Коли наступного ранку Тенґо прокинувся, світ, на щастя, все ще існував. Усе вже рухалося вперед. Як велетенська колісниця з індійського міфу, що трощить усе живе на своєму шляху.
Розділ 17
(про Аомаме)
Станемо щасливими чи нещасними?
І наступної ночі Місяців усе ще було два. Один — великий, звичайний. На диво білий, ніби щойно пробився крізь гору попелу. Та попри це, давній, добре знайомий. Місяць, позначений першими малими, але велетенськими значущістю кроками, які зробив Ніл Армстронґ спекотного літа 1969 року. А поряд виднів малий, овальної форми, зелений Місяць, який сором'язливо, немов недолуга дитина, притулився до великого.
"Напевне, щось негаразд з моєю головою, — подумала Аомаме. — Здавна Місяць був один, тож і тепер мав би бути одним. Якщо ж їх стало два, то, очевидно, в житті земної кулі відбуваються якісь різноманітні реальні зміни. Наприклад, різко змінився час навіть морського припливу й відпливу, що стало важливим предметом розмов у суспільстві. Що не кажи, я мала б це помітити. Це ж не просто я з якоїсь причини ненароком прогледіла газетні статті на цю тему.
Але чи це справді так? Чи можу я стверджувати це із стовідсотковою впевненістю?"
Аомаме на хвилину насупилася. "Зараз навколо мене відбувається щось дивне, — міркувала вона. — Непомітно для мене світ розвивається так, як йому хочеться. Враження таке, що всі роблять ходи в грі лише тоді, коли я заплющую очі. Якщо це так, то, можливо, в появі двох Місяців нема нічого дивного. Поки моя свідомість спала, звідкись з космосу з'явився, наче далекий двоюрідний брат, другий Місяць і зупинився у сфері тяжіння земної кулі.
Відбулося оновлення уніформи й штатної зброї у поліції. Поліцейський загін і група екстремістів у горах префектури Яманасі розгорнули завзяту збройну сутичку. Все це сталося непомітно для мене. Повідомлялося також, що Америка й СРСР побудували на Місяці космічну станцію. Невже між цим і збільшенням кількості Місяців існує якийсь зв'язок?". Аомаме спробувала згадати, чи в газетах зменшеного формату, які вона читала в бібліотеці, траплялися статті про новий Місяць, але нічого у своїй пам'яті не знайшла.
Вона не здогадувалася, в кого про це можна запитати і як поставити запитання. Чи можна запитати ось так: "Послухайте, мені здається, ніби на небі два Місяці. Ви не могли б поглянути, чи це так?". Та, як не крути, це дурне запитання. Якщо справді на небі стало два Місяці, то не знати цього — дивна річ, а якщо ж, як і раніше, на ньому лише один Місяць, то можуть подумати, що я — несповна розуму".
Аомаме вмостилася на складаному кріслі, закинула обидві ноги на бильця й задумалася над формою запитання. Спробувала вголос їх проказати. Але щоразу вони звучали по-дурному. Хоч-не-хоч, а ситуація зійшла з наїждженої колії. Запитати про неї логічно неможливо. Це ясно, як день.
Аомаме вирішила поки що відкласти на потім проблему другого Місяця. Краще трохи почекати. Бо не варто наразі завдавати собі зайвого клопоту. Зрештою, може, той Місяць коли-небудь зникне.
Пополудні наступного дня Аомаме подалася до спортивного клубу в Хіроо — проводити дві загальні та одну індивідуальну лекції з бойового мистецтва. Коли підійшла до конторки клубу, там, як не дивно, лежав лист від старої пані з Адзабу, в якому повідомлялося: "Хочу з Вами переговорити, якщо матимете вільний час".
Як завжди, слухавку підняв Тамару.
— Якщо можете, прийдіть до нас завтра. Для виконання звичної програми. Після того буде легка спільна вечеря, — передав він слова господині.
— Загляну після четвертої. З радістю разом повечеряю, — відповіла Аомаме.
— Гаразд, — сказав Тамару. — Отже, завтра після четвертої.
— Послухайте, Тамару-сан! Останнім часом ви бачили Місяць? — спитала Аомаме.
— Місяць? — здивувався він. — Той, що на небі?
— Так.
— Не пригадую, щоб спеціально дивився. Щось сталося з ним?
— Та ні, нічого не сталося, — відповіла Аомаме. — Значить,
завтра після четвертої.
Після короткої паузи Тамару поклав слухавку.
І цього вечора Місяців було два. Обом не вистачало двох днів, щоб стати повними. Тримаючи в руці склянку з бренді, Аомаме довго, наче на нерозгадану загадкову іграшку, дивилася на двох Місяців — великого й малого. І що довше дивилася, то дедалі загадковішим видавалося їй їхнє поєднання. Якби могла, хотіла б звернутися до Місяця із запитанням. Мовляв, з якого це дива у тебе несподівано з'явився новий маленький попутник? Та, звісно, Місяць не дасть відповіді.
Місяць довше за будь-кого зблизька спостерігав за земною кулею. Тож, напевне, бачив усі вчинки та явища, які мали на ній місце. Але він мовчить і нічого не розповідає. Лише холоднокровно й вірно зберігає важке минуле. На ньому нема ні повітря, ні вітру. Порожнеча виявляється зручною для такого безперешкодного переховування. Ніхто не здатний розкрити його душу. Аомаме піднесла йому назустріч склянку.
— Останнім часом ти з ким-небудь спав? — запитала вона.
Місяць не відповів.
— Товаришів маєш?
Місяць не відповів.
— Ти іноді не втомлюєшся від такого спокійного життя?
Місяць не відповів.
Як завжди, перед будинком її зустрів Тамару.
— Бачив Місяця. Учора ввечері, — сказав він передусім.
— Так?
— Зацікавився ним після того, як ви спитали про нього. По довгій перерві він здався мені гарним. Може навіяти спокійний настрій.
— Дивилися з коханою людиною?
— Так, — відповів Тамару. І торкнувся пальцем носа. — А хіба з Місяцем щось сталося?
— Та ні, нічого не сталося, — відповіла Аомаме. — Просто останнім часом я чомусь ним перейнялася.
— Без причини?
— Так, без особливої причини, — відповіла Аомаме.
Тамару мовчки кивнув. Здавалось, робив якісь припущення. Він не довіряв речам, яким бракувало причини. Однак цього разy більше не допитувався, а, як завжди, повів Аомаме за собою до солярію. Господиня, в тренувальному джинсовому костюмі, сиділа у спеціальному, для читання, кріслі й, слухаючи улюблену інструментальну п'єсу "Lacrimae" Джона Дауленда , читала книжку. Аомаме кілька разів її чула й запам'ятала.
— Вибачте за вчорашній клопіт, — сказала господиня. — було б краще, якби я раніше попросила зустрічі, але тільки зараз знайшовся вільний час.