Іван Павлович Багряний народився 2 жовтня (за старим стилем 19 вересня) 1906 року на Слобожанщині, в місті Охтирка, сьогодні це Сумська область.
Ранні роки
Справжнє прізвище родини - Лозов'яга. Батько Павло Петрович працював мулярем, народився в 1878 році, а помер в 1936, у віці 58 років. Мати Євдокія Іванівна (в дівоцтві Кривуша) народилася в сім'ї заможних селян, які потерпали від жорстокого сталінського режиму. Народилася в 1880 році, померла в 1939 у віці 59 років.
Крім Івана в сім'ї Лозов'яг народилося ще семеро дітей, однак через високу дитячу смертність вижили лише четверо - Іван, Федір, Єлизавета, Неоніла.
Дитиною Іван часто бував в рідному материному селі Куземин. Тут йому вперше довелося зустрітися віч-на-віч з більшовицькою безжальністю. Його діда пасічника, а також дядька замучили чекісти на очах в онуків. Дідусеві було 92 роки і він не мав однієї руки, вбили чекісти чоловіка за те, що він був заможним селянином і тяжкою роботою на 40 десятинах землі заробив свої статки. Дядько поплатився життям за участь в національно-визвольному русі 1917 -1918 років в рядах національної армії Української Народної Республіки. На все життя запам'яталися ті страшні події. Чекісти довго мордували чоловіків штиками, розпитували про щось, а потім розстріляли.
Ще одному дядькові того дня вдалося втекти, але згодом його затримали й відправили на Соловки, звідки він так і не повернувся живим.
Така страшна перша зустріч з більшовицьким цинізмом вплинула на подальше становлення Багряного як особистості, громадського діяча та митця.
Освіта
Перші знання хлопчик здобував в церковно-приходській школі з російською мовою навчання. Викладачі одразу незлюбили Івана через те, що він спілкувався українською та злісно називали "мазепинцем". Навчання стало справжнім випробуванням для хлопця, але він не зламався і не розчарувався, вчився старанно та наполегливо. Таємно роздобув українську поезію - байки Глібова та "Катерину" Тараса Шевченка.
В 1914 вступає до вищої початкової школи, згодом продовжує навчання в Охтирській ремісничій школі.
Здобуває фах гончара і муляра в Краснопільській художньо-керамічній професійній школі. Тут ініціює створення шкільного журналу "До світла" та разом із ровесниками видає його. Матеріальне становище родини дуже скрутне, тому 10-річному Івану доводиться самостійно заробляти, щоб купити поїсти.
Закінчує навчання в 1923 році і починає працювати. Спочатку на цукровому заводі, згодом - в колонії для сиріт та безхатченків.
Ще під час навчання в школі, в 1921 році вступає до лав комсомольців, бере активну участь в громадському житті місцевої молоді, але через чотири роки виходить з організації через розходження його принципів з комсомольськими постулатами.
У 1926 році вступає до Київського художнього інституту, де продовжує опановувати фах муляра. Через матеріальну скруту замість лекцій доводиться важко працювати задля шматка хліба. Стипендію не виплачують, грошей на необхідні матеріали для навчання не вистачає, жити доводиться в жахливих умовах. Часу й сил для навчання просто не вистачає.
У 1929 чи 1930 році закінчує навчальний заклад, так і не захистивши дипломної роботи. За непідтвердженими даними його просто не допустили до захисту через антирадянські та націоналістичні погляди.
Творчість
Міське життя поглинає молодого чоловіка, він піддається впливу М. Хвильового, який сповідує націонал-комуністичні погляди та М. Шумського, який прагнув розвитку українського народу всередині соціалістичного табору.
В 1926 році його твори з’являються на сторінках столичних періодичних видань, таких як , “Червоний шлях”, “Всесвіт”, “Життя й революція”, “Гарт”, “Кіно”. В журналі “Глобус” вперше підписується “Багряним”. Є теорія, що назватися так поет вирішив під впливом поезій М. Хвильового про “багряно-голубе” майбутнє українського мистецтва.
Цього ж року стає членом організації письменників під назвою “Плуг”.
В 1927 році виходить з її складу й вступає до “Ланки”, яку згодом перйменовують в “Майстерню Революційного Слова”.
Знайомиться й починає товаришувати з Марією Галич, Борисом Антоненком-Давидовичем, Валер’яном Підмогильним, Григорієм Косинкою.
У 1929 році виходить поетична збірка “До меж заказаних” та “Аве Марія”.
Багряний багато працює і впродовж 1928 - 1930 років створює поеми “Батіг”, “Вандея”, “Собачий бенкет”, “Гутенберг”, “Комета”. До наших часів збереглися лише уривки деяких із цих творів, решта - безслідно зникла в 30-х роках.
У 1927 на сторінках журналу “Всесвіт” друкують оповідання “В сутінках”, а в наступному номері - “З оповідань старого рибалки”.
В 1930 році пише роман у віршах під назвою “Скелька”, в центрі якого постає вся правда про стосунки України та Росії. Твір отримує суперечливі відгуки критиків. Одні називають його вершиною становлення Багряного, як поета. Інші нарекли автора ідеологом селян-куркулів, які не сприймали партійної ідеології.
Реакція більшовиків не забарилася і 16 квітня 1932 року Івана Павловича заарештовують, звинувативши в проведенні контрреволюційної агітації серед населення.
Затриманого більше шести місяців не випускають з камери смертників в Харківській в’язниці. Винесений вирок виявився не таким суворим, як очікував поет. Йому присудили “вільне поселення” на Далекому Сході, в Хабаровському краї та заборону повертатися в Україну протягом трьох років. Туга за рідним краєм повела Багряного на захід, де він переховувався в товаришів, але в Томську 1934 року його схопили і присудили новий строк за втечу з заслання - три роки ув’язнення в Байкало-Амурському таборі.
В 1936 році знову робить спробу втечі, деякий час переховується, але в 1938 році повертається до рідної Охтирки. Не встиг Іван Павлович натішитися домашнім затишком, бо вже за три дні його знову схопили та присудили ще два роки в’язниці. Знову довгих 82 дні в камері смертників, тортури, допити, знущання, неправдиві звинувачення.
26 березня 1939 року пишуть обвинувачувальний акт, за участь в повстанні проти радянської влади та антирадянській діяльності, але Багряний його не підписує. Слідством займається Народний Комісаріат Внутрішніх Справ (НКВС), працівники якого володіли найжорстокішими методами добування зізнань від обвинувачених.
В 1940 році через відсутність доказів звільняють з-під варти, але забороняють виїздити за межі Охтирки.
Є медичні записи про діагностований туберкульоз легенів у активній формі.
Впродовж 1940 - 1941 років працює художником в театрі рідного міста “Народний дім”, друкує в газеті “Голос Охтирщини” свої твори.
Багряний не плекав марних надій щодо фашистських окупантів, адже вважав, що Україна повинна бути незалежною суверенною державою.
Через конфлікти з місцево окупаційною владою, переїздить до Харкова, де певний час пише для газети “Нова Україна” та працює над декораціями в драмтеатрі.
У цей час пише сатиричну комедію “Генерал”.
У 1943 році змушений тікати до Західної України через наступ радянських військ. Тут вступає до лав українських повстанських угруповань. Створює листівки, пісні, коломийки, бере участь в організаційних заходах Української головної визвольної ради. Перебуваючи в важких та небезпечних умовах, з підірваним у в’язницях здоров’ям, Іван Лозов’яга знаходить у собі сили та натхнення для творчості.
Цього ж року пише поему “Гуляй-поле” та нині легендарний роман “Тигролови”. Роман виходить з-під пера всього за два тижні. В 1944 році “Тигролови” завойовує другу премію на літературному конкурсі у Львові і його скорочений варіант друкує періодичне видання “Вечірня година”.
Згодом роман перекладають англійською, німецькою, голландською мовами та видають в кількох країнах світу. Критики схвально реагують на цей твір.
В 1944 році опиняється в Німеччині. Одні джерела стверджують, що на чергову втечу його підштовхнули ідеологічні розбіжності з керівництвом УПА, другі - що він виїхав як остарбайтер, треті - що він емігрував спочатку до Словаччини, Угорщини, згодом - до Австрії, а тоді вже опинився в таборі для переміщених осіб в Баварії.
У 1945 році разом із іншими талановитими земляками засновує Мистецький Український Рух (МУР). До його лав входять Є. Маланюк, У. Самчук, В. Барка, Т. Осьмачка, І. Костецький, Ю. Шевельов, Ю. Косач та інші літератори діаспори.
В 1946 році організація створює та починає видавати в Німеччині журнал “Українські вісті”. Іван Павлович стає головним редактором і залишається на цій посаді до 1963 року. Тут видаються і перекладаються твори, заборонені в радянській Україні.
По закінченню Другої Світової війни біженців переконували повернутися додому, але Багряний добре розумів, що влада СРСР жорстоко розправиться з такими, як він. Щоб застерегти земляків від фатального вчинку за одну ніч пише памфлет під назвою “Чому я не хочу вертатись в СРСР?”. Цей його вчинок рятує життя тисяч біженців, а текст перекладається й розходиться по всьому світу великими тиражами та навіть обговорюється в ООН.
Багряний спробував лаконічно пролити світло на справжню мету колективізації, на штучно створений голод 1932 - 1933 років, знищення української інтелігенції, “розстріляне відродження”, каральні методи НКВС.
Радикально налаштовані підпільні націоналісти закидали Багряному зраду й називали комуністом. Здоров’я значно погіршується, крім туберкульозу в ослабленому тілі розвивається цукровий діабет та серцева недостатність.
В 1946 році виходить друком поетична збірка “Золотий бумеранг”, до складу якої входять вірші, написані впродовж 1926 - 1946 років, які раніше не друкувалися.
Назву збірці дала однойменна поема, написана в 1932 році, під час відбування покарання в одиночній камері Харківської в’язниці.
В 1948 році ініціює створення Української революційно-демократичної партії для захисту інтересів земляків емігрантів разом з Г. Костюком та С. Підгайним. Впродовж 1948 - 1963 років залишається її керівником.
У 1947 - 1948 роках виходить друком драма “Морітурі”, повість “Розгром”, присвячена Миколі Пронченку, якого розстріляли більшовицькі посіпаки в 1943 році в Кривому Розі.
В 1948 - 1950 роках працює над романом про жорстокість, фальш та зло радянської системи, під назвою “Сад Гетсиманський”.
У 1953 пише роман про трагедію української молоді під Бродами - “Огненне коло”.
В 1956 році з’являється повість у віршах “Антон Біда - Герой труда”, в 1957 - “Маруся Богуславка”.
Продовжує невтомно працювати, пише п’єси та патріотичні пісні, малює ілюстрації для дитячих творів.
Особисте життя
Під час заслання 1932 - 1935 років у Зеленому Клину зустрічає Антоніну Дмитрівну Зосимову та одружується з нею.
В 1936 році в подружжя народжується первісток - син Борис, згодом і донька Наталія.
Емігрує до Німеччини Багряний сам, а дружина з дітьми залишаються в Охтирці.
На чужині знайомиться з Галиною Тригуб та одружується вдруге. В сім’ї народжується син Нестор та донька Роксолана.
Гонорари за написані твори виявляються мізерними, грошей, зароблених журналістською діяльністю, вистачає лише на те, щоб звести кінці з кінцями.
В 1956 році син від першого шлюбу, Борис, виголошує вирок зрадникові - Івану Багряному, у Москві перед мікрофоном.
На запитання журналістів про батька, Борис розповідає, що не читав його творів і не поділяє його поглядів.
Діти від другого шлюбу дізналися про існування рідні в Україні лише після смерті батька.
Смерть
Недуги Івана Павловича прогресували і не дозволяли навіть вставати з ліжка. Писати він не полишав і в такому стані. Мав спеціальну дощечку, яку клали йому на груди.
Помер Іван Багряний 25 серпня 1963 року в Німеччині, де його й поховали на кладовищі в Новому Ульмі.