Ранні роки
Микола Григорович Фітільов (це справжнє прізвище Хвильового) народився 13 грудня 1893 року у вчительській сім'ї. Перші одинадцять років разом із родиною проживав на Харківщині у с. Тростянець.
Батько Григорій Олексійович дворянського роду. Мати Єлизавета Іванівна була дочкою бухгалтера. Так як, Григорій Олексійович мав революційні погляди, то закінчити університет у Харкові він не зміг. З незакінченою педагогічною освітою вдалось влаштуватись в тростянецькій школі, де він згодом й одружився. Батько Миколки любив полювання і цю пристрасть передав синові. Через те, що він постійно гуляв й пиячив, сім'я у 1904 році розпалась. Мати разом із п'ятьма дітьми переїхала до сестри у с. Зубівку в маєток поміщика Смаковського. Тут вони прожили два роки, допоки мамі не дали роботу вчительки у селі Дем'янівка. Малий Миколка залишився гостювати у тітки, адже ходив неподалік у школу.
Двоюрідна сестра Лариса згадувала, що Миколка в дитинстві був дуже непосидючим й невгамовним. Він хоч не був занадто здібним до науки, але дуже любив читати. Віддавав перевагу російським класикам, але також полюбляв Гюго, Діккенса та Гофмана. Захоплювався біографіями, особливо Ніцше.
Освіта
Початкову освіту здобував у Колонтаївській школі. Далі була вища Краснокутська чотирикласна школа. У своїх автобіографічних згадках писав про Охтирську гімназію. З останньої його виключили через пару тижнів навчання, звинувативши у участі в українському революційному товаристві. Але однозначного підтвердження про навчання у цьому закладі не знайдено.
Достеменно відомо, що письменник навчався у Богодухівській гімназії. Вступив сюди він на п'ятий рік навчання. Перед самим випускним, у 1909 році, його виключили через зв'язки з революціонерами, а також через зухвалий норов і неповагу до дирекції. Навчання продовжив самостійно. Бездоганною українською мовою декламував сестрі Ларисі вірші Шевченка.
Хлопець був дуже впертим. Друг Миколи згадував, що останній завжди дотримувався слова, домовившись із друзями напередодні зустрітись, пройшов декілька кілометрів з Дем'янівки до Рублівки, під страшенною зливою аби тільки виконати обіцянку.
Творчість
Захопившись роботами Горького вирішив податись у мандри по Донбасу. На початку 1910-х років заробляв переважно тяжкою фізичною працею. Був вантажником коксу у Горлівці й у порту, чорноробочим котельного цеху.
Потім почалася Перша світова війна і Микола повернувся додому.
Спочатку перебрався до матері і сестер у с. Дем'янівку. Влаштувався на роботу в канцелярію управління. Через те, що вів активну громадську позицію і пропагандував серед селян антицарську політику, його змусили покинути село.
Протягом майже двох років з 1915 р. був засновником і учасником драматичного гуртка у с. Рублівка. Широкому загалу були представлені п'єси на визвольну тематику "Невольник" та "Дай серцю волю". У липні 1916 року показує товаришам свої перші проби пера українською мовою. Осінню того ж року, пішов у складі добровольчого батальйону на фронт Першої світової війни. Якщо фізично перед перипетіями війни встояти вдалося, то морально хлопець був надломлений. У своїх спогадах казав, що це був період повного духовного занепаду.
Під час лютневої революції 1917 року перебував у Румунії. Це був період для політичного самовизначення. Поступово з'являються думки щодо вільної України. Входив до складу полкової ради солдатських депутатів. Рядовий Фітільов був відповідальний за український напрямок культурно-просвітницької діяльності. Починає у 1917 році активно друкувати українські фейлетони у фронтових газетах. В той час обрав собі псевдонім Дядько Микола. Хоча у післявоєнних спогадах Микола Григорович стверджував, що він безпартійний, насправді залишався прибічником лівих українських есерів. У 1919 році остаточно визначився у політичних поглядах і вступив до комуністичної партії України.
У 1917 році був демобілізований і повернувся спочатку до мами у Дем'янівку, а в 1921 році перебрався до Харкова. Тут літератор влаштовується до редакційного відділу Головполітосвіти. Додатково починає працювати у видавництві "Червоний Шлях". У 1919 р. вийшов його найперший віршований твір "Я тепер поховав город".
На початку 1921 року, підкреслюючи своє походження, підписувався як Микола Тростянецький.
Дебютними опублікованими збірками віршів були "Досвітні симфонії" та "Молодість". Саме з збірки "Молодість" почався творчий шлях письменника під псевдонімом Хвильовий.
Незважаючи на те, що перші збірки були віршовані, згодом Хвильовий змінив жанр на прозу і до віршів повертався досить рідко.
Поступово у столиці Радянської України входить до оточення пролетарських письменників. В середині 1921 року публікує у газеті “Вісті ВУЦВК”окремим виданням свою нову поему “В електричний вік”. Наприкінці осені виходить авторський збірничок “Жовтень”. Передмовою до останнього подали, написаний Хвильовим у співавторстві з Йогансеном і Сосюрою Універсал до робітництва і українських пролетарних митців. Це була декларація українських пролетарних культурних діячів.
Був активним членом та одним із засновників багатьох літературних спілок і видань, а саме: у 1923 році "Гарт", в 1925 році "Вільна академія пролетарської літератури" (ВАПЛ), а в 1930 році "Пролітфронт". Натхненний останньою, разом з П. Тичиною, Ю. Янковським вступає до Всеукраїнської спілки пролетарських письменників.
Із спілкою ВАПЛіте почався новий етап творчості письменника. Тоді були написані та опубліковані його шедевральні “Арабески”, “Сентиментальні історії”, “Повість про санаторійну зону”. Його статті почали жваво обговорювати в літературних, мистецьких, наукових та гуманітарних колах. Ідеї висвітлені автором у творах швидко знаходили однодумців і послідовників.
У 1923 році публікує свої знамениті новели у збірці "Сині етюди", яка отримали досить схвальні відгуки критиків. Говорили, що ця збірка перевела письменника на щабель першорядних авторів, про нього почали говорити як про основоположника справжньої української нової прози. Найбільш впізнаваними із збірки стали твори написані у 1921-1922 роках “Легенда”, “Кіт у чоботях” та “Солонський Яр”.
Ранні твори Хвильового писались у стилі неоромантики. Уже у зрілих прозаїчних творах було поєднання імпресіоністичної манери з сюрреалізмом та експресіонізмом.
В період з 1925 року по 1926 рік були опубліковані памфлети. Останній цикл памфлет “Україна чи Малоросія” опублікувати не дозволили. В цих творах письменник орієнтував своїх читачів і послідовників наслідувати європейських літературних класиків і виступав проти примітивізму радянських письменників.
За те, що на початку 1920-х років активно пропагандував політику українізації і свободи від Москви, був підданий гонінню і нищівній критиці радянської влади. Намагання Хвильового відокремити українську літературу від російської перевели в політичну площину. Письменнику почали закидати наміри, що він закликає до розвалу Союзу і виходу України з РСР. Хоча насправді, Микола Григорович, говорив лишень про суверенітет української мови та культури.
З квітня 1926 року почався, так званий, період боротьби з "хвильовізмом". Щоб не накликати на себе ще більший гнів влади, публічно вибачився і відмовився від своїх поглядів в період з 1926 по 1928 роки.
У січні 1928 року потрапив під заборону цензури роман письменника “Вальдшнепи”. Згодом конфіскували весь випуск журналу “ВАПЛіте”, у якому було надруковане продовження твору. Тираж зобов'язали спалити.
З 1927 по 1928 роки Хвильовий проживав у Відні та Берліні. Перед тим як повернутись додому, написав лист періодичному виданню "Комуніст", в якому засудив власні гасла проти Москви. Зрозуміло, що ці покаяння були продиктовані скоріш часом і владними вимогами, а не власними переконаннями.
Повернувшись на Україну продовжував літературну і творчу діяльність, активно публікувався у періодичних виданнях "Пролітфронт" та "Літературний ярмарок". Невдовзі ці журнали закрили. Хвильовий намагався писати, дотримуючись партійної ідеології, але цензура майже його не пропускала.
Особисте життя
Микола Григорович був двічі одружений. Першою обраницею стала вчителька Катерина Гащенко. З нею він одружився 1919 року. Так як був комуністом, то навідріз відмовився вінчатись, чим дуже обурив тещу. В шлюбі народилась донечка Іраїда. Микола покинув дружину через два роки, а сам поїхав завойовувати Харків. Згодом ображена донька змінила прізвище і по батькові, вона стала Іраїдою Дмитрівною Кривич.
Другою дружиною стала Юлія Уманцева. У жінки була донечка від першого шлюбу Люба. Хвильовий дуже любив дівчинку, лагідно називав її Любистком. У своїй передсмертній записці заповідав доньці усі авторські права на твори та залишене майно.
$Смерть
Життя письменника обірвалось досить рано на тридцять дев'ятому році. Перебуваючи у постійному цькуванні радянської влади, на знак протесту проти арешту свого друга Михайла Ялового та голодомору 1932-1933 років Микола Григорович Хвильовий вирішив покінчити життя самогубством.
За офіційною версією, 13 травня 1933 року вінзапросив до себе товаришів-письменників, серед яких були М. Куліш, М. Йогансен, І. Сенченко, О. Досвітній, і в розпал вечірки вийшов у сусідню кімнату й поцілив з пістолета собі в голову. Насправді, мало ймовірно, що Микола Григорович, у той важкий час арештів і тотальної заборони, міг знайти сили для веселощів та блазнювання. Є здогадки, що Хвильовий із дружиною знали про наявні у квартирі прослуховуючі пристрої влади. Тому усі слова, які він промовив у останні години життя були доволі виваженими та обдуманими. В той фатальний день зранку Любашу відправили до музичної школи. Далі, обговорити події минулої ночі, зайшли сусіди. Дружина Юлія поскаржилась на відсутність цукру, а Микола пообіцяв прочитати уривок із свого роману “Коммольці” про нових людей. Він вийшов до сусідньої кімнати і більше не повернувся.
Цікавим є той факт, що до самогубства письменника, влада тричі намірювалась його розстріляти.
Смерть Миколи Хвильового стала початком кінця національного відродження української літератури та культури 1920-30-х років.
>