Письменник, редактор, публічний діяч і патріот України, хоча завдяки своїй життєвій позиції і вічній опозиції до комуністичного режиму, залишався мало відомим на своїй Батьківщині.
За життя письменник був у вигнанні, працював у підпіллі і широке визнання отримав лише серед іноземців. У Радянській Україні він був під подвійною забороною, як втікач-емігрант і як націоналіст. Сьогодні, пересічним українцям, ім'я Уласа Самчука також залишається маловідомим. Його твори не вивчають у школах, хоча був період у новітній історії України, коли роман “Марія” входив до переліку обов'язкової літератури, рекомендованої до прочитання. Але в 2012 році, в часи міністра науки і освіти Д. Табачника його знову внесли до списку заборонених. Після Революції гідності піднімалося питання, щодо відновлення становища автора в обов'язковій шкільній програмі, але до сьогоднішнього дня це так і не зроблено. Правда його романи рекомендовані Міністерством до самостійного позакласного опрацювання.
Улас Олексійович Самчук народився 7 лютого 1905 року в селі Дермань Дубенського повіту Волинської губернії (сьогодні це Рівненська область). Письменник народився у сім'ї заможних, за тодішніми мірками, селян-хліборобів. Його батько мав п'ятьох дітей від двох шлюбів і Улас був середнім. Дитинство малий Самчук провів у селі, а у 8 років його родина, у пошуках земель, змушена була переїхати до села Тилявки Кременецького повіту. Любов до Батьківщини і в першу чергу до місця де йому довелось народитись письменник увічнив у своїх численних творах. Він неодноразово описував красоти села Дермань, його Троїцький монастир і Свято-Феодорівську учительську семінарією до якої малий Улас вступив у своїх 12 років (роки навчання: 1917 -1920 рр. ).
У. Самчук був високоосвіченою особистістю, досконало розмовляв російською, німецькою, чеською, польською мовами, меншою мірою знав французьку. Проте жодного вищого навчального закладу йому так і не вдалося закінчити. Усі науки письменник здобув самотужки.
З 1921 по 1925 р. р. навчався у Крем'янецькій українській мішаній приватній гімназії. В зв'язку з призовом до польського війська науку довелось покинути. Службу юний Улас проходив у гарнізоні міста Тарнов. В серпні 1927 він дезертирував з війська і емігрував до Німеччини. У м. Бойтен Улас Олексійович був наймитом у німецького міщанина, тяжко працював, розвозячи по копальнях залізо.
Завдяки дружнім стосункам з Германом Блюме Уласу вдається відвідувати лекції Бреславського університету у якості вільнослухача (1927 р. ). Ця дружба для Самчука стала знаковою і допомогла уникнути в'язниці.
У 1929 р. він був змушений переїхати до Чехословаччини, але навчання не покинув, а продовжив у Українському вільному університеті (м. Прага).
У Празі письменник перебував до 1941 р. де познайомився і активно спілкувався з тогочасною творчою елітою, зокрема: Олексою Стефановичем, Олександром Олесем, Оксаною Лятуринською, Дмитром Дорошенком. Самчук був членом Студентської академічної громади.
Також перебуваючи у Празі він приєднався до лав Українських націоналістів і під їх егідою опікувався питаннями культури.
Після початку другої світової війни, в 1941 р. Улас разом із групою ОУНівців переїжджає до Рівного з єдиним бажанням - створити українську автономію. Тут він очолює газету “Волинь”. Сучасні дослідники життя відомого письменника, стверджують, що дане періодичне видання публіцистичного характеру, під редакторством Самчука, відіграло не останню роль у створенні УПА. В цей період Улас Олексійович багато подорожує великими містами Україниі починає роботу над трилогією “Ост” (1945 - 1982 р. р). Саме в першій частині “Морозів хутір” (1948 р. ), у авторському щоденнику, є перші згадки про революцію та антибільшовицькі погляди письменника. У наступних частинах - “Темнота” (1957 р. ) та “Втеча від себе” (1953-1982 р. р. ), автор описує поневіряння українського сімейства, поступове зубожіння рідного краю, розорення батьківської землі, масові арешти та знущання з нації.
В березні 1942 р. звинувативши Самчука, як головного редактора, у надто незалежному тоні газети, німецькі окупанти арештовують і кидають його за ґрати. Вибратись із в'язниці допоміг Герман Блюм, який у той час працював начальником Рівненської цивільної поліції райхскомісаріату «Україна». Саме завдячуючи його клопотанню, Уласа випустили уже 20 квітні, рівно через місяць після затримання.
Творчий шлях письменника можна поділити на два періоди:
Основна направленість у творах автора була зосереджена на автобіографічні повісті про українське село та життя українського народу. Про боротьбу Української повстанської армії на Волині, про жахи голодомору 1932-1933 р. р. , про боротьбу на Закарпатті корінних гуцулів з угорцями, про життєві події українських емігрантів у далекій Канаді, загалом про усі біди і негаразди які довелось пережити українцям з початку ХХ сторіччя.
Життєпис творчості письменника складає більше ніж шістдесят років.
Перші літературні здобутки Уласа відзначаються ще у часи навчання в гімназії. Так, у 1926 році на сторінках варшавського журналу “Наша бесіда” опубліковано оповідання “На старих стежках”. Уже починаючи з 1929 року автор постійно друкується у таких науково-публіцистичних виданнях, як “Дзвони” (м. Львів) та “Літературно-науковий вісник” (м. Тернопіль, м. Львів), “Самостійна думка” (м. Чернівці), “Сурма”, “Розбудова нації”.
Згодом, у своїх спогадах, У. Самчук писав, що бажає стати літописцем українських часів очевидцем яких він був. Можливо через це його ще називають волинським Гомером ХХ сторіччя.
Найбільш відомий роман-трилогія «Волинь» (1932 – 1937 р. р. ) приніс автору заслужене визнання у всьому світі ібув опублікований у фантастичній, на той час, кількості - 60 тисяч примірників. В ньому йдеться про українську молодь 20-х - 30-х років ХХ ст. , які прагнуть віднайти шлях національного та культурного становлення української державності. Роман був перекладений на польську, французьку та хорватську мови. Саме за даний твір у 1934 році Самчуку було присуджено першу літературну премію Львівським товариством письменників і журналістів імені Івана Франка, а у 1980 році номіновано журналом «Современник», який видавався російськими емігрантами, на Нобелівську премію у галузі літератури. Але останню автор, який відносився до народу без державності, не отримав. У 1986 році письменник вніс корективи у роман і доповнив його згадками про Чорнобильську трагедію.
Завдяки його жазі до правди світ вперше дізнався про жахливий голодомор української народу. У 1934 році виходить повість “Марія”, у якій докладно описані страшні викриття радянської влади проти цілої нації. Мимоволі читач розуміє, що образ старої і злиденної Марії це лише метафора і вона уособлює в собі усю Україну - хоч і беззахисну на перший погляд перед нещастями, але таку незламну і сильну духом.
У своїх творах він піднімав гострі питання, які стосуються визвольної боротьби українського народу не лише проти більшовизму. Так у романі “Гори говорять” (1934) висвітлювались події боротьби закарпатців проти угорців, а у творі “Чого не гоїть огонь” (1959 р. ) прославляв Українську повстанську армію.
В 1946 -1948 роках письменник був керівником “Мистецького українського руху” (МУР). До складу організації входили українські письменники-емігранти. В цей час Улас Олексійович поєднує творчу діяльність з організаційними клопотами. Розпочинає роботу над книгою у публіцистичному жанрі “Невільники фрази”, романом про буремні воєнні часи у Закарпатському регіоні “Сонце з заходу” та п'єсою «Шумлять жорна».
Можна стверджувати, що саме великі романи займали основне місце його творчості. Не зважаючи на це, у літературній добірці автора й досі наявна велика кількість неопублікованих мемуарів, повістей і творів.
Доволі значущу роль у літературній спадщині Самчука відіграють публіцистичні збірки «На білому коні» і «На коні вороному». В них згадки Уласа, як очевидця довоєнних подій. Це своєрідні подорожні нотатки про шляхи в і з України.
Оскільки у 1948 році Уласу Олексійовичу довелося емігрувати до Канади, то в останніх своїх творах він піднімав питання життя українців на чужині (“Плянета Ді-Пі”, “На твердій землі”). В основному писав спогади.
Останній роман “Слідами піонерів”, який було випущено за життя видатного українця, побачив світ 1980 року.
В особистому житті Уласа знаковими було дві жінки.
Перше справжнє кохання він зустрів у празькі часи, в лиці українки Марії Зоц. Зважаючи на те, що письменник не мав офіційного громадянства, то шлюб не був зареєстрований. Але закохані прожили разом 12 років.
Матеріальне становище було досить скрутним і парі навіть доводилось якийсь час винаймати житло окремо. У своїх спогадах Маруся писала, що одного разу у парку, випадково відірвала рукав пальто у коханого, настільки воно було старе і пошкоджене.
Кохана була для Уласа музою і соратницею. Одну із найвідоміших повістей “Марія” спочатку, у авторському задумі, було присвячено дружині. Але остання згодом переконала письменника, що краще присвятити повість стражденним і змученим українським матерям, які полягли від голоду.
З початком Другої світової війни Улас переїхав на Батьківщину, а Марія, не хотіла покидати університет і залишилась у Празі. Саме страшенні злидні, не бажання Самчука в таких умовах народжувати дітей і зрештою від'їзд став причиною розриву цих стосунків.
Друге і останнє кохання Улас зустрів вже у Рівному. Познайомився зі своєю офіційною дружиною, артисткою Тетяною Праховою, письменник у серпні 1941 року. Тетяна на той час сама виховувала двох дітей, адже її чоловік був на війні. Після повернення останнього з фронту закохана дівчина подає на розлучення і переїжджає до Самчука. З цього часу пара уже не розлучалась.
У 1942 р. , тікаючи від тоталітарного режиму, закохані виїжджають з України до Німеччини. Згодом вони потрапили в табір для переміщених “Ді-Пі” і прожили там до 1948 року. На жаль, повернутись до України письменникові так і не вдалося й туга за Батьківщиною пройшла червоною лінією у всій подальшій його творчості.
Згодом пара емігрує до Торонто.
Улас Самчук помер у Торонто 9 липня 1987 року. Його дружина пережила чоловіка майже на три роки і померла у 1990 році. Пара похована на Українському цвинтарі в одному із районів Торонто (штат Онтаріо) на території церкви святого Володимира.