Юрій Яновський – поет, романіст, драматург і військовий журналіст XX століття.
Яновського називають одним з найталановитіших прозаїків-новаторів XX століття, неоромантиком, який майже все життя піддавався критиці й цькуванню за свою творчість. Не менш важлива і його заслуга в розвитку української кінематографії. Він став одним з її фундаторів.
Народився Юрій Іванович 27 серпня 1902 року в Майєровому – нині це село Нечаївка Компаніївського району Кропивницької області.
До п’яти років жив у великій дідовій хаті, в якого був великий вишневий сад і багато землі. Микола Яновський, дід поета, мав дворянське звання, яке втратив після перепису населення.
Батько і мато Яновського познайомились завдяки товаришуванню їхніх батьків. Юрій був первістком пари. У церкві його охрестили як Григорія, ім’я Юрій батьки дали хлопчику вже пізніше.
Сам письменник в автобіографії пише, що у його сім’ї було дев’ятеро дітей. Злидні змушували родину періодично переїжджати в пошуках кращого життя.
Відомо, що більшість сестер і братів Юрія померли ще малими.
Юрій Яновський, ймовірно, був родичем Миколи Гоголя. Рід Яновських тягнеться ще з XVII століття і пов'язаний з Гоголь-Яновським: дід Миколи Васильовича був братом далекого прадіда Юрія Івановича. Та правда це чи міф – залишається питанням.
1909 року пішов до церковної школи, яку створили в одній з хат. Перші вчителі Юрія Івановича – коваль і тесля. Під час уроків дуже застудився і тривалий час лікувався в Одесі та Єлисаветграді (нині місто Кропивницький).
У 1917 році сім’я перебралась до Єлисаветграда. Батько Яновського працював у сільському господарстві. Доки не придбали власний будинок, жили у родичів. У цей час в Україні тривали революційні події, свідком яких став юний Яновський. Коли почалася Перша Світова війна, батька Яновського мобілізували до війська.
До 1919 року Юрій здобував середню освіту в Єлисаветградському повітовому училищі, яке закінчив з відзнакою.
У період з 1919 по 1921 рік – служив у різних установах, а 1922-го – вступив у Київський політехнічний інститут на електромеханічний факультет. Він мріяв будувати кораблі та пароплави. Власне у стінах вишу і почався його творчий шлях. Яновський вступає до літературної студії та наближається до театральних кіл столиці. Створює стінну газету на своєму факультеті, де розміщує свої вірші. Тут і починає дружити з Сергієм Корольовим, який стане відомим розробником ракет.
Перший вірш поета під назвою «Море» світ побачить 1922 року. Він вийшов друком у газеті «Пролетарська правда» російською мовою під псевдонімом Георгій Ней. Та вже його наступний надрукований поетичний твір буде українським і під реальним іменем – це вірш «Дзвін». Останній вийшов у виданні «Більшовик», якому Юрій Яновський дописував як позаштатний кореспондент. Власне у цій газеті він друкує і свій перший прозовий твір – новелу «А потім німці тікали» (1924 рік).
Першою книгою письменника стали «Мамутові бивні» (1925 року), події яких він описав, спираючись на реальні події громадянської війни. У цей час Яновський разом з Бажаном переїхали до Харкова й пишуть сценарій, за яким виходить стрічка «Гамбург». Навчання ж полишив через матеріальну скруту та проблеми зі здоров’ям.
Згодом Юрій Іванович переїздить до Одеси і працює художнім редактором на Одеській кіностудії, де пише кілька нарисів про Олександра Довженка і нові кіносценарії. Вже за рік роботи Яновського на кіностудії, якою він фактично керував, вийшло понад 20 кінофільмів з провідними тогочасними кінозірками. Доходи від прокату одеської кіностудії дали змогу почати будівництво Київської кіностудії.
На березі Чорного моря у драматурга народжується ідея написати «Майстра корабля». Останній – автобіографічний твір, який вважають одним з найліпших у періоді «розстріляного відродження».
Один з наступних творів Яновського – «Чотири шаблі» – оголосили націоналістичним і дуже жорстко розкритикували. Автора засудили за оспівування отаманства та анархії. Яновського змусили виправдовуватися за переклад роману європейськими мовами та їхню появу за кордоном. Власне «Чотири шаблі», за твердженнями знайомих Юрія Івановича, стали останнім твором, в якому він ще залишився самим собою.
Його друг і відомий режисер Олександр Довженко писав, що все життя Яновський завжди був нещасливим і пригніченим за цькування його творчості. За постійні звинувачення в націоналізмі – знову почав писати російською і «за правильною ідеологією».
У 1933-му, році Голоду, Юрій Іванович відмовляється вихваляти партію, його твори перестають друкувати й вилучають. У той час він хворіє – втрачає нирку.
1935 року Яновський завершив писати «Вершників» – еталон революційної романтики радянської епохи про братовбивство через різні національні погляди. «Вершниками» автор ніби намагається певною мірою реабілітуватись після критики за «Чотири шаблі», та і цей твір відмовляються друкувати українські видавництва. Натомість уривки «Вершників» надрукували російською в Москві, адже в роман був написаний «ідеологічно правильно» – з прославленням більшовицької партії та оспівування союзу робітників з селянами.
1939 року – повертається до Києва і стає редактором журналу «Українська література», який з 1946 року має назву «Вітчизна». В роки Другої Світової війни він багато їздив країною, працював військовим кореспондентом і брав участь у Нюрнберзькому процесі як радянський журналіст. Довкола себе він зібрав кращих представників творчої нісши – друкує твори Довженка, Тичини та Рильського. Та вже 1947 року Юрія Яновського звільняють за націоналізм та аполітичність.
Тяжкого для творчості Яновського 1947 року він видав і свій післявоєнний твір «Жива вода», де він згадав про тяжкі 30-ті роки. Тож і цей роман зазнав нищівної критики, навіть Бажана, з яким він близько товаришував. Пізніше Микола Бажан попросить пробачення у Юрія Івановича, але напише, що тягар так за такий ганебний вчинок не скинув душі.
Після друку «Живої води» Яновський опиниться в скрутному фінансовому становищі. Ще б пак, 20 тисяч примірників книги пішли нанівець, кіносценарій не реалізували та ще й видавництво вимагало повернути гонорар. Драматург змушений був продавати все, що міг, навіть свою годувальницю – друкарську машинку.
Він змушений внести до 200 правок у роман «Жива вода», який надрукують лише після його смерті під назвою «Мир».
Несподіваним поворотом у житті Яновського стало присвоєння Сталінської премії 1949 року за його «Київські оповідання». Такий дарунок допоміг письменнику писати далі.
Характеризуючи творчість Юрія Івановича, варто зазначити, що «Я» стало прикметою рисою його неоромантизму. Персонажі Яновського – сильні особистості, часом героїчні.
За прототип своїх героїв він брав реальних людей, з якими був знайомим, або спостерігав. Персонажі письменника, як правило, постають перед складним вибором.
Провідна тема його творів – громадянська війна. Він закликав, перш за все, шанувати та берегти життя людей.
Сильно вплинули на його творчість ліро-епічні поеми про героїчні змагання – це прослідковуються в його романах.
Однією з перших пасій Юрія Яновського стала одногрупниця його сестри Олени – це блондинка Галя Москалець. Дівчата тоді вчились в педтехнікумі Єлизаветградку.
Згодом, працюючи в Одеській кіностудії, драматург закохався в акторку Юлію Солнцеву, яка вже зі старту кар’єри в кіно полонила чоловічу аудиторію. Серед її прихильників був і Олександр Довженко, друг Яновського. Власне Довженку своє серце і віддала красуня-акторка.
Мав почуття Юрій Іванович і до балерини Іди Пензо, яка стала прототипом його таємничої Тайях в «Майстрі корабля». До речі, зі слів Миколи Бажана, Довженку вона також подобалась. Очевидно, в них з Яновським був один смак.
Та дружиною Юрія Івановича стала актриса театру Леся Курбаса «Березіль» – Тамара Жевченко. Вони познайомились за цікавих обставин. Мати Тамари, Ольга Горська, вона ж і дружина письменника Аркадія Любченка, запросила Яновського в гості на день народження доньки.
Драматург придбав іграшкового клоуна, думаючи, що донька ще мала. Та, прийшовши і побачивши дівчину, зніяковів. Дівчини була дорослою та відразу запала йому в око. Це була взаємна симпатія.
Проте на той момент у Тамару був давно закоханий інший письменник Леонід Чернов. Яновському довелось ще поборотись за серце дівчини. Сама актриса лишила запис-спогад, як Льоня та Юрій чотири години вели перемовини, зачинившись у кімнаті. Врешті решт, переміг Юрій Яновський. Хоч і Чернов пропонував їй руку та серце, вона ж сприймала його більше як друга.
Яновський же переїхав до Києва, отримав квартиру, де і почалось їхнє спільне з Тамарою життя. Усі 26 років шлюбу вони зберегли повагу один до одного – звертались лише на «Ви». Коли Юрія не стало, Тамаро напише, що «так і не наговорились з ним, не встигла багато чого сказати».
Дітей у пари не було.
Відомо, що Яновський любив ходити, обожнював степ та море. Він мріяв про подорожі не лише Україною, а і далеко за її межами. Таку жагу побачити світ біографи пов’язують з частими хворобами та перенесеними за життя операціями.
Він був справжнім мрійником і романтиком, бачив світ безмежним і манливим.
Юрій Яновський захоплювався англійською та американською літературою. Йому імпонувала творчість Марка Твена, Редьярда Кіплінга та О’Генрі.
Він любив солодке та не мав шкідливих звичок. Любив мандрувати, та боявся їздити за кермом.
У ранні роки його описували як сором’язливого та з дивакуватою звичкою підтягувати штани, коли знайомився з дівчатами. Любив каламбури й навіть свій твір «Чотири шаблі» називав «Чітірі сашкі», висміюючи російський переклад назви роману.
Відомо, що письменника захоплювала фотографія. Він знімав своїх друзів різними моделями фототехніки.
Яновський завжди був охайним і гарно одягався. Носив окуляри, трішки сутулився та рано посивів.
Для письма купував найдорожчий папір та був дуже вибагливим до пера і чорнила. Останнє полюбляв зеленого кольору. Літери ж старанно виводив.
Після чергової операції почав недочувати.
Перестало битися серця Юрія Яновського 25 лютого 1954 року. Невдовзі до цього відбулась прем’єра його «Доньки прокурора» на сцені Київському театрі імені Лесі Українки. Після вистави та всіх банкетів вони з дружиною йшли в гості до головного режисера театру Романова. Дорогою драматургу стало зле і він потрапив у лікарню. Кілька днів лікування – і митця не стало. Серед дослідників життєвого шляху Юрія Яновського існує думка, що насправді, Яновський міг прожити довше, аби не лікарська помилка. Йому поставили діагноз – інфаркт міокарда, та помер драматург від виразки шлунку.
Друзі Яновського ж твердять, що духовно він помер набагато раніше через цензуру й цькування.
Поховали Яновського на Байковому цвинтарі поблизу смітника. Лише завдяки державному діячу Микиті Хрущову, який захоплювався творчістю Юрія Івановича, прах драматурга перенесли на центральну алею кладовища. До того ж, реалізували бажання Хрущова за добу – відразу після його візиту на могилу Яновського.
Творча спадщина письменника нараховує близько 70 творів: романів, віршів, новел, повістей, кіносценаріїв. Його вважають новатором української літератури XX століття, а також провідним неоромантиком.
Його твори переклали багатьма мовами світу й публікували за кордоном.
У Нечаївці, де народився Юрій Яновський, до його 70-річчя звели меморіальний музей. У пам’ятній будівлі зберігають особисті речі та відзнаки письменника. Серед них – карта його подорожей Україною, а ще його саквояж, компас та подорожні записки. Усього у фонді музею – 946 експонатів.
Також відомо, що у Кропивницькому зберегли будинок Вільчанських, в яких жив Юрій Іванович. На хаті ж самих Яновських почепили величезну гранітну брилу. Привезли її з улюбленої річки Яновського – Сугоклеї. А на київському будинку, де драматург мешкав з дружиною, встановили меморіальну дошку.