Ігор Миронович Калинець – видатний український літературний діяч, дисидент, член Національної спілки письменників України, один з найкращих вітчизняних поетів-ліриків ХХ століття.
Майбутній літератор з'явився на світ 9 липня 1939 р. у м. Ходорів, що на Львівщині. Окрім маленького Ігоря, в родині зростав Борис – молодший брат поета. Батьки були віруючими людьми (а саме парафіянами УГКЦ) і, попри те, що церква на той час перебувала у підпіллі, їм вдалося прищепити і розвинути у власних дітей любов та повагу до християнських цінностей. Також вони свято шанували українські традиції, а тому докладали всіх можливих зусиль, щоб виховати синів у здоровому національному дусі. В дитинстві Ігор Калинець захоплювався футболом і малюванням, виявляв хист до гри на скрипці. Але більше за все йому подобалося читати книжки, особливо ті, що оповідали про запорізьких козаків та січових стрільців. Хлопець знаходив подібну літературу в приватних бібліотеках, оскільки у державних їх тоді фактично не було. Найцікавішим періодичним виданням для майбутнього поета став часопис «Світ дитини», з яким його познайомив дідусь по материнській лінії. Однак, незважаючи на все те хороше, що намагалися дати маленькому Ігореві батьки, його ранні роки були важкими, спотвореними війною і трагедіями. Адже хлопчику довелося на власні очі спостерігати повоєнну ситуацію на Галичині, коли агенти НКВС влаштовували масові репресії серед непокірних радянському режиму. Його батько, не маючи бажання вступати в ряди армії більшовиків, переховувався кілька років разом з воїнами УПА. Родина матері зазнала тяжкого удару зі сторони тодішньої чинної влади – один з братів жінки ледве не помер в концтаборі в Березі-Картузькій, а другого масакрували у в'язниці на Лонцького. Отже, виплекавши у душі відповідне ставлення до всього радянського, майбутньому поетові доводилося поза домом «носити маску» вірного школяра-піонера, а згодом і комсомольця.
Талант до поезії в Ігоря Калинця почав розкриватися у шкільні роки. Це помічали викладачі, зокрема вчителька української мови та літератури, завдяки якій старанний учень мав змогу читати заборонені книги (того ж Володимира Винниченка) та писати власні твори. Наразі відомий співвітчизник поета – Богдан Горинь, який навчався з ним в одній школі, спонукав парубка до вступу на філологічний факультет Львівського університету. Той часто розповідав як цікаво там навчатися, що в закладі є літературний гурток та нерідко проходять зустрічі з письменниками. І через кілька років Ігор Калинець став студентом цього університету. Оскільки школу він закінчив із срібною медаллю, для вступу потрібно було лише пройти співбесіду. Як згадував сам літератор, тоді ледве не провалився, адже не зміг згадати автора байки «Пан та собака». Проте, коли парубка спитали про творчість Івана Франка, він з легкістю дав розгорнуту відповідь, так як вже тоді мав двадцять томів «українського каменяра», і навіть розповів про його п'єси, які були відомі далеко не всім викладачам. Свій рідний Ходорів поет покинув сімнадцятирічним – в 1956 р. , після вступу до Львова, проте він назавжди залишиться пов'язаним з цим містом. Адже саме з Ходорівської землі пішло джерело натхнення, традиції та світогляд, які стали основою створення перших віршованих творів. Примітним у студентському житті Ігоря Мироновича було те, що разом з ним на курсі навчалися кілька старших хлопців, які були невинно ув'язнені в 1949 р. за вбивство Ярослава Галана. Так як насправді вони не мали жодного стосунку до тієї справи. Це була провокація у чистому вигляді, обвинувачення були висунуті ним з метою дестабілізації становища повоєнної Галичини. Хлопцям тоді дали по 10 років, але відсиділи вони неповний термін, адже після викриття культу Сталіна їх реабілітували. Взагалі, роки, проведені в університеті, були відзначені знайомством із багатьма забороненими на той час творами, серед яких особливе місце посіла трилогія Богдана Лепкого – «Мазепа». За це Ігореві Мироновичу та його однокурсникам дивом вдалося уникнути виключення з закладу, хоча виганяли навіть старшокурсників, які не встигали сховатися від спостережливих очей. Але в університеті були й викладачі, які не тільки не перешкоджали читанню подібної літератури, а, навпаки, тільки заохочували, мріючи про незалежну Україну. Такими були Теоктист Пачовський, Іван Денисюк та ректор закладу – Євген Лазаренко, яких поет завжди згадував із сердечною теплотою. Також у студентські роки разом з друзями Калинець організував товариство, що отримало назву «Gabedit», де вони читали літературні твори, ділилися жартівливими історіями, знайомилися, спілкувалися, та просто цікаво проводили час. І, коли навчальний заклад було успішно завершено 1961 р. , молоді люди вирушили у свою останню сумісну подорож в гори, після якої товариство перестало існувати.
Трудовий шлях Ігоря Калинця розпочався після випуску з університету. Спершу займав посаду архіваріуса, пізніше став старшим науковим працівником Львівського обласного архіву, де пропрацював до арешту 1972 р. Як стверджував сам поет, він і не думав ґрунтовно займатися літературною творчістю. Але тоді в 1960-х рр. до Львова приїздили Іван Драч, Микола Вінграновський, Іван Дзюба, самвидавом поширювалися твори Василя Симоненка. Під впливом тої сміливої поезії Ігор Миронович вирішив створити першу і єдину видану за часів СРСР збірку своїх віршів «Вогонь Купала» (1966 р. ), яка була з успіхом прийнята більшістю критиків, в особливості Іваном Світличним, який і відкрив Калинця як поета. Через деякий час збірку стали вилучати з продажу, а потім і взагалі внесли до списків забороненої літератури. Ситуацію погіршував постійний тиск з боку спецслужб, за чиєю вказівкою чоловікові було відмовлено у вступі до Спілки письменників, та вилучено з плану видавництва наступну збірку – «Відчинення вертепу». Тому подальші віршовані твори (9 збірок), що ввійшли до циклу «Пробуджена муза», публікувалися самвидавом або виходили у перекладі за кордоном, і відкрилися широкому загалу лише в 1991 р. Циклічності викладу віршів поет навчився у Богдана-Ігоря Антонича, якого вважав своїм вчителем, оскільки твори, як і в наставника, складали єдиний ідейний ланцюжок та не існували окремо один від одного. Основним мотивом тої поезії було заглиблення в самопізнання, що спиралося на алюзії народних вірувань. Вірші наступного циклу – «Невольнича муза» (також виданий у 1991 р. ), куди ввійшли 8 написаних в ув'язненні збірок, мали в основі символьний аспект, що виражався у кольорах, звуках, числах, знаках зодіаку тощо. В цілому творчість Ігоря Калинця відрізняє виняткова культура поетичного мислення, текстові стилізації, неповторність та вишуканість словотворення. Після повернення з ув'язнення у 1981 р. перестав писати вірші, перетворившись на імпресаріо «колишнього Ігоря Калинця». Свою відмову від продовження поетичної діяльності чоловік пояснив тим, що висловив все, що бажав сказати. Опісля працював у Львівській науковій бібліотеці імені Василя Стефаника. Разом з дружиною Ігор Миронович брав участь у виданні культурологічного журналу «Євшан-зілля», який спонукав львів'ян до національного відродження України та збереження її духовно-культурної спадщини. Завершивши «поетичний шлях», Калинець розпочав публікувати дитячі твори, серед яких «Пан Ніхто», «Про дівчинку і квіти», «Дивосвіт» та ін. , де створив образи Стежечки, Блискавки, Веселки, Диму, які мали на меті пробудити у дітей любов до краси природи. Казки друкувалися навіть у часописі «Світ дитини», тому самому, який Ігор Миронович читав ще у ранні роки. У 1992 р. за книжку вибраних поезій «Тринадцять алогій» літератор отримав Шевченківську премію. В 2004 р. вийшов «Руський ліхтар, або Небо лемків» (у перекладі Ігоря Калинця) – том Єжи Герасимовича, з яким поета поєднувала тема руйнації української духовної культури другої половини ХХ століття. В 2010 р. видав «Знане і незнане про Антонича» – найбільш авторитетне і повне джерело біографії свого ідейного вчителя. Нині Ігор Миронович пише дитячі казки та займається перекладами художньої літератури, зокрема з польської мови.
Зі своєю дружиною Іриною (дівоче прізвище Стасів) поет познайомився під час навчання на третьому курсі університету, а саме – в літературному гуртку. Журнал «Жовтень» надрукував вірші їх обох, і тоді, коли зачитували твори, парубок запам'ятав псевдонім дівчини – Галичанка. Натомість Ірина запам'ятала прізвище поета. Відтоді молоді люди пішли по життю разом, і 1961 р. одружилися. Через два роки у подружжя народилася дочка – Дзвенислава. Однак у цю затишну сімейну ідилію втрутилися радянські спецслужби, для яких Калинці становили чималу загрозу своєю твердою відмовою у підтримці тодішнього режиму: вони підписували протести проти беззаконня та свавілля можновладців, поширювали матеріали про злочини радянських чиновників, скоєних щодо українських культурних діячів, брали участь у правозахисних акціях. Це все тривало доти, поки в 1972 р. за антирадянську агітацію та пропаганду подружжя не засудили до 6 років таборів і 3 років заслання. Своє покарання Калинці відбували на Північному Уралі та в Забайкаллі. Ігореві Мироновичу на період ув'язнення доводилося тяжко працювати токарем і кочегаром. Але він не жалівся, так як знаходився в оточенні своїх засуджених побратимів – Івана Світличного, Семена Глузмана, Зиновія Антонюка, Миколи Горбаля, членів ОУН та ін. Перебуваючи у в'язниці, протестував проти нескінченних покарань, влаштовував голодування, брав участь в русі опору табору. Заслання ж подружжя провело разом у Читинській області, де їм дали невелике помешкання і клаптик землі для обробки. Таке довготривале випробування часом не зруйнувало стосунки Ірини та Ігоря, навпаки, всі ці роки вони відчували страшенну тугу від розлуки, припиненню якої не могли натішилися. Маленьку Дзвінку, якій на час затримання батьків було 9 років, забрала на виховання мати поета. Кілька разів подружжю влаштовували побачення з донькою. Якось у період заслання навіть дозволили провести разом канікули. Бажаючи підтримувати зв'язок з дівчинкою та брати участь у її вихованні, Ігор Миронович почав надсилати листівки з репродукціями картин відомих художників, а на зворотній стороні писав короткі вірші або казки з напучуванням та поясненням до зображень. Пізніше більшість цих листівок увійшла до книги під назвою «Листи до Дзвенислави з ув'язнення». Повернувшись до Львова у 1981 р. , Калинці скерували всі свої сили на допомогу своїй дочці у її прагненні отримати гідну вищу освіту. Тоді Дзвінку прийняли до технікуму, завершення якого відкрило двері до вступу на біологічний факультет. Так і сталося, тому з роками Дзвениславі Ігорівні вдалося заснувати у Львівському університеті кафедру екології, яку очолює понині. Також вона має дочку Ганну, яка продовжила справу відомих бабусі та дідуся, і стала філологом, вивчаючи німецьку і шведську мови.