Тихий, здається, був у нашій школі Юрко Зяблик. Невисокий, довгоносий, мав дівочий голос, ходив так, наче завжди під ногами не земля, а драглиста хитавиця. Уроки іноді готував — іноді не готував, іноді приходив до школи вчасно — іноді запізнювався. З весною траплялось, що не тільки на заняття не приходив, а й з дому пропадав. По кілька днів десь никає, а потім з'являється — виморений, спокійний, на запитання — де бував і що бачив? — не відповідає, а тільки губи ледь-ледь кривить. — Ні, ти не криви губи,— насідала класний керівник.— Ти признайся, де пропадав. — Я не пропадав,— обзивається Зяблик. — А де ти був? — А я до свого діда ходив,— незворушно відповідав Зяблик. І нарешті, брався розказувати: — Прийшов до діда, а він із лежанки не встає. Геть зовсім ослаб, що й не ворухнеться. То я водою поїв. У класі сміються. Роздратована вчителька питає: — А хіба в нього баби немає? — Яка вже та баба!..— дуже серйозно, по-дорослому каже Зяблик і байдуже махає рукою,— Ту бабу теж треба поїти. Знову сміються. Зяблик здивовано позирає на товаришів — чого ви, мовляв, регочете, адже все це я розказую серйозно. І такий він щиросердний у здивуванні, що вчителька лагіднішає і ні з уроку не виганяє, ні по матір не посилає. Якось прийшов Зяблик до класу з граком за пазухою. Навіть не з граком, а з маленьким граченятком. Одігрівав його за пазухою, поки вчителька звернула на нього увагу. — Чого ти чухаєшся, Зяблик? — мовила до нього. Учні, наперед знаючи, що відбудеться цікава розмова, вже почали осміхатись. — А я не чухаюся,— заперечив Зяблик. — Що ж ти робиш? — Граченя тримаю. — Яке граченя? Звідки воно в тебе? Навіщо приніс? — Воно з гнізда випало, то я підібрав, щоб машина не наїхала чи корова не наступила. — Отак і сидітимеш на уроці? — А що, сидітиму... — Іди й викинь, я хочу проводити уроки не з граченятами, а з дітьми. Зяблик вийшов із класу і більше не повернувся. Коли давали додому вивчити вірш, то Зяблик майже ніколи нічого не міг вивчити. Виходив до дошки і мовчав. — Ти чого мовчиш? — запитувала вчителька. — Я згадую,— спокійно відповідав Зяблик — Ну, згадуй,— дозволяла вчителька, знизуючи плечима. А по хвилі: — То що, згадав? Зяблик неприродно голосно, майже викрикуючи, починав декламувати, проте збивався на п'ятому чи шостому слові. Збившись, блукав очима по стелі, по підлозі, наче там намагався прочитати потрібний текст. — Чого ти мовчиш? — А я згадую,— знову повторював Зяблик — Сідай на місце, ти нічого не вивчив. — Неправда! — ображеним грубим голосом одказував Зяблик. І знову згадував одне чи двоє слів із вірша. Якщо в учительки вистачало терпіння, Зябликові вдавалось-таки згадати весь вірш до кінця. Але найчастіше Юрко все-таки одержував двійку. Так от подія, що прогриміла на весь район і навіть на всю область, у нашій школі трапилася, і саме з Юрком Зябликом. Одного разу після уроків зібрався гурт учнів молодших класів, і пішли вони не додому, а до річки. Провесіння пора стояла, верби вже починали зеленіти довгими хвилястими косами, а на голому вітті кленів рясний брунатний цвіт затемнів. Спершу діти никали чередою з горба на горб, просто на воду дивилися, далі в небо задирали голови — чи побачать прилітних птахів. (Згодом так і запротокольовано в документах: ходили над річкою і в воду дивилися, а також у небо — чи не летять гуси або журавлі.) Річка вже кілька тижнів як вивільнилася від криги, повінь спала, і текла вода в піщаних берегах не дуже весело й швидко. На тому місці, де влітку видовжувалася коса, порався біля човна дядько Родіон, знаний у селі як п'яниця й забіяка. Дядько Род іон хотів, либонь, переправитися на той бік, але побоювався — ніхто ще не плавав, та й течія швидка. Всі діти стовпились біля човна. — Що, дядьку, пливти хочете? — поспитав Зяблик. Родіон глипнув на нього сердито, ніби образили його, і буркнув: — А ти що — спрос? — Я не спрос,— розважливо відказав Зяблик, а всі діти засміялись.— Я лише так. — А не спрос, то не сунь свій нос,— знову буркнув дядько. Діти ще зареготали. Зяблик обійшов навколо човна, копнув у кількох місцях черевиком і МОВИВ: — О, хіба човен? Він же зовсім розсохся, візьмете й потонете, тільки булькне. Родіон дивився на нього, як на прояву. — Ти чого по човну стукаєш? — Я лише так,— іще розважливіше зажеречив Зяблик.— Я кажу те, що є. — А хто тебе просить? — Хіба треба просити? (Згодом діти всю цю незначну розмову пригадували слово в слово, ніби то могло мати велике значення.) — Ану забирайся звідси! — Хіба це ваша річка чи пісок? — слушно заперечив Зяблик. — Дивись, ти у мене добалакаєшся,— пробурчав Родіон. Невдовзі діти стояли на березі й стежили, як він переправляється. Човен швидко зносило, дядько силкувався гребти веслом, проте марно. Посеред річки обернувся до дітей і погрозливо помахав кулаком. — Собі самому! — крикнув Зяблик, але той, либонь, не почув. Коли дядько дістався протилежного берега, вони затіяли гру в війну. Спершу просто бігали одне за одним, боролися, качались по землі, а далі надумали розділитись на дві ватаги, й неодмінно так, щоб ув одній ватазі був Гітлер. Звісно, всі відмовлялись, бо кому ж хочеться! — От які ви! — дратувався Зяблик— Це ж не назавжди бути за Гітлера. Пограємось — і край! Охочий не знаходився. Врешті, сказали Зябликові: — Сам будь, коли такий розумний. — То й буду,— згодився той.— Начуватиметесь у мене. Рятуватиметесь, хто зможе, а хто не втече — пощади не матиме. Повиламували дрючки і строчили з тих дрючків, наче з кулеметів. Такий крик і тріскотнява стояли в березі, наче розпочалася справжня війна. Звичайно, "гітлерівці" на початку гри наступали. Вони, пострілюючи з дрючків, перебігали від куща до куща, і коли вважалося, що вони когось убили, то убитий мусив лежати й не зводитись із землі. Згодом убиті всі позбиралися на кручі й чекали, що ж далі. У Гітлера, чи то в його поплічників, знайшлися сірники, й тепер вони не просто воювали, а спалювали міста і села. Тобто збирали в купи очерет, суччя всяке, галуззя — й підпалювали. Скоро по всенькому березі тремтіли високі дими, все заслано сивими пасмами, і в тій заволоці війна точилася ще цікавіша й ще запекліша. "Гітлерівці" скаженіли, не милуючи нічого живого. Та історію не повернеш назад, і після Сталінграда довелось їм одступати. Покотилися назад, котились довго, й було їм важко, бо навіть недавно повбивані ожили й стали мстити. Потім усі гуртом накинулися на Гітлера, схопили за руки та за ноги і, дружно прокричавши "ура!", проголосили перемогу. — А тепер,—міцно тримаючи мокрого й брудного Зяблика, стали вирішувати,— поквитаємося з ним за злочини! — За кров народу! — кричали. — За сльози матерів! —Ура! — За вдів і сиріт! — Ура! — За землю рідну! — Ура! Отак, оточивши Зяблика, вичитували йому всі кривди, заподіяні гітлерівцями, звинувачували в морі, голоді й руїнах. І при цьому голосно кричали "ура!", радіючи, що страшна війна, яку вели з ворогами, вже позаду і ворогам за все можна відплатити. А як покарати Гітлера? Довго не думали — вирішили втопити, щоб і сліду на землі не зосталося. — Може, я сам скочу в річку? — мовив Зяблик і зіщулився: було ще холоднувато. — Е-е, скочиш! — заперечили йому.— Скочиш — і вилізеш на берег. Ти ж умієш плавати! Гітлер не перечив — справді-бо вмів плавати. Тихої погоди перепливав без передишки цю річку до протилежного берега й назад. Крім того, вмів, набравши повні легені повітря, довго триматися під водою. Щоб не випірнув, надумали причепити йому до шиї камінь. І зразу ж знайшли неподалік чималенький валун, обліплений жовтою глиною. — Ну що, цей камінь підійде? — поспитали в Зяблика. Той підняв у руках камінь — й усміхнувся. — Підійде,— мовив. — То що, за пазуху запхнути? Спробували запхнути камінь за пазуху, проте не вліз. Та й Зяблик почав кричати, що дуже холодний. — А як же інакше? — питали в нього. — На паску підчепіть,— порадив сам Гітлер.— А пасок прив'яжіть до шиї. Хтось ізняв пасок, а що одним не можна обв'язати, щоб і для зашморга вистачило Зябликові, то він і свій пасок зняв та дав хлопцям. Був у нього гарненький пасок, із телячої шкіри, ще зовсім новий, а фігурна пряжка, яку Зяблик часто чистив, аж сяяла. Хлопцям та пряжка найбільше сподобалась, і хтось мовив: — Оце пряжка! Шкода такої, правда? — А чого там шкода,— заперечив Зяблик.— Хіба з нею що станеться? Згодилися, що з пряжкою нічого не станеться, ото хіба що шкіра трохи намокне. Добре припасували вагу, приладнали Зябликові до шиї й повели до річки. З протилежного берега повертався в човні дядько Родіон. Либонь, запідозрив щось, бо звівсь у човні і, розмахуючи руками, кричав. Діти звернули на нього увагу й стали дружно реготати — дуже смішним здався дядько Родіон. А той ухопився за весло й почав щодуху гребти. Течія зносила його човен... — Давайте швидше, а то Родіон летить. Спершу Гітлер ішов сам, а потім схопили його за руки, щоб не здумав вириватись. Вивели на кручу. — Сам стрибнеш? — запитали. І раптом у Зябликових очах з'явився страх — він зрозумів, що хлопці не жартують. Губи затремтіли, все на ньому настовбурчилося, став схожий на перелякане пташеня, котре відчуло подих небезпеки. — Хлопці! — закричав.— Та що ви? Хлопці! Ну!.. Погралися — і край... — Топіть Гітлера! Ура! Гурт насідав, Зяблика зіпхнули на самісінький край, хтось іще наддав плечем — і раптово Зяблик зірвався з кручі й полетів у річку. Тільки стояло в дитячих вухах його останнє: — Хло-о-опці! Й тоді, коли він зник під водою, діти зрозуміли, що сталося. Дехто кинувся тікати, дехто став спускатись до річки... Дядько Родіон, лаючись, поспішав до кручі. Зносило, і човен пристав ген-ген оддалік. Дядько, застряючи важкими чобітьми в піску, біг і, здається, ніяк не міг зрушити з місця. Весняна вода котилася швидко; на похмурій, зовсім надвечір згаслій поверхні, не виднілося жодного сліду...