Євген Филимонович Маланюк народився 1 лютого (за старим стилем 20 січня) 1897 року в Архангороді Херсонської губернії. Нині це Кіровоградська область, містечко Новоархангельськ.

Ранні роки

Батько, Филимон Васильович, працював спочатку вчителем у місцевій школі, згодом - повіреним судді в Архангороді. Не навчався ані в школі, ані в гімназії, ані в інституті. Від природи він був ерудованою і творчою людиною, прагнув займатися просвітницькою діяльністю, читав лекції про історію та літературу. Дбав про освіту сільських дітей, тому за його ініціативи та безпосередньої участі було відкрито гімназію в Архангороді. Чоловік мав гарний голос, співав в місцевому храмі в складі церковного хору. Створював п’єси і організовував спектаклі, писав статті для часописів. Багато читав і зібрав чималу домашню бібліотеку, яка допомагала навчатися і сину Євгену.

В родина Филимона Васильовича цінувалися українські традиції, панувала атмосфера поваги до творчості та культури. Всі пращури були етнічними українцями.

Матір, Гликерія Яківна, походила з роду сербських переселенців. Її сім’я сповідувала дещо інші цінності. Дівчина зростала з думками про світські прийоми, романтичні пригоди, гусарів, поручиків та життя при дворі.

В дитинстві Євген часто бував в рідному домі своєї матері, тож на формування його особистості впливали і проукраїнські настрої, що панували в рідному домі, і атмосфера поваги до інших культур та національностей, які сповідувала родина Гликерії Яківни. Проте приналежність саме до української нації він відчував з ранніх років.

В подружжя народилося троє синів - Євген, Сергій (1989) та Онисим (1900).

Освіта

Першим навчальним закладом для здібного хлопчика стала початкова школа в рідному містечку. Тут він опанував письмо, читання та ази арифметики. Успішно закінчивши школу, вступив до Єлизаветградського реального училища в 1906 році.

Місто, на той час, було своєрідним культурним центром південної Російської імперії. Всі театральні трупи привозили сюди нові п’єси.

Саме в стінах цього закладу розвиваються творчі здібності тринадцятирічного Євгена. Він пише свої перші вірші, бере участь в шкільних постановках, захоплюється театром та живописом.

Викладачі приділяють особливої уваги позакласному читанню, тож Євген знайомиться з творчістю багатьох світових класиків і закохується в книги на все життя.

Наполегливого та успішного учня звільняють від плати за навчання і навіть нагороджують стипендією Єлизаветградського земства.

В 1914 році вступає до політехнічного інституту в місті Петроград, але не закінчує його через початок військових дій.

Восени 1914 року мобілізовують до армії і юнак опиняється в Київській військовій школі, де також проявляє хист до навчання.

У січні 1916 року вступає на службу до піхотного батальйону №36 Володимирської губернії зі званням прапорщик.

Влітку 1916 року отримує звання молодшого офіцера й потрапляє на службу до Туркестанського стрілецького полку, а згодом до кулеметної роти, у складі якої й продовжує воювати.

Восени 1923 року вступає до Української Господарської академії в Подєбрах на факультет інженерії. Прикладає всі свої зусилля задля успіхів у навчанні, а також бере участь в громадському студентському житті. Має можливість дискутувати на теми мистецтва та літератури з творчою молоддю. Згодом цю групу студентів називатимуть празькою поетичною школою.

Закінчує навчання та отримує диплом інженера в 1923 році.

Творчість

За спогадами самого Євгена Филимоновича, перших творчих успіхів він зазнав у тринадцятирічному віці, під час навчання в Єлизаветградській гімназії. Тут він почав створювати й записувати свої перші вірші.

Протягом 1922 - 1923 років разом із Максимом Загривним і Юрієм Дараганом створює журнал “Веселка”.

Публікує поезію, статті в таборових журналах “Наша зоря”, “Всім”, Український сурмач”.

У 1924 році в Чехо-Словаччині вийшла друком перша поетична збірка під назвою “Стилет і стилос”. Поет ставить перед собою звичне для світової літератури запитання: “Стилет (різновид кинжалу) чи стилос (загострена дерев’яна паличка для письма)?” Обираючи між збройним протистоянням і долею борця-поета, він вагається, та все ж обирає друге.

До збірки входить вірш “Сучасники”, присвячений Максиму Рильському і Павлу Тичині. Першим він захоплюється,а другого засуджує за служіння більшовицьким ідеям.

Одночасно Євген Маланюк пише збірку “Гербарій” та подає до видавництва, але виходить друком вона лише в 1925 році в Гамбурзі.

У 1930 році в Парижі видає книгу “Земля й залізо”.

Роком раніше пише “Земну мадонну”, оббиває пороги видавництв п’ять років з марною надією видатись безкоштовно і врешті робить це власним коштом в 1934 році у Львові.

В 1939 році виходить друком “Перстень Полікрата”.

Всі ці збірки дослідники відносять до першого періоду творчості Євгена Маланюка. Вірші, написані впродовж 1925 - 1943 років, спонукають відродження українського духу в населення, яке майже звикло до російського рабства. Поет торкається тем української історії, пригадує відважних козаків, ідеалізує державотворчі прагнення княжої доби і, одночасно, критикує своїх земляків, тих, що змирилися й підкорилися імперському гніту. Через це доводиться зустрітися з нерозумінням і несприйняттям його творчості, але поет не залишає обраного шляху й продовжує творити.

У Польщі опиняється товариш Маланюка - Ю. Липа, разом молоді письменники створюють і починають видавати журнал “Ми”. В першому ж номері з’являється твори Євгена. Утворюється молодіжна організація під назвою “Танк”. До її складу входять інші українські емігранти - Ю. Косач, П. Лукасевич, Л. Чикаленко, А. Коломиєць, Н. Лівицька-Холодна та інші. Буває тут і Богдан-Ігор Антонич.

Згодом, через розходження в політичних поглядах, Маланюк кидає роботу над журналом “Ми”. Натомість продовжує активну громадську діяльність. Пише рецензії, переклади, статті для інших періодичних видань, читає лекції на просвітницькі та історичні теми.

Спілкується з польськими та чеськими письменниками, перекладає вірші Й. -С. Махара. Збірка “Еллада степова” виходить друком у варшаві 1936 року в польському перекладі Ч. Ястшембєц-Козловського.

Саме в результаті так званого “польського” періоду творчості, поета охрестили «залізним імператором строф» та «римлянином з Архангорода» через непорушність політичних поглядів та відданості власному літературному стилю.

На творчість маланюка в Радянській Україні реагують вороже і навіть проводять конкурс серед лояльних до більшовицької влади письменників. Переможцем стає В. Сосюра, а його “Відповідь” в 1936 році друкують величезним накладом. Маланюка ж охрещують “фашистом” та “антирадянським поетом”.

Чеський літературознавець Микулаш Неврлий пригадує, що згодом В. Сосюра шкодував про таку жорстку критику щодо Євгена Филимоновича і визнав, що робив це, будучи не знайомим з його творчістю.

Творчість 1944 - 1968 років називають другим періодом. Риторика поета дещо змінюється під впливом страшних події Другої Світової війни та нелегкого життя в еміграції. Більше уваги він приділяє особистості людини, роздумує над її долею, неминучою смертю, звертається до релігії. Водночас не залишає мрій про становлення незалежної Української держави.

Впродовж 1945 - 1949 років бере активну участь в діяльності МУРу.

Можливість видаватися з’являється знову лише в 1951 році, після прибуття до США. Тут виходить збірка “Влада, через два роки - “П’ята симфонія”, в 1954 році - “Поезії в одному томі”, в 1959-му - “Остання весна”, в 1964-му - “Серпень”.

Остання збірка під назвою “Перстень і посох” друкується лише в 1972 році, після смерті Євгена Филимоновича.

Впродовж 1962 - 1966 років Маланюк працює над упорядкуванням своїх статей, досліджень, есе, нарисів в єдину “Книгу спостережень”, яка виходить друком в Торонто.

Прозова книга включила в себе працю “Нариси з історії нашої культури”, написану в 1954 році, “До проблем большевизму” 1956 року, “Портрет пана Мазепи” 1959 року та інші.

Особисте життя

Батьків Євген втратив рано, Гликерія Яківна померла в 1913 році, батько - в 1917 році, під час Першої світової війни. На похорони батька юнака відпустили з фронту.

Нова більшовицька імперія постає з руїн війни і завдає нового удару по націоналістичних ідеях етнічних українців. Розчарований у російській владі Маланюк бере активну участь в створенні Української Народної Республіки. За це його демобілізують з армії в 1917 році.

Впродовж 1917 - 1919 веде боротьбу за Україну в складі генерального штабу УНР. Тут він стає ад’ютантом генерала Василя Никифоровича Тютюнника. Обоє чоловіків мали на меті боротися за українську державу до останнього подиху.

Поступовий спад активності в боротьбі та неминуче падіння УНР в 1920 році змусило Євгена Маланюка полишити рідну землю, як і багато інших ідейних українців. Прощаючись із Батьківщиною, молодий чоловік відчував, що може більше ніколи не повернутися додому.

Восени 1920 року опиняється в Калішському таборі в Польщі. Українських військовополонених тут більше десяти тисяч. Всі вони живуть в холодних дерев’яних бараках, голодують, багато хто помирає від фронтових поранень та туберкульозу, який тут має всі сприятливі умови для швидкого поширення. Саме в цей період поет розуміє, що фізична боротьба не виправдала очікувань і вирішує розпачати нову, творчу боротьбу. Розуміє, що поетичне слово справжнього патріота може зробити більше, ніж збройне протистояння.

Табірне життя тривало цілих три роки, аж поки в 1923 році не вдалося вїхати до Чехо-Словаччини. Тут існували всі умови для здобуття освіти та провадження творчої діяльності для біженців з України.

В 1924 році знайомиться з дочкою міністра уряду УНР Наталкою Лівицькою. Його чоловічий шарм та талант поета заворожують дівчину і між парою зароджуються романтичні стосунки. Євген, одержимий шаленою пристрастю, засипає кохану емоційними листами, але вона, спантеличена надмірною увагою, зізнається, що потребує лише дружби та душевного спілкування.

Відмова дівчини завдає душевних страждань молодому чоловікові, він думав навіть про самогубство, але гордість і повага до себе не дозволили цього зробити.

В 1925 році він одружується з студенткою медичного училища Зоєю Равич та шлюб дає тріщину і пара розлучається.

У 1929 році переїздить до Варшави і влаштовується на роботу інженером на будівництві на річці Вісла.

Перебуваючи далеко від дому, тяжко переживає події голодних 1932 - 1933 років, репресії літераторів.

У 30-х роках кілька разів відвідує Західну Україну, але такі візити лише ятрять старі рани, адже щоразу треба повертатися на чужину.

В 1933 році знову одружується з Богумілою Савицькою, працівницею чеського посольства. В 1934 році в подружжя народжується первенець - син Богдан.

Восени 1945 року Маланюк був змушений тікати й розлучився з дружиною та сином на довгих сімнадцять років.

У 1945 році він влаштовується викладати арифметику та історію літератури в таборовій школі і змушений залишитися тут на чотири роки. Поступово навколо поета знову групується творчий осередок, що отримує назву Мистецько Український Рух (МУР).

В 1949 році залишає табір і емігрує до Сполучених Штатів Америки. Спочатку доводиться важко працювати, щоб заробити на прожиття, згодом - влаштовується інженером.

В 1962 році офіційно виходить на пенсію.

Смерть

Помер Євген Филимонович 16 лютого 1968 року в Нью-Йорку, США.

Похований, як і багато інших українських емігрантів, на кладовищі в Нью-Джерсі.

Твори поета перекладені багатьма мовами світу виходили друком в Канаді, Німеччині, Польщі, США, Чехо-Словаччині, але довго були невідомими для України.

Сьогодні Євген Маланюк знайомий українцям, як найвидатніший поет діаспори та незламний борець за суверенітет рідної країни.