— Я вас не розумію...
— Та ну, ви чудово розумієте. Ви надто хоробрий, ви грішите з хоробрості,— додав священик.
— Ні, я боягуз, і Бог це знає.
Священик знову довго дивився на Ксав'є, такого тендітного в старенькому габардиновому плащі, потім одвів очі.
— Мені жаль вас,— промовив він.— Не беріть на себе такої ноші.
Хлопець запитав:
— Якої ноші? Священик прошепотів:
— Моє життя. Вам це не до снаги, вона вас розчавить.
Священик потім пригадав, що слова "Вона вас розчавить" він сказав ніби несамохіть. А Ксав'є йому відповів:
— А якщо все це неправда? Якщо все це тільки міф?!
— Так, міф... Але я ніколи не заперечував, що за ним криється...
— Що ж за ним криється, панотче? Священик сухо відповів:
— Щось недовідоме, і вам краще в це не втручатись. Ксав'є прояснів і сказав:
— В вас живе віра. Священик похитав головою.
— В широкому значенні цього слова? Авжеж! Я вірю в приховані сили, з якими нерозумно гратися.
Ксав'є повторив:
— Ви вірите!
— Я вірю в якусь могутність, і вона, може, зовсім не те, що ви гадаєте. Не дайте їй увійти в ваше життя.
— Вона вже ввійшла в моє життя,— проказав Ксав'є тихо,— бо ви ввійшли в моє життя. Ніхто не в змозі нікого кинути.
Священик пробурмотів:
— Так, що правда, то правда... Один із моїх співбратів,— додав він після хвилини роздуму,—зв'язаний з жінкою... І добре знає, що навіть коли він її покине, вона все одно назавжди залишиться в його житті...
— Скільки справ доводиться вам залагоджувати! — зітхнув Ксав'є.— Всі ці складні особисті взаємини, любов, дружба — за все ми будемо відповідати. Питання "Де брат твій?" буде нам задано стільки разів, скільки ми за наше життя володіли чиїмось серцем, чиїмось тілом, і в горі, і в радості...
— Ідіть собі! — гукнув священик.— Дайте мені спокій! Він розчахнув двері, схопив і випхав Ксав'є надвір.
РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ
Що ще чекає його попереду, якщо він піде далі? Він пам'ятає дорогу на схилі горба, де вони гралися дітьми,— вона, здавалося, упирається в небо. Це місце вони тоді називали кінцем світу. Нічого немає за межами цієї кімнати, цього дому, цієї ночі. І навіть сам винуватець цього руйнування зник, вирвавши з серця останню ніжність.
7*
195
І раптом Ксав'є віднайшов спокій, повний спокій, але він не знав ще, що це і є розпач, глухий розпач — його не можна вилити сльозами, він жене свою жертву по вузькому коридору до єдиних дверей. Досить їх одчинити, і ти заспокоїшся назавжди. О сон! О бідне серце, що вміло тільки любити! О пам'яте, в якій нарешті все стерлося — всі імена й обличчя, що ховалися в її глибинах!
Ксав'є відчинив вікно і штовхнув віконниці. Ні вітерця, верхів'я дерев застигли в непорушності, ніби скам'яніли. Навіть сосни, що ніколи не сплять,— спали цієї ночі. Тиша стояла така, що було чути, як жебонить струмок у вільшанику, там, де Роланів острів. Йому згадалася повалена сосна, на якій вони сиділи з Домінікою. Мабуть, це мертве дерево ще довго проваляється, може, воно тут нікому не потрібне і згниє пізніше, ніж живе тіло, що вихилилося оце в вікно і вже наполовину віддане холоду ночі... Ксав'є спало на думку, що навряд чи він розіб'ється на смерть, коли дасть зараз собі волю, мабуть, зламає ноги, та й годі... Хіба що вдариться головою!.. Він рвучко обернувся, довго ждав, ніби сподіваючись побачити когось, хто штовхне його в темноту. Ні, нікого тут не було. Нікого — тільки розгублене обличчя в дзеркалі над коминком — лице підлітка з розкуйовдженим чубом, що дивилося в очі. Нараз у ньому ворухнувся жаль до самого себе. Поволі провівши долонею по лобі, по опущених повіках, він тихо сказав: "Бідолаха ти, бідолаха!" Йому хотілося, щоб хтось був зараз із ним, байдуже хто, аби якась істота, жива, як і він, і, як і він, смертна. Він подумав про Ролана, котрий спав зараз у мансарді.
Сходи, що вели на горішній поверх, рипіли. До того ж вони не були вистелені доріжкою. Він зупинився й прислухався — чи всі в домі поснули? Двері до кімнати, де спав Ролан, стояли прочинені, світло нічника падало на площадку, наче місячне світло... Був такий час, коли Мірбелі ще панькалися з Роланом, а він, вирослий у сирітських дортуарах, боявся спати сам у темряві, і йому дозволяли залишати на ніч цю тьмяну лампочку... Очі Ксав'є, призвичаєні до півсутіні сходів, розрізняли тепер кожну річ: светрик і штанці, кинуті жужмом на стільця, грубі черевики з шнурками у вузлах, що валялися посеред кімнати. На тумбочці коло постелі лежали старе пташине гніздо, рогатка, блокнот, листи від Домініки в конвертах і брудна носова хусточка. Нічник висвітлював на стелі темні плями патьоків, схожі на обриси незвичайних континентів. Ксав'є обережно сів на край ліжка. Хлопчак так тихо спав, що здавалося — він не дише. Він був нерухомий, як і природа цієї ночі, він ніби скам'янів, як і вона,— охоплений супокоєм, супокоєм не цього світу. А проте він був живий: звірячий дух життя і теплота наповнювали кімнату. Ксав'є сидів біля цієї живої істоти, як сидять біля вогню, він відігрівався. Хлопчак лежав на боці, з-під ковдри виглядало худеньке плече. Чуб на потилицю скрутився клинцем. Ксав'є сидів нерухомо: він відновлював сили. Дивлячись на цю заснулу звірючку, він знову серцем відчував Бога. Тіло людське, людська душа... оце і все, що треба, щоб ти вернувся сюди, Господи. Ксав'є не міг нічого сказати цій дитині, не міг навіть торкнутися губами її чола, він міг тільки молитися за неї. Яке жагуче прагнення жертвувати собою ради іншого! Це вічне: "Хай я замість нього", ця вічна потреба прийняти на себе чиюсь лиху долю. Якесь безумство! Але до нього вже повернувся цілковитий спокій, чи, скорше, він знову відчув цей спокій, бо завжди був певний, що ніколи не втрачав спокій. Спокій, що сповнював його душу радістю і водночас лякав тим, що він провіщав.
— Ти що тут робиш?
Ксав'є підхопився. У дверях стояв Мірбель у білому купальному халаті. Малий прокинувся, сів на ліжкові, побачив їх обох і розплакався. Мірбель перепитав:
— Що ти тут робиш? Ксав'є буркнув, затинаючись:
— Не знаю.— Похнюпившись, він немов застиг.
— Не знаєш? Справді?
Мірбель підійшов до ліжка, нахилився до хлопця, який тер очі і пхикав, відвів його руки і заглянув йому в сонне, опухле від сліз личко.