$Ранні роки
Володимир Підпалий народився 9 травня 1936 року, на мальовничих просторах Полтавщини, а саме в селі Лазірки, що в 25 км від Лубен. Батько майбутнього письменника Олексій Лукович походив з села Великі Багачки, працював на залізниці, займався садівництвом і бджолярством. Свою любов до природи та рідного краю він передав дітям, як і любов до людей. Однак, зовсім скоро його забере з родини війна, й в 1943 році Олексій Лукович загине при форсуванні Дніпра. Мати Володимира, Ольга Степанівна Власенко родом з Лубенщини, а саме хутору Макарівщина, ніколи не знала своїх батьків. Що в надалі наклало тяжкий відбиток на її життя, адже ще з дитинства вона знала, про тяжку працю. Вже доросла Ольга Степанівна, так і не змогла повністю забути своє складне дитинство, але для Володимира вона запам’яталася тією, що любить працювати, та завжди знає безліч казок й загадок, щоб розважити сина. Тяжке життя матері обірвалось 21 січня 1957 року, коли Володимир відбував службу на флоті.
$Освіта
Шкільні роки Володимира Підпалого, як і більшості дітей війни не було легким, напів сирітське дитинство в холоді та голоді, щоденний шлях до школи, що займав 3-4 кілометри. Навчання проходив у семирічній Величанскій та Лазірківській середній школах, підручників в повоєнні роки не було, діти, розбивались на групи з 3-5 учнів та користувались старими книгами й букварями почергово. В таких складних умовах, без книг та в бідності він почав писати, й до четвертого класу мав цілий зошит власних віршів. Серед шкільних предметів найбільше його захоплюють література та історія, з вивчанням точних наук були труднощі.
По закінченню школи подає документи до Київського університету ім. Т. Г. Шевченка, та спроба була невдалою, повертається до рідного села щоб працювати в колгоспі. В 1955 році його призвали до армії, служити на флоті, звідти його демобілізують 1957, через хворобу ніг.
Повернувшись додому, того ж 1957 року він намагається знову та нарешті вступає до Київського університету факультет філології. У роки навчання в університеті відбувся його творчий злет, в самому розпалі була хрущовська відлига, завдяки чому він мав змогу творити й не боятися бути покараним. Починає друкувати свої вірші в університетській газеті “За радянські кадри” та в виданнях “Світанок”, “Молодь України”, “Зміна”.
Після пар, його можна було зустріти в університетській літературній студії ім. В. Чумака, де працювали Арсен Іщук та Петро Кононенко.
По закінченню університету, з 1962 р. , працював літературним редактором – спочатку в Держлітвидаві (видавництво «Дніпро»), а з 1965 р. до кінця свого життя – редактором до відділу поезії у видавництві «Радянський письменник» (в 1991 перейменовано в «Український письменник»).
$Творчість
В літературі шістдесятників Володимир Підпалий, затвердив себе не закликом, а вдумливим переосмисленням реальності. Його творчість, на перший погляд позбавлена політики та закликів супроти неї, однак там відчутний протест автора проти знищення національного духу та демократії. Він, з дитинства зростав у атмосфері любові до природи та рідного краю, і дорослим продовжує, відчувати його тривогу, та надію на краще майбутнє.
В таланті Володимира Підпалого поєдналися ліричні й епічні твори, а також талант редактора та перекладача. Своєрідність його лірики в простоті, недосказаності й символізмі, що приховує зовнішню відвертість. Епічна половина творчості автора розкривається в повній мірі, через новели «В дорозі», «Льонька», прозових творах «Мати», «Цяцька», та відкритій й зворушливій «Автобіографії». В його творах, герої розкривають свої почуття, та найщиріші емоції через мовчання та крик. Він багато говорить про любов до Батьківщини, про любов не з голосних трибун, а щиру, ту що йде від серця.
Як перекладач, Володимир Підпалий найбільш відомий перекладами М. Лермонтова, С. Єсеніна, А. Ахматової та І. Буніна.
$Особисте життя
Роки навчання в університеті дали Володимиру Підпалому не лише злет творчості, а й кохання всього свого життя. Як згадує зараз Ніла Андріївна Підпала (Момотенко), вперше вони зустрілися коли вона була ще абітурієнткою, побачивши її Володимир Підпалий скаже «Оце буде моя жінка». І попри свою зухвалість не помилиться, згодом вони почнуть спілкуватися, так й виявлять, що це кохання на все життя. Вони обоє працювали в видавництві, обоє переживали труднощів закінчення «відлиги», залишившись вдовою з маленькими дітьми, Ніла Андріївна не згасла, а стала працювати ще більше, на пам'ять про чоловіка.
Після його смерті вона влаштувалась до літературно-меморіального музею Максима Рильського,і крім виховання дітей, збирала спогади про чоловіка й видавала його збірки. Не забувала й своїх творчих поривів, вона є лауреатом премій ім. Олени Пчілки та ім. Олекси Гірника.
Діти подорослішали та також обрали свій шлях у житті, але літературний запал батьків передався і їм. Донька Ольга обрала долю вченого-генетика, але також видала збірку власних поезій «Миттєвості». Її брат Андрій, пішов по стопах батька, так само як і він закінчив Київський університет ім. Т. Г. Шевченка ставши вченим-філологом, також захоплюється поезією.
$Смерть
Поета не стало після років боротьби з тяжкою хворобою в 37 років. 24 листопада 1973 його було поховано на Байковому кладовищі в Києві. За відносно короткий, але яскравий шлях в українській літературі, його не забули. Вже з приходом незалежності прийшло справжнє визнання його творчості, у 2010 в Лазірках його іменем назвуть школу, де він навчався. Учні по всій країні почнуть вивчати його твори, в рамках нової, української літератури. Вже посмертно у 2009 році він отримає літературну премію ім. Григорія Сковороди
На 75-річчя поета у 2011 році, вийде книга «Золоті джмелі», яка увібрала в себе його поезію, прозу, біографію, спогади, листи, його критичні праці, та багато іншого.
Він був з тих поетів, чиє дитинство вкрала війна, а життя промайнуло без визнання. Працюючи редактором, він видавав десятками книги молодих та запальних авторів, тоді як власні творіння чекали в шухлядах. Його творчість довгий час була небажана владою, адже він вчив любити Україну, тихо без гучних промов та обіцянок, вчив через свої вірші.