконало. Вона зробила все можливе, щоб цей день, який видавався їй нескінченним, нічим не відрізнявся від інших. На фабриці поширилися чутки про страйк; Емма, як завжди, виступила проти будь-якого насильства. О шостій, по закінченні робочого дня, вона пішла з Ельзою до жіночого клубу, де була гімнастична зала й невеличкий басейн. Вони записалися туди, й Еммі довелося повторювати по літерах своє ім'я та прізвище, усміхатися банальним жартам, якими супроводили її оформлення. З Ельзою та з меншою із сестер Кронфус вони обговорили, яке кіно підуть дивитись у неділю ввечері. Потім дівчата заговорили про залицяльників, і ніхто не здивувався, що Емма мовчить. У квітні їй мало виповнитися дев'ятнадцять років, але чоловіки досі вселяли їй майже патологічний страх… Повернувшись додому, вона зварила собі суп із тапіоки й овочів, повечеряла рано, лягла в постіль і примусила себе заснути. Так, у праці та в повсякденних дрібних справах, минула п'ятниця – день напередодні.
У суботу нетерплячка рано підняла її на ноги. Нетерплячка, а не тривога, й відчуття великої полегкості, що цей день нарешті настав. Їй уже не було чого замишляти та уявляти; мине кілька годин – і події розгорнуться в усій своїй простоті. В "Ла Пренса" Емма прочитала, що "Нордстьєрнан" із Мальме вийде в море цієї ночі з третього доку. Потім вона зателефонувала Льовенталю, натякнула, що хоче розповісти йому дещо про страйк, так, аби ніхто про це не довідався, й пообіцяла зайти до нього в кабінет, коли стане смеркатися. Голос у неї тремтів; але тремтіння голосу цілком пасувало до її ролі донощиці. Жодної іншої прикметної події того ранку не сталося. Емма працювала до дванадцятої, потім уточнила з Ельзою та з Перлою Кронфус усі деталі недільної програми розваг. По обіді лягла перепочити і з заплющеними очима подумки повторила весь задуманий план своїх дій. Подумала про те, що його завершальний етап буде менш жахливим для неї, аніж перший, і, звичайно ж, буде скрашений смаком перемоги і справедливого суду. Зненацька, охоплена тривогою, вона підхопилася на ноги й підбігла до шухляди. Висунула її; лист від Файна лежав там, де вона й залишила його позавчора ввечері, під фотокарткою Мілтона Сілса{409}. Ніхто не міг його бачити; вона почала перечитувати його, потім порвала.
Розповісти більш-менш наближено до дійсності про події того вечора було б важко і, мабуть, недоречно. Істотною ознакою жахливого є його нереальність, ознакою, яка, можливо, пом'якшує жах, а може, й загострює. Як можна правдоподібно переказати подію, в реальність якої не вірить навіть той, хто її спричинив, як відтворити той швидкоплинний хаос, який сьогодні навіть пам'ять Емми Цунц не поновлює і відштовхує? Емма жила у кварталі Альмаґро, на вулиці Ліньєрс; відомо, що того вечора вона пішла в порт. Можливо, що, ходячи ганебним бульваром Пасео де Хуліо, вона бачила себе віддзеркаленою в безлічі дзеркал, виставленою напоказ у яскравому світлі, роздягнутою поглядами голодних очей, але ймовірніше припустити, що спочатку вона блукала в байдужій юрбі, ніким не помічена… Вона заходила до двох чи трьох барів, спостерігаючи, до яких вихилясів та вивертів удаються інші жінки. І, нарешті, зустріла матросів із "Нордстьєрнана". Відвернулася від одного, зовсім юного, боячись, що він пробудить у ній почуття, близьке до ніжності, й вибрала іншого, нижчого, ніж вона, й брутального, щоб, бува, не пом'якшився її дівочий жах. Матрос повів її до якихось дверей, потім через темний під'їзд, потім нагору крученими сходами, потім через передпокій (у якому було вікно з такими самими косокутниками, як у Ланусі), а потім вони пройшли коридорчиком і ввійшли у двері, що замкнулися за ними. Страшні події перебувають поза часом – і тому, що в них недавнє минуле мовби обрубується майбутнім, і тому, що частини, з яких вони складаються, не утворюють послідовності.