Тоді, як на небес блакитнім гобелені<br />
Палають, наче кров, плювки шрапнель жахних,<br />
Як у вогонь полки, червоні чи зелені,<br />
Ідуть повз короля, який глузує з них,

Як звалює людей скажений шал на купи,<br />
Мов перемелений, димуючий погній,-<br />
В траві, у радості, нещасні влітку труни,<br />
Природо-матінко, це рід священний твій! —

Тоді сміється Бог із ладану, з узору<br />
Церковних скатертин, із чаш, із вівтарів-<br />
I засинає він під славоспіви хору,

I прокидається від схлипу матерів,<br />
Що в чорних очіпках заходять до собору<br />
I в кожної мідяк — за сина, що згорів.

Переклад Д. Павличка