Олесь Гончар — неперевершений діяч письменництва другої половини 20-го століття. Основний провідний напрям мистецтва — мотив утворення держави, зв'язків творця й уряду, процвітання державного мовлення, відношення до земляків за кордоном, охорона середовища, критика образотворчого спадку та її видатних носіїв, значення юнацтва в майбутньому нашої країни, пильнується переворот концепції й доступу творця до відтворення та оцінювання реальності.
Політична діяльність
Знаменитий Олесь Гончар був громадським діячем, котрий займав відповідні посади, серед них:учасник ЦК Компартії України, радник ВР СРСР 6—11 скликань, академік АН УРСР, Герой Соціалістичної Праці, учасник Всесвітньої Ради Миру, лауреат Ленінської нагороди, Національної премії ім. Т. Г. Шевченка та інших державних нагород, отримав відзнаку Леніна, Жовтневої революції, Червоної Зірки, Трудового Червоного Прапора, Дружби Народів.
З 1959 до 1971 років стає на чолі Спілки письменників і робить все для збереження й оборони української мови від знищення та розвалу. Завдячуючи йому відновлені імена багатьох письменників.
Указом Президента України у 2005 році Олесь Гончар посмертно отримав звання Героя України. Таким чином, Незалежна Україна віддала свій борг перед поважним громадянином і справжнім патріотом рідної держави.
Його життя неначе сюжет роману. Справжнє ім'я — Олександр, а прізвище — Біличенко. Олесь Терентійович Гончар народився в Україні 3 квітня 1918 року в селі Ломівка, передмісті Дніпра. Дитинство випало на період українського національного відродження, а юнацтво — час, коли те відродження було розстріляно.
Етап творення його як громадянина і митця припадає на 30-ті роки. Перед вступом у Харківський університет (1938) на філологічний факультет він займався журналістикою в технікумі. До війни публікуються перші художні твори Гончара у пресі. Він мав купу ідей, планів, мрій, але все обірвала війна: прямо з університету добровольцем на фронт у складі студентського батальйону.
З 1942-го до 1943-го років потрапив до німецького полону, а далі знову воював аж до самої перемоги. Отримав два поранення і прихованого янгола — охоронця (бабусі та сестри) за плечима.
Багато спогадів у Олеся Гончара про війну. Повернувся додому живим і духовно непохитним, а тільки навчаний суспільством боронити свої достоменні враження, але казати лише те, що мають почути.
Творчість
Олесь Гончар у своїй поетичній творчості зачіпає самі болючі та хвилюючі теми. Стримані автором вірші є багатозначними художніми творами, початком до прозового твору української літератури радянських часів.
Йому 28 він пише свій перший роман "Прапороносці" і його вже рівняють зі славнозвісними діячами письменництва проти війни — Хемінгуеєм та Ремарком. Літературні критики високо оцінили роман, і як наслідок, роман здобув декілька нагород Сталіна. Письменник писав, що наша нація — українці, сильні та мужні люди. Ставив акцент на тому, що українці вміють не тільки воювати, а ще здобувати перемогу у війні. Робота над цим твором тривала три повоєнні роки. "Прапороносці" — один із небагатьох романів того часу, в якому діють живі люди. Але різниця з діячами в тім, що Гончар характеризує не виснажених нащадків, а триумфаторів. Трилогію характеризують як героїко - романтичний фольклор. Автору не бракує слів для прославляння людини. Проте і слово його наповнене теплом душі. Це про найголовніше — про кохання до рідної землі, до Батьківщини. Він знав як сказати зворушливо та потаємно. Він завжди вірний темі досягнення заступників Батьківщини, прапороносців, громадській неупередженості і миру.
Це є гімном загиблих. За основу роману взята проблема людини на війні. За збірник "Прапороносці" Гончар здобуває миттєво нагороди Радянської спілки від держави.
Одразу після "Прапороносців" Олесь Гончар пише повість "Земля гуде", яка адресована підпільній комсомольській спілці, що діяла в Полтаві та була підкорена фашистами.
Легко складає іспити та проходить до аспірантури інституту літератури імені Т. Г. Шевченка і з дружиною переїжджає до Києва. Саме тут розпочалася професійна кар'єра творця. Написав з десяток творів, зокрема романи " Людина і зброя" і "Тронка". Саме їх перетлумачували на 67 мов.
Роман "Людина і зброя" (1960) був надрукований за три роки після " Перекопу" і узагальнив начальний етап розквіту теми війни. Вся трагічність цього роману спрямована на затвердження думки про те, що людина і зброя — це несумісні явища; що війна знищує ті багатства, які відтворило людство.
У 50 — х роках виходять такі збірки творів " Південь" (1951), "Дорога за хмари" (1953), "Микита Братусь" (1951). В збірках цього періоду фігурують справи, бентеження і радість невтомних робітників.
"Таврія" (1952) —це твір на безсумнівній документальній та життєдайний основі. Цей витвір, не дивлячись на продовження — "Перекоп", пов'язують з історичними творами , тому що в "Перекопі" наведені реальні історичні образи. Темперамент багатьох персонажів твору написані досконало та яскраво. Роман виділяється стійкою природньою основою.
1968 рік був ювілейним для Гончара. Вперше надрукували роман "Собор". Новий роман "Собор" випускається, коли він був на вершині слави. Назва будь — якого літературного твору є його візитівкою. Ключові у книзі — це секретар комуністичної партії й старовинний козацький храм, що на Дніпропетровщині. Майже знищена пам'ятка козацької архітектури — це, так би мовити, образ роману "Собор", але є інша сторона — це модель історичної пам'яті народу, його духовнества, гармонії, краси, спілкування поколінь, принцип самоповаги людського буття, а також модель самої України. Різноманіття філософських, моральних, етичних, історичних, соціальних, економічних аргументів підтвердило багатоголосність витвору. Емоційно твір налаштований на поліфонію настрою ( гумор, іронія, лірика), що є вагомою ознакою незрівнянного авторського штампа. Стосовно жанрової особливості, вчені називають роман проблемно—філософським, тому що автор не просто розглядає загальні моральні та етичні класи, його насамперед бентежать проблеми духовенства суспільства, питання історичної пам'яті наступних поколінь.
Роман "Собор" був початий ще при правлінні Хрущова, а закінчений і надрукований вже за правління Брежнєва. "Собор"весь проникнений струмом української християнської культури. Певні партії вважали цей твір викликом партійній ідеології. Отже у романі з'являються реальний і символічний собори. Основним задумом роману є пошук підтримки духовності, пошук людяності, розкриття народних традицій і святинь. Тому й відбувається наїзд на справжній та умовний собори, заради приборкання вільного народного руху. Автора хвилюють вагомі питання людяності, шанування історичних спогадів. Саме за це Гончар був підвладний незаконним судженням, а сам витвір мало не на 20 років відокремили з літератури.
"Собор" Олеся Гончара видають за рубежем. Його виставляють на нобелівську нагороду.
Багато поколінь вчилося за цією емоційно—енергетичною книгою, щоб зрозуміти як потрібно любити рідну землю. Тому немає сумніву, що у новій історії України геніальне слово Олеся Гончара, його суспільна діяльність, позиція чесного і мужнього письменника буде вшанована.
Роман "Людина і зброя"випускається у 1960 році йрозкриває Гончара зовсім по-іншому. Романтичне світосприйняття твору, наголос на таємничих питаннях життя і смерті людини, питання ліквідації духовності різнять цей твір , закладений на пам'яті автора, коли він був на війні у студентському добровольчому батальйоні. Цей твір признаний Національною нагородою України ім. Т. Г. Шевченка (1962).
Після довгої перерви була видана друга частина роману "Циклон" (1970). Сюжет одержує непередбачене продовження — головний герой " Людини і зброї" постарів і став кінорежисером, що знімає фільм про війну, де перетинаються реальні події та спогади про минуле.
Перший серйозний твір Гончара — роман у новелах (1963),який приурочений нинішньому не воєнному життю. Різко піднімається питання знищення сталінізму та протистояння минулого з новим.
Поряд з автором також янгол-охоронець, на цей раз кохана дружина Валентина Данилівна. Мала освіту філолога, тож вона була першою, хто читав і коментував творіння Гончара. Молодий письменник зміг вразити дівчину своїми віршами. Спочатку він сам поїхав на Київ вступати до аспірантури, а кохана лишилася в рідній Домівці. Лише згодом, коли Гончар отримав 2 кімнати в комуналці вона переїхала до Києва і вони побралися. Подружжя прожило у шлюбі разом 48 років. Певні критики запевняють, що могутню постать жінок у своїх творіннях Гончар коментує це величезним коханням до своєї дружини — Валентини Данилівни. Мали двох дітей: старшу дочку Людмила та молодшого сина Юрія. Але незадовго до одруження у митця було романтичне кохання.
Факти спливають лише після видання записів Гончара. Звали її Юлічка. Почуття захопили юнака у словацькому місті Гриньово у 1945 році. Згодом, одружений та славетний автор запише у своєму щоденнику зворушливі слова.
Кінець 80-х і Олесь Гончар є активний членом народного руху України. Він був одним на конгресі комуністичної партії України і у 1976 році виступив українською мовою. З жовтня 1990 року Олесь Гончар допомагає перевороту на граніті — на знак взаємопомічі з голодуючими студентами написав заяву про вихід з комуністичної партії.
У 1991 році письменника наче вдруге висувають на нобелівську нагороду, проте лауреатська комісія повторно не оцінив романа українського митця.
Література для Гончара була як хобі так і працею. Якийсь час він зачарувався збиранням живопису, але згодом цей інтерес пропав. Як казала дружина, митець досліджував літературу як єдине сподівання у перемозі добра над злом.
За своє життя Олесь Гончар не був занадто віруючим. На Пасху або Різдво Христове приходив до Володимирського Собору молитися, проте ніколи не потрапляв у середину. Незважаючи на це перед смертю митця супроводжували священники відразу декількох віросповідань, шануючи його твір "Собору". Завдячуючи цьому твору запорізька церква, яку так величав Гончар, не зникла. Наразі Троїцький Храм знову діє.