Дитинство
Невеличке містечко Зіньків, на Полтавщині, попри плин років змогло зберегти простенький одноповерховий будиночок в якому колись зростав Микола Зеров. Він народився 14 (26 за старим стилем) квітня 1890 року, в багатодітній родині вчителя, Костянтина Іраклійовича. Його мати Марія Яківна, с походила з роду вільних диканських козаків Яреськів, жоден з її пращурів, не був у кріпацтві.
Й сама вона, до пари чоловіку, була досить освідченою жінкою, знала безліч козацьких пісень та жартів. Від неї діти успадкують любов до пісні, та української мови, яка була для неї самої рідною з дитинства. Батько Миколи Зерова, не розділяв цього захоплення, сам користувався російською мовою, а українська часто була причиною розбрату в родині. Та попри мовне питання, сім'ї вдавалося знаходити компроміси та залишатися дружними, так мати хоч і жила в російськомовній родині, та зі служницею й братами розмовляла виключно українською, дітям також прищепила любов до мови. Батько Костянтин Іраклійович, хоч і був безкомпромісним прихильником російської мови, зміг пройти шлях від простого вчителя до управителя поміщицького маєтку, та дати освіту всім своїм шести дітям. Крім того, батько прищепив дітям любов до античних мов й літератури, також його захоплювала географія й астрономія. Можливо, свій літературний талант Микола Зеров, також успадкував від батька, який записував свої спостереження природи під час мандрівок, аби вдома читати їх дітям.
Таким чином, від таких різних батьків Микола Зеров отримав любов до рідної мови та історії, й любов до писаного слова.
Микола Зеров отримав початкову освіту в Зінківській початковій школі, під наглядом батька де навчався в 1898-1900 роках, звідти поступив до Охтирської гімназії. Там він провчиться три роки, аж доки 23 жовтня 1903 року його не зарахують до Київської першої гімназії, де він мав змогу більш поглиблено вивчати класичну літературу.
В ті роки там також навчалися Михайло Булгаков та Сергій Пилипенко. І якщо ми не маємо інформації, про те що шляхи Булгакова (який був на рік молодший) та Зерова перетинались. То Сергій Пилипенко, по закінченню освіти в 1921 році очолить літературну організацію «Плуг» з учасниками якої, у Миколи Зерова будуть суперечки.
Та під час навчання в гімназії, про це ще ніхто не здогадувався. Під час років навчання в гімназії, Микола Зеров нібито відсторонював свій внутрішній світ від однокласників. Він не був лідером бойкотів на підтримку української мови, не брав участі в політичних суперечках. Микола Озеров був з тих, хто тримав свої переживання в собі, для друзів залишаючись жартівливим та життєрадісним. Але в останні роки навчання він все частіше починає навідуватись до різноманітних українських гуртків. Згодом, вже студентом він відвідуватиме зібрання клубу «Родина», де він познайомиться с майбутніми легендами української літератури. Навчатиметься на історико-філологічному факультеті Київського університету Святого Володимира, під керівництвом вченого літературознавця Володимира Перетца. Після університету Микола Зеров і сам почне вчителювати, спочатку навчатиме сільських дітей, а потім столичних учнів київської другої гімназії.
Саме життя в Києві дало йому поштовх для майбутнього літературного життя, велике місто дало йому освіту, знайомства з найяскравішими представниками культурного життя та поштовх до власної діяльності.
Ще під час навчання в університеті він пише свої перші твори, такі як «Григорий Грабянка и его «Исторія презільной брани» как исторический источник и литературный памятник». Вже в 1912 з’являться його перші статті в виданнях «Світло» та «Рада», з заступними роками викладання в школах. Жовтень 1920 року змусить його покинути Київ, рятуючись від голодомору він переїздить до Баришівки, де викладає в соціально-економічній школі. Під час роботи в школі, він пише багато поезій російською й українською мовами та перекладає. В Баришівці він зустрічає свого колегу, іншого викладача Освальдом Бурггардтом, який також був неокласиком. Група Неокласиків виникла ще в 1918, коли Зеров працював редактором одного з видань, тоді в ній зібралося троє поетів М. Зеров, М. Рильский та П. Филипович. Їхніми основними завданнями були:
1. Ґрунтовне вивчення визначних творів української літератури.
2. Застосування в українській літературі видатних здобутків світової літератури.
3. Покращення літературної техніки.
4. Створення унікальних літературних форм.
Ці завдання, Микола Зеров, як центральна постать неокласиків буде вирішувати протягом свого подальшого життя. Як вчитель, як викладач та науковець, як поет, у своїх творах, та як критик.
Для особистого життя Миколи Зерова 1920 рік також стане ключовим, цього року, після переїзду до Баришівки він одружиться з Софією Лободою, та надрукує свої книги «Антологія римської поезії» і «Нова українська поезія». Там в Баришівці, їх часто навідують друзі, так одного дня, до них завітає Павло Филипович, котрий познайомить молоде подружжя з Віктором Петровим, молодим критиком та письменником, що працював під псевдонімом Віктор Домонтович. Останній одразу закохається в Софію Лободу, про любовний трикутник знатимуть всі друзі, Микола Зеров також здогадуватиметься про почуття Петрова.
В 1930 роках політична ситуація в країні стає напруженою, що в перу чергу відчувають письменники й літератори. 1934 року Миколу Зерова відсторонили від посади професора за «контрреволюціонізм», а згодом і зовсім звільнили. Роками раніше Віктора Домонтовича, радянський режим змусив співпрацювати з НКВД, але доказів його причетності до справи Зерова, немає.
Вже через рік 27 квітня 1935 року, вночі до Зерова прийдуть з обшуком та арештують, як і 28 представників української інтелігенції, за звинуваченням в контрреволюційній діяльності та терорі. На справедливий суд годі було й очікувати, Миколу Зерова відправляють на Соловки. Там, через проблеми зі здоров’ям він не зможе рубати ліс як інші в’язні, натомість прибиратиме кімнати та господарські приміщення. Та при цьому залишався незламним, коли була хвилина, працював над перекладами, писав дружині, та ніколи не жалівся їй на страшні умови, писав про природу, та літературні плани. Та в один день листи припинились, їх не отримала ні дружина, ні батько, на запит якого отримає з табору відповідь «Зеров помер у лікарні в 1937 році».
Лише згодом, світ дізнається, що Миколу Зерова, Петра Филиповича, Миколу Куліша та ще сотню ув’язнених було розстріляно 3 листопада 1937 року, до річниці «Великого Жовтня».