Поліну Іванівну люблять усі діти, бо вона найкраща вихователька у дитячому садку. — А воно моя мама найкраща,— заперечує дівчинка.— У моєї мами і коси довші, а у Поліпи Иванівни коси коротші, і плаття коротше, і... — Ти сама коротша, коротша від усіх! — перебиває її ображено хлопчик.— А Поліна Йванівна нічого не боїться, вона ходить і коли темно без мами. — І я не дуже боюсь, коли темно в кімнаті. — Поліна йванівна й вовків не боїться. Вовки не страшні, тільки як виють, тоді страшні. Діти з садочка ще не бачили живих вовків, а Поліна Іванівна бачила й ніколи не забуде. Це про неї склали казку в дитячому будинку, де вона виховувалась. "У вдовиці Галини була дочка Поліна". Так тільки починали, а далі казали вже просто: — Росла Полінка, як билинка, худенька, маленька та все хворіла. Матері кортить погуляти, а тут з Полінкою треба возитись. Минув рік, минуло два, уже й три роки Полінці, а вона все хворіє. Набридло матері з нею панькатиісь, а тут ще подружки все тягнуть її то на танці, то на музики. Повернеться пізно додому, а Полінка голодна й холодна і так докірливо дивиться, аж соромно стане матері. А з цього ще більше наростало зло проти дочки. Одного разу вдовиця пішла в ліс і дочку з собою повела. Гарно було в лісі: дерева перешіптуються, пташки пурхають, щебечуть, піснями заливаються, а десь чути зозулю: "Ку-ку, ку-ку..." І соловей аж надривається: "Тьох-тьох, тьох-тьох!.." Так би все стояла й слухала. На галявину вибігла — травка зелена, квіти пахнуть, і різні: білі, червоні, жовті,^ як на платтячку, І багато, багато. Поліна нарвала їх уже цілий оберемок, хотіла віддати мамі, оглянулась, мами ніде не видно. Почала гукати: — Мамо, мамочко! Ніхто не озвався, тільки десь відгукнулась луна: "Мамо, мамочко!" Побігла назад, а куди бігти — не знає. Уже й охрипла Полінка, уже й голосу не відтягне, а не перестає кричати: "Мамо, мамочко!" А ліс усе густішає, усе темнішає. І чути, уже й грім гуркоче, уже й ліс шумить, реве, листям тріпоче, уже й дощ дріботить, а в Полінки вже й сил немає, щоб бігти далі. Упала під дуб і причаїлась. Навіть очі заплющила, щоб не так було страшно. Розплющила, а воно вже темно, ще й дерев не видно. І знову заплющила. Чує, щось тріщить у кущах. — Мама! — крикнула радісно Полінка. Але ніхто не озвався, а там, де тріщало, заблимали вогники, як у кішок уночі. І все дужче тріщить, усе дужче блимає, аж нарешті просто до неї вистрибнуло двоє вовків. Полінка завмерла: один вовк клацає зубами вже перед самим носом. "Я її з'їм!" — каже. Але вовчиця відіпхнула його і стала розпитувати дів-, чинку. Потім каже до вовка: "Вона сирітка, батька забили на війні з фашистами, а мати ще молода. Облиш її, вона гарна, слухняна дівчинка, нехай росте",— і обоє побігли назад у кущі. 1 другий день проблукала Полінка, а дороги не знайшла. Знову ночувала під дубом.і тільки заплющила очі, знову затріщали кущі, заблимали" вогники. Полінка гадала, що то її розшукують люди з ліхтариками, і радісно крикнула: — Мамо! Але із кущів знову вистрибнули вовки. Сірий вовк був. злий і каже: "Бачили твою маму, танцює твоя мама з хлопцями. Ми її ще сьогодні з'їмо!" Шкода стало Полінці мами, і вона заплакала: — Не їжте моєї мами, вона ще прийде, вона ще забере мине додому. Ми будемо разом жити, а коли в мене щось заболить, я не дуже буду стогнати, щоб маму не дратувати. А як підросту, зароблю грошей, куплю патефон і модні пластинки, щоб мама дома танцювала. Вовчиця відіпхнула сірого вовка й сказала: "Гаразд, дівчинко, коли ти така розумна, пожаліємо твою маму і цього разу!" — і побігли обоє назад у кущі. Минув іще один день. Поліика вже охляла так, що й.іти не могла. Лягла під дубом і очей не розплющує. І знову настала ніч, і злову затріщали кущі, заблимали зелені вогники, але в Полінки вже не було сил крикнути "Мамо!". Зовсім знесиліла. На цей раз із кущів вибігла ціла зграя вовків. Сірий вовк грізно сказав: "У цієї дівчинки погана мама, таку маму треба з'їсти!" І почули вовки, як ледь чутно прошепотіла дівчинка: — З'їжте мене, а мами не їжте... "Дівчинка вже марить",— сказала вовчиця і завила, а за нею і всі вовки. Вони так страшно вили, що аж люди жахались. — Якесь лихо стряслось,— казали вони і бігли до лісу. Полінка розплющила очі. Дощ перестав, уже був райок, і крізь листя дерев сяяло сонце, а довкола неї стояли люди і радісно посміхались. Із лісу Полінку відвели просто в дитячий будинок, де вона й виросла. Київ, 1960