У нас новина: дідусь завів бджіл. Дві маленькі хатки стоять за нашою великою хатою у садку, і я вже зранку біжу до них. Хатки називаються вуликами. Продеру очі, зирк у вікно — сонячні промені стрибають по шибках. Зирк по хаті — їх повна хата. Отак вистрибом літають. Наче ті бджоли. Тільки не гудуть. То на дзеркалі зблиснуть, то у відрі з водою, то на миснику серед посуду. Якби не бджоли — сидів би і дивився. Побіжу до бджіл. Гульк — а на порозі півень. "Кукуріку!" — здоровкається зі мною. Треба б йому нотацію прочитати, що знову водив курей у шкоду. Але він довго огризатиметься. Показуватиме, начебто не розуміє. Потім з ним побалакаю. Тільки я кажу півневі: — Ніколи мені — іду пасти бджіл. Він сердиться і гулькотить, мовби повен рот води набрав. — Ото треба було в шкоду не ходити,— таки кажу йому. Хай зрозуміє свою помилку. Він образився і пішов до криниці. Ліг, очі заплющив. Треба кинути йому зерна. Кидаю зерна. Він згукує курей, а тут бджоли летять. Знову запізнився через цього півня! Бджоли полетіли пастися аж на гречку. Якби ж вони втрапили назад. Побіг би, пригнав би назад, але не знаю, де наші, а де чужі. Треба їх якось позначити. Сиджу біля вуликів. Дивлюся, як танцюють золоті бджоли на сонці. Дзвенять. Раді-радісінькі, що тепло, що немає дощу і що я сиджу біля них. Ці нікуди не дінуться. Вони вулик стережуть. Якби ті не заблукали — дорога далека до гречки. Може, собаку завести, хай пасе їх. По телевізору показували, як собаки овець пасуть. З бджолами собаці буде легше — їх вовки не крадуть. Скажу дідусеві про собаку. Сонце гріє, трава росте, я слухаю. Летять! Летять, наче літаки. Одна за одною. Ото, мабуть, напаслися! Сідають. Залазять у вулик. Щось кажуть тим, які вулик стерегли. Хваляться, яка добра гречка. Тепер ці спочивають, а ті летять. Біжу за ними і свищу, щоб не одбилася яка в дорозі. А назустріч дід. — Куди це ти летиш? — Бджоли пасти! — Бджоли пасти? — чомусь дивується. — Треба собаку завести, то не буде мені мороки. І курей глядітиме і бджоли пастиме,— кажу йому, бо скільки можна без собаки жити? — Буде тобі собака,— обіцяє він. А бджоли вже полетіли — і не видно, й не чутно їх. А мені знову потерпай, чи втраплять додому. Ідемо з дідом до вуликів. Він щось там порається. — Смачний для тебе мед буде,— каже дід.— Такої гречки давно не родило. Бджоли його не бояться. Сідають на білу бороду — прямо в рот заглядають, що він скаже. А мене ще бояться. Бо не звикли. Нічого, звикнуть. Шкода, що в мене борода не росте. Вони думали б, що я дід. І теж сідали б на бороду. О, знов летять! Теж напаслися. І не заблукали. От розумні! Як собаки, розумні! Дід правильно їх вибрав. Прямо над хатою — сонце. І вони вилітають начеб прямо з того сонця. Летять до вуликів. До нас. Гудуть, блищать проти сонця. — Золоті в нас бджоли,— кажу дідові. — А золоті ж,— погоджується.— Золоті...