У другому сні Аомаме стоїть на краю столичної швидкісної автостради. Вона гола-голісінька. Люди зухвало поглядають на неї з автомобілів, затиснутих у заторі. Майже всі вони — чоловіки. Але трапляються й жінки. Здається, ніби люди оглядають її недосконалі груди й дивно зарослий лобок і все це прискіпливо оцінюють. Насуплюють брови, вдавано посміхаються чи позіхають. Або просто не відривають від неї своїх байдужих поглядів. Їй хочеться чимось укритися. Хоч би груди й лобок. Будь-чим — шматком тканини або газетою. Але навколо ніщо не потрапляє під руку. А ще з якоїсь невідомої причини вона не спроможна ворушити руками. Раз у раз, ніби щось згадавши, дмухає вітер, збуджує соски й колише волосся на лобку.
Крім того, як на лихо, от-от має початися місячне. Поперек розімлів, низ живота став гарячим. Що робити, якщо почнеться кровотеча перед такою безліччю людей?
І тоді відчиняються дверцята сріблястого автомобіля "Mercedes-Benz coupe" і з нього спускається вишукана жінка середніх літ у світлого кольору туфлях на високих каблуках, темних окулярах і зі срібними сережками у вухах. Струнка й з таким, як в Аомаме, зростом та фігурою. Пробившись між автомобілями в заторі до Аомаме, вона знімає своє жовтувате, до колін, весняне пальто й накидає на неї. Легеньке, мов пір'їна, воно простого крою, але, напевне, дороге. І прилягає до тіла, немов пошите на замовлення. Жінка застібає його до останнього ґудзика.
— Я не знаю, коли зумію вам віддати, й, крім цього, можу закривавити його, — каже Аомаме.
Нічого не відповівши, жінка злегка хитнула головою, а тоді, пробиваючись крізь щільні ряди автомобілів, повертається до свого. Сівши за кермо, вона ледь-ледь піднімає руку в напрямі до Аомаме. А може, це їй тільки здалося. Аомаме подумала, що, загорнута в легке, м'яке пальто, почувається захищеною. Тепер її тіло не перебуває під людськими поглядами. І, ніби дочекавшись свого часу, по її стегнах потекла цівка крові. Теплої, густої. Та, добре придивившись, Аомаме зрозуміла, що це не кров. Рідина була безбарвною.
Третій сон не вдається передати словами. Він безладний, безсюжетний, без картин, а тільки передає відчуття руху. Аомаме безперервно переміщується в часі й просторі. А коли й де це відбувається, не має великого значення. Важливо, що вона переміщується. Все плинне, і у цій плинності народжується певний сенс. І поки вона перебуває в полоні такої плинності, її тіло поступово стає прозорим. Долоня прозоріє настільки, що видно її тилову сторону. Видно кістки, нутрощі й матку. "Так і я сама можу зникнути. А якщо стану невидимою, то що мене потім очікує?" — думала Аомаме. Відповіді не було.
О другій пополудні задзвонив телефон і несподівано розбудив Аомаме, що задрімала на дивані.
— Що нового? — запитав Тамару.
— Особливо нічого, — відповіла вона.
— А як збирач плати "NHK"?
— Більше не приходив. Казав, що прийде, та, можливо, це лише погроза.
— Можливо, — погодився Тамару. — Адже абонентна плата автоматично перераховується з банківського рахунку і про це повідомляє записка, наклеєна на дверях. Збирач плати обов'язково мав би звернути на неї увагу. Так мені роз'яснила по телефону людина із "NHK". Сказала, що це якась помилка.
— Мені краще ні з ким не мати справи.
— Зовсім небажано привертати увагу сусідів. До того ж з вашим характером, коли будь-яка помилка виводить із рівноваги.
— Світ переповнений помилками.
— Світ — це світ, а я — це я, — сказав Тамару. — Якщо щось, навіть найменша дрібниця, вас стривожить, повідомляйте.
— У "Сакіґаке" не помітно ніякого руху?
— Там надзвичайно тихо. Так, ніби нічого й не сталося. Під сподом, може, щось і відбувається, але ззовні нічого не видно.
— Я чула, що в секті є наш інформатор.
— Інформація надходить, але дрібна, побічна. Очевидно, внутрішній контроль посилився. Кран наглухо закритий.
— А проте вони, напевне, мене шукатимуть.
— Після смерті лідера в секті, безперечно, утворилася велика порожнеча. Здається, ще не визначено, хто стане його наступником і в якому напрямі рухатиметься секта. Але щодо вашого переслідування їхні погляди повністю збігаються. Ось приблизно який факт вдалося встановити.
— Не дуже приємний факт.
— Для факту найголовніше — важливість і точність. А приємність стоїть на другому місці.
— У всякому разі, — сказала Аомаме, — якщо мене схоплять і правда вилізе на поверхню, ви також матимете клопіт.
— А тому ми хочемо якнайшвидше спровадити вас туди, куди їхні руки не дотягнуться.
— Я це добре розумію. Але ще трохи почекайте.
— Вона сказала, що почекає до кінця року. А тому, звісно, і я почекаю.
— Дякую.
— Нема за що.
— Все-таки, — сказала Аомаме, — я хотіла б включити у наступний список товарів одну річ. Вам, чоловікові, трохи незручно про це говорити...
— Я надійний, як кам'яна стіна, — відповів Тамару. — А крім того, належу до "голубих" найвищої ліги.
— Мені потрібен засіб для тесту на вагітність.
Запала мовчанка. Потім Тамару сказав:
— Ви вважаєте, що треба зробити тест на вагітність.
Це не було запитання, тому Аомаме не відповіла.
— Ви здогадуєтеся, що завагітніли? — спитав Тамару.
— Та ні, не можу так сказати.
У голові Тамару щось швидко закрутилося. Якщо прислухатися, то можна було б почути шум.
— Не здогадуєтеся, що завагітніли, але тест зробити потрібно?
— Так.
— Це для мене звучить, немов загадка.
— Вибачте, але поки що я більше нічого не можу сказати. Досить простого засобу, що продається в будь-якій аптеці. А ще я була б удячна за посібник, написаний про жіночий організм та його фізіологію.
Тамару ще раз замовк. Тиша була важкою і гнітючою.
— Може, краще вам ще раз передзвонити? — спитав Тамару. — Ви не проти?
— Звичайно, не проти.
В його горлі щось прохрипіло. І тоді розмова обірвалася.
Через п'ятнадцять хвилин задзвонив телефон. Вперше за довгий час Аомаме почула голос господині садиби в Адзабу. Здавалось, ніби знову опинилася в оранжереї. У теплуватому приміщенні, де літають дивовижні метелики й повільно спливає час.
— Як почуваєтеся?
Аомаме відповіла, що живе в розміреному ритмі. Загалом, як того хотіла стара пані, розповіла про свій розпорядок дня, про фізичні вправи й страви.