30 березня 1973 року у Львівській області, у сім,ї Павленко, народилась перша довгоочікувана дитина. У селі Старичі до цього прекрасного світу прийшла донечка, яку назвали Марина. У родині панував творчий дух. Тому, в такому дуеті могли з,явитись тільки успішні діти. Ще з малку, з молоком матері, старша донька поглинала в себе любов до літератури, яка з роками переросте у справу всього життя. Батька звали Степан. Він працював у сільській школі вчителем. Мати Ольга посвятила себе цієї ж професії. Але, це було не єдиним заняттям. Вони, понад усе, любили свою рідну Батьківщину. Про щиру любов до прекрасної України писали у своїх книжках. Пізніше, у старшому віці, жінка отримала престижний титул бути членом національної спілки, до якої входили найкращі українські письменники. У подружжя була й спільна робота, її вони назвали "Філологічний калейдоскоп", яку, все ж таки, через декілька років вдалося побачити на сторінках одного видання, що виходило у Тернополі. Ольга та Стапан мають своє коло прихильників, які цінують їх творчість. Серед них є такі книжки: "Вічність така коротка", "Абетка ярмарок". Ще ними були написані книги з прозою. Зростаючи серед таких цікавих людей, маленькі ручки теж тягнулись до поезії, а оченята із жадністю бігали по рядках, читаючи сторінку за сторінкою. До душі припала й Ліна Костенко. У шкільні роки до уваги брались вже книжки серйозних особистостей класичної літератури. Дитинство майбутньої письменниці було не зовсім безхмарним. Хоч і проходило воно жваво, проте нею згадується не завжди приємно. Дівчинка дуже полюбляла котів та собак, бавилась з ними на вулиці. Любила ходити до лісу, де було безліч ягід, грибів, їх вона із зацікавленістю збирала. Але, дитяча душа була закрита для оточення. Марина росла замкнутою дитиною, недовірливою та мінливою. З цієї причини дуже важко сходилась з однолітками. Взагалі, була сама собі на умі. Тому, навіть, у зрілому віці неохоче вертається думками у ранні роки. Крім неї, в батьків народилась ще молодша донька, а в дівчинки з,явилась сестричка, яка, до речі, теж близька до літератури. Коли найстаршій виповнилось два рочки,у 1975 році, вся родина вирушає на постійне місце проживання до Черкащини. У 2003 році родина втратила свого покровителя, захисника та кохану людину. З життя пішов тато, якого з собою забрала страшна хвороба.
Після здачі випускних іспитів у школі, Павленко ступає на наступну життєву сходинку, яка зветься Університет. Довго обирати не довелось. Вибір було зроблено на користь педагогічного вузу у місті Умань. Вдячна донька йшла стежкою улюблених батьків. У 1991 році почались студентські роки в інституті імені Павла Тичини. До навчання підійшла з повною відповідальністю. Бо, була впевнена, що хоче працювати саме в цій професії. Впродовж п,яти років студентка вчилась відмінно. У 1996 році отримала диплом та ступінь кандидата педагогічних наук. Роки освіти проходили у вивченні біографій відомих письменників та читанні багатої кількості книжок.
Вийшовши з інститутських стін, поетеса прийшла до гімназії, де вчителювала у початкових класах. Робочий процес розпочався у 1995 році та тривав до 2000-го року. За п,ять років вона встигла полюбитися маленьким школярикам. Проте, довелось змінювати місце роботи. Адже, рідний Університет, де пройшли кращі роки, покликав свою випускницю на посаду викладача. Звісно, від такої бажаної пропозиції не можливо було відмовитись. Тому, з 2000 року, жінка працює на кафедрі української літератури. Маючи такий великий розум, вона розробила методичні рекомендації для студентів. Також, постійно публікує наукові статті. Різнобічна та розвинена людина прекрасно вписалась в педагогічний колектив.
Під час роботи вчителькою у гімназії, у 1997 році виходить перша збірка, що красиво названа "Бузькові зошити". Наступний збірник виходить у 2002 році, у 2004. У 2011 році з,явилась книжка з повістями та казками. У 2002 році випускає методичні рекомендації. А у 2005 році виходять спогади про улюбленого поета Павла Тичину. Так само, як і мати, теж увійшла до спілки українських письменників, в якій перебуває з 1997 року. Видатна письменниця була переможцем конкурсів, в котрих завжди брала участь. Премії та нагороди теж не оминули її стороною. Була отримана Премія О. Гончара, премія "Благовіст" у 2002 році, премія імені І. Вільде.
"Русалонька із 7-Б або прокляття роду Кулаківських"- це повість, яка принесла автору змогу взяти участь у конкурсі "Коронація слова". У2005 році два видавництва надрукували цей твір, що дуже сподобався великій аудиторії, яка складається, в основному, з молоді. Ця повість має казковий характер, що робить її ще цікавішою. Щоб написати дещо варте уваги, потрібно натхнення, яке у кожного своє. В даному випадку, Марина побачила у старшій донечці свого казкового персонажа. Роль головної героїні виконує дівчинка, що вчиться у сьомому класі, звуть її Софія. Не дивлячись на її ранній вік, учениця є вірним другом, який прийде на допомогу в будь-якій ситуації. Росте великодушною людиною з добрим серцем. Її чуйна натура не може пройти повз проблеми, що бентежить її товариша у класі, Вадима. У розмові з ним вона з,ясовує, що всі його біди йдуть від проклять, які були послані на родину. Поринувши повністю в цю історію, Соня приходить до висновку, що колись був проклятий прадідусь. Тепер його гріхи відбуває весь рід. Фантазія героїні не має меж. Вона дуже хоче зробити все, що від неї залежить, аби тільки допомогти однокласнику. Для цього, обов,язково, потрібна машина та, що може переносити у просторі та часі. І вона в неї, звісно, знайшлась. Шукати, навіть, не знадобилось. Машиною виявився проста шафа, що мирно стоїть в кімнаті, виконуючи свою пряму функцію. Маючи таке спорядження та різні чарівні штуки, що, зазвичай, показують у фантастичних фільмах, Софійка обов,язково знайде винних та поверне родині Вадима спокійне та тихе життя.
"Миколчині історії"- це повість, яка надрукована у 2008 році. Вона про суворе життя, яким довелось жити не дорослому, а маленькій дитині. Героєм розповіді стає хлопчик, звуть Микола. Він навчається лише у третьому класі. Але, слово "навчається", тут звучить занадто голосно. Школу відвідує дуже рідко. Все тому, що до його виховання нікому немає діла. Адже, від батьків він пішов та не гребує жити на вулиці. Аби тільки не чути постійні лайки тата, який кожного дня знаходиться у нетверезому стані. Виходячи з цього, малому краще живеться у шалаші, якого він сам вибудував. Проте, він не самотній та мешкає з чотирилапим другом на ім,я Найда. Пса хлопчина врятував, коли побачив людське знущання з тварини. З тої миті, кудлатий товариш нікуди не відходить від свого героя, допомагає йому виживати у вуличних умовах. Удвох готують їсти. Разом знаходять кошти на те, щоб цей обід приготувати. Збираючи скляні пляшки та обмінюють ті на гроші. Навіть, шкільні заняття не відвідують один без одного. В течії складного існування Найда та Микола, все одно, знаходять час для ігор. Адже, юнак ще дитина, яка, звісно, потребує всіх необхідних атрибутів дитинства. Перші цікаві пригоди герой робить лише з улюбленою твариною, бо друзі оберігають та піклуються один про одного.
"Півтора бажання: казки з Ялосоветиної скрині"- це збірник, розроблений спеціально для самої щирої аудиторії, що зветься малятами. Книга надрукована у 2007 році. У центрі сюжету знаходиться бабуся-чаклунка, звуть її Ялисовета. У думках в неї погані наміри. Вона, колись давно, придбала величезну скриню. Але, в середині сховані зовсім не скарби. Вона там заховала всі казки, які, наглим чином, краде, відбираючи в маленьких прихильників солодкі сни. Адже, без казкових розповідей перед сном, діти довго не можуть заснути. Відьма десь почує чудову казочку й одразу забирає її собі, ховаючи у свій сейф. Її недобра магія забирає в людей із пам,яті ту історію, якою з нею поділилися. Таким чином, бабка й збільшує кількість скарбів. Одного разу все-таки вдалося дівчинці забрати найцінніше. Олі гарно смакували солодощі, після яких вона вся залишилась брудною. Липкі рученята не дали вирватися казці. Ялосовета дуже розгнівалась. Особливо після того, як з її хатини вилетіли всі, до останньої, дитячі улюбленці. Розлетілись по різних країнах, містам, будинкам та родинам. Таким чином, справедливість перемогла. Батьки можуть тепер радувати своїх нащадків, розповідаючи різноманітні твори, що добре приправлені чарівництвом та любов,ю.
Перша з оповідей називається "Казка про Нехайка". Тут у Софії з,явились домашні тваринки. Але, не кіт або собака. А величезні істоти, котрі поїдають весь бруд та сміття, якого в цій квартирі хоч відбавляй. Бо, дівчина виявилась дуже не охайною.
Друга "Баба Віхола"- розповідь про самотню стареньку, яка дуже зраділа дівчині, що привели до неї молодшого братика. На знак вдячності, Віхола подарувала намисто з цінними камінчиками, які перетворились зі сліз від щастя.
"Перевізник Микита"- це наступна історія про двох закоханих людей, що пройшли важкий період. Але, до щасливого кінця добрались разом.
"Мельниківна"- це чергова розповідь у цій збірці. Вона про дівчину, яка милується своєю вродою, як нарцис. Ця погана риса ледве не кинула її в обійми самого справжнього чортика.
"Удова та два сини"- казка про матір, котра кожен день страждає та сумує за дітьми. Їх взяв в полон до себе грибний цар. Для того, щоб матінка не горювала, хлопці просять вовків приносити їй свіжі грибочки. Невдовзі, бідна жінка побачила вдома не тільки гриби, але й своїх діточок, що повернулись у родину.
В особистому жінка дуже щаслива. Вона має прекрасного чоловіка Володимира Музиченко. Результатом їх кохання стали дві чарівні донечки, звуть яких Ольга та Оксана. Для творчої жінки сім,я є найголовнішим. Її не тільки цінують та люблять, а ще виконують роль справжнього джерела натхнення та величезної віри. Всі члени родини беруть безпосередню участь у творчому процесі. Вони перечитують абсолютно всі твори, що виходять з під руки письменниці. Доньки, навіть, у подорожі беруть з собою мамині витвори мистецтва, бо це для них найкраща література всіх часів.
Зараз Марині Павленко сорок сім років, вона проживає у своїй рідній та коханій Україні.