Любов Петрівна Пономаренко (в дівоцтві – Кириченко) – українськасамобутня авторка «химерної прози»,поетеса, член Національної спілки письменників України,зачинателька неоімпресіоністської новели,володарка багатьох літературних премій, яку в професійному середовищі охрестили«письменницею зрячого серця».
$Ранні роки
Майбутня літературна діячка з'явилася на світ 25 травня 1955 р. в інтелігентній сім'ї, що жила в селі Іванківці на Чернігівщині. ЇЇ матір викладала хімію та біологію, а батько працював вчителем математики. З народження природа рідного краю «колихала» дівчинку в колисці, адже в пам'яті маленької Люби на все життя закарбувалися «подихи» дерев та квітів малої батьківщини. Особливо їй подобалося проводити час в лісах Чернігівщини. У будь-якій порі року він буяв красою, наче «запрошуючи» завітати до нього в гості навіть уночі. Так і чинила дівчинка, крадькома пробираючись до лісу о темній порі доби. Пізніше ця філософічна єдність з природою стала головним лейтмотивом у творчості письменниці.
$Освіта
Середню освіту Любов Пономаренко отримала у своєму рідному селі. Але шлях від школи до хутора, на якому жила дівчинка, нараховував приблизно шість-сім кілометрів. І кожного дня цю відстань доводилося пішки долати як учням, так і вчителям. В морозну зимову пору пройти таку відстань дітям було особливо важко, тому тоді їм дозволяли жити в спеціальному маленькому приміщенні біля школи. Як згадує сама письменниця, під час таких зим учні приносили до закладу різні смаколики та обмінювалися ними один з одним. Хуторські діти приносили заготовлені яблука-кислиці, а сільські – пряники, печену картоплю, вишкварки тощо. Свої перші вірші, написані в часи навчання у молодших класах, майбутня літераторка надсилала до газети «Зірка» під псевдонімом Олеся Циганко, радіючи, коли хоча б один з них виходив друком. У дванадцятирічному віці її твори вже видавали у районній та обласній газетах. А в шістнадцять років юна Люба ввійшла до складу республіканської наради обдарованих школярів м. Києва. Загалом тодішній творчий доробок друкували в колективній збірці «Барвиста планета», письменницькій газеті «Літературна Україна» та в журналі «Дніпро». Під час навчання у десятому класі дівчина видала добірку власних віршів в обласній газеті «Комсомольський гарт». Через рік вона стала студенткою Державного педагогічного інституту імені Миколи Гоголя у м. Ніжині,де навчалася з багатьма обдарованими молодими людьми, серед яких нині відомий письменник – Володимир Сапон. Також відвідувала тамтешню літературну студію, де зачитувала уривки своїх поетичних творів. Навчання в інституті успішно завершила в 1978 р.
$Творчість
Після інституту Любов Петрівна повернулася на свою малу батьківщину, де заробляла на життя вчителюванням у місцевих школах. До і після переїзду на Полтавщину в 1987 р. працювала у редакціях районних газет, серед яких вирізняються «Оржиччина» і «Гребінчин край». Заняття літературою сприймалося нею за розкіш, яку можна було собі дозволити лише зрідка. Весь останній час жінка витрачала на роботу у боротьбі за шматок хліба. Наприкінці 1990-х рр. стала кореспондентом газети «Зоря Полтавщини», де висвітлюються важливі події з життя нашої країни. Поштовхом до розвитку творчої діяльності пані Пономаренко стала її поїздка в м. Ірпінь на семінар молодих літераторів. Там Любов Петрівна познайомилася з вже відомим на той час письменником – Володимиром Дроздом, який, послухавши авторські змістовні поезії, порадив спробувати написати прозу. За тиждень чоловік тримав в руках три новели – «Дуболугівські музиканти», «Невістка» і «Вхідчини», що в 1984 р. увійшли до першої збірки письменниці під назвою «Тільки світу». В основі книги покладені ідеї осмислення сутності людських взаємин на фоні суспільного життя. І саме ця природна філософічність викладу тексту робить твори Любові Пономаренко цікавими та актуальними для читача по сьогоднішній день. Цієї збірки могло ніколи і не бути якби не люди, яких вона вважає своїми вчителями – це перш за все раніше згаданий Володимир Дрозд, Анатолій Дімаров, Петро Кононенко, Юрій Мушкетик та Олександр Сизоненко. Історії, що були покладені в основу видань, Любов Петрівна черпає з власного життя, з життя близьких, друзів або просто знайомих. Здебільшого твори авторки покликані ввести читача в стан душевної напруги або переживання, тим самим надаючи можливість сприйняти описану історію під іншим кутом, глибоко осягнути все, що відбувається на психологічному рівні. Через п'ятнадцять років – у 1999 р. , в м. Києві була видана друга збірка письменниці – «Дерево облич», яка кардинально відрізнялася від першої. Образ дерева, що червоною ниткою проходить через усі оповідання, став символом консолідуючого переплетення людських доль. До цієї збірки ввійшла одна з найпотужніших за емоційним напруженням новела пані Пономаренко – «Гер переможений». Твір був написаний під впливом згадок про тодішнє місце роботи письменниці. Адже на той час Любов Петрівна була керівником літературної студії «Євгенова світлиця» у місті Гребінка, що на Полтавщині, де багато тамтешніх будинків звели полонені німці після Другої світової війни. В центрі сюжету новели опинився чоловік на ім'я Фрідріх, що фактично став жертвою обставин і потрапив у неволю в чужій країні. Незважаючи на свій принизливий статус, німець не переставав бачити красу навіть у дрібницях – любив ходити коло землі та вирощувати квіти. Але невдовзі чоловік не витримав психологічного тиску та повісився. І хоча життя Фрідріха обірвалося, переможеним його не можна назвати. Адже посаджена ним квітка скоро розцвіла і стала живим доказом перемоги його милосердя над всеосяжною ненавистю. Таким чином, новела «Гер переможений» стала символом гуманізму, і за блискучий повчальний підтекст була включена до шкільної програми з літератури сьомого класу. Книга «Ніч к кав'ярні самотніх душ» 2004 р. стала знаковою у творчості Любові Пономаренко. Адже після її виходу про письменницю почули за межами України. Від новаторських прийомів авторки, використаних при написанні, були просто в захваті і літературні критики, і пересічні читачі. Твори збірки були розділені на три цикли, що непослідовно були пов'язані між собою. Такий хід був задіяний з метою підсвідомого вибудовування сюжетної лінії самим читачем. В книзі акцентується увага на темах єдності людини з навколишнім світом, рушійної сили кохання, покликання вчителя, що розкривається приміром в таких новелах як «Балкон» та «Бунт». Збірка «Портрет жінки у профіль з рушницею» 2005 р. ввібрала в себе найзагадковіші історії, що правильно було б віднести до так званої «химерної прози». Оповідання, практично перетворившись на детективи, пронизають читача відчуттям трагедійності та меланхолійності. Розпорошена «мозаїка» дій персонажів змушує невпинно читати рядок за рядком, тримаючи весь час у стані емоційної напруги. Яскравими прикладами таких оповідань є «Дві в колодязі» та «Для кого звільнилась кімната?». Наступна збірка з моторошною назвою «Помри зі мною», що була видана у 2006 р. , оповідає, як не дивно, про кохання. Кожен твір узагальнює собою одне з почуттів, яке здатна породжувати любов. Це і біль, і переживання, і щастя, або ж, навпаки, розпач. Персонажами збірки виступають здебільшого жінки. Новела «Синє яблуко для Ілонки» з однойменної збірки 2012 р. заслуговує на особливу увагу, так як поєднує в собі глибинний психологічний аналіз та емоційний підтекст. Головна героїня після тяжкої хвороби, повертаючись до звичайного життя, вже зовсім по-іншому сприймає дійсність. Взагалі, драматизм оповіді жіночої долі є одним з характерних мотивів творчості Любові Петрівни. Так, її твори були включенідо авторського проекту Василя Ґабора під назвою – «Незнайома антологія», що містить здебільшого «жіночу» прозу др. п. XX — початку XXI століття. Нині твори пані Пономаренко перекладені білоруською, російською, сербською, японською та німецькою мовами. Також новели письменниці ввійшли до антологій «Ein Rosenbbrunnen» (1998) та «Die Kürbisfürstin» (2000). Протягом свого кар'єрного шляху вона стала володаркою багатьох літературних нагород, серед яких премія імені Олеся Гончара (2000 р. ) та імені Панаса Мирного (2005 р. ). По сьогоднішній день Любов Пономаренко живе і творить у місті Гребінка.
$Особисте життя
Доля подарувала Любові Петрівні двох чудових дітей – сина Любомира та доньку Аліну, як стала кандидатом філологічних наук, і є співробітницею Інституту українознавства.