ЖИВИЙ ВІН ЧИ ПОМЕР? Березень 1892 року я провів на Рів’єрі, в Ментоні. Всіма благами, що їх у Монте-Карло а чи в Ніцці ви заживаєте прилюдно, за кілька миль далі, у цьому самотньому куточку, можна розкошувати самотою. Тобто я веду до того, що яскраве сонце, живлюще повітря і кришталево чисте голубе море тут не затьмарені людською метушнею, гвалтом та штовханиною. Ментона – тихе, просте, спокійне містечко без жодних претензій на розкіш. Тобто я маю на увазі, що більш-менш маєтна і значна публіка сюди, як правило, не заглядає. А втім, коли-не-коли тут з’являється який-небудь багатій, і нещодавно я познайомився з одним таким. Почасти щоб не розкривати його справжнього імені, я називатиму його Смітом. Якось, коли в Англійському готелі ми сиділи за другим сніданком, Сміт скрикнув: – Погляньте мерщій на того чоловіка, що виходить. Запам’ятайте його вигляд! – Навіщо? – Чи ви знаєте, хто це? – Авжеж. Він оселився тут за кілька днів до вашого приїзду. Кажуть, це старий самотній і неймовірно багатий шовкопромисловець з Ліона. Він, мабуть, сам-один у цілому світі, завжди він такий сумний і замріяний. І він ні з ким не розмовляє. Звати його Теофіль Маньян. Я гадав, Сміт розтлумачить мені, чому його так цікавить мосьє Маньян, одначе натомість він поринув у глибоку задуму і, бачилось, на якусь хвилю забув не тільки про мене, а й узагалі про все на світі. Він раз у раз куйовдив своє шовковисте сиве волосся, ніби збираючи думки, а снідання його тим часом хололо на столі. Нарешті він промовив: – Ну ось. Тепер я розповім вам одну прецікаву бувальщину. А ви послухайте. Ми – я і ще троє моїх товаришів – довго втаювали її, але тепер мені схотілося порушити обітницю мовчання. Тож улаштовуйтеся зручніше. – Я слухаю. Ось що розповів мені Сміт: – Багато років тому, ще бувши молодим, зовсім молодим художником, я блукав по селах Франції і робив шкіци. Невдовзі до мене пристало двоє славних молодих французів, вони робили те саме, що й я. Ми були зарівно щасливі, як і бідні, або зарівно бідні, як і щасливі,– як вам до вподоби. Молодиків звали Клод Фрер і Карл Буланже. То були пречудові хлопці. Завжди бадьорі й веселі, вони кепкували із злиднів і не хнюпили носа ні при якій негоді. Нарешті в одному бретонському селі ми сіли маком остаточно, і тамошній художник, такий же горопаха, як і ми самі, взяв нас до свого дому і достоту врятував од голодної смерті. Франсуа Мілле51... – Як! Уславлений Франсуа Мілле? – Уславлений? На той час він був такий же знаменитий, як будь-хто з нас. Він не зажив слави навіть у своєму рідному селі і був такий злидар, що міг годувати нас самою ріпою, та й тієї не було вдосталь. Ми так щиро заприятелювали, що хоч куди. Малювали не покладаючи рук, просто зі шкури пнулися, в хаті вже громадилися купи картин, але дуже рідко щастило спродати щось. Ми всі дуже весело перебували час, але, боже милостивий, як ми тоді бідували! Так тяглося років зо два з гаком. Аж ось одного дня Клод заявив: – Хлопці, тут нам і кінець. Розумієте, кінець. Всі змовилися проти нас. Я обійшов ціле село, і все так, як я кажу,– всі змовились і погрожують не давати на виплат ані крихти, доки не заплатимо всіх боргів. Ми аж похололи. На наших обличчях постав жах. Ми збагнули, що попали в скруту. Залягла могильна тиша. Кінець кінцем Мілле, важко зітхнувши, сказав: – Не знаю, як викрутитись, просто не знаю. Пропонуйте щось, хлопці. Відповіддю йому була понура мовчанка,– звісно, коли мовчанку можна вважати за відповідь. Карл звівся і схвильовано заходив по кімнаті. Відтак сказав: – Яка ганьба! Погляньте на ці полотна – тут цілі стоси витворів, анітрохи не гірших, ніж у будь-якого європейського майстра. Так, так, і безліч чужоземних швендь казали те саме – або майже те саме... – ...Але нічого не купували,– докинув Мілле. – Байдуже, вони так казали, і головне, що це правда. Поглянь-но лишень на свій "Вечірній благовіст"! Мені за нього пропонували п’ять франків. – Коли? – Хто? – Де він? – Чом ти не погодився? – Стривайте, не галасуйте всі гуртом. Я гадав, що він дасть більше, я був певен цього, він мав такий вигляд, і я заламав вісім. – Ну й що ж? – Грім і блискавка! Він і слухати не захотів. Послухай, Франсуа… – Знаю! Знаю! Це була помилка, і я вівся як найпослідущий дурило. Хлопці, я ж хотів якнайкраще, я... – Ну звісно, ми тобі віримо, друже! Але наступного разу пильнуй, щоб не пошитись отак у дурні. – Я? Та хай-но тільки хто сюди нагодиться й запропонує за нього головку капусти. Тоді ви побачите! – Капусти! Не згадуй при мені такого – слинка тече. Ну ж бо, погомонімо про щось менш спокусливе. – Хлопці! – озвався Карл.– Скажіть, хіба ці картини не мають вартості? – Мають. – Скажіть, хіба не видно, що вони високої вартості? – Видно. – Ця вартість така висока, що якби на них стояло голосне ім’я, їх вдалося б спродати за добрі гроші. Кажіть – так чи ні? – Звісно, що так. Тут і сумніву бути не може. – Я з вами не жартую – так чи не так? – Певна річ, що так. Нам теж не до жартів. Але що з того? Ми ж тут нічого не вдіємо. – А ось що вдіємо – ми поставимо на них голосне ім’я. Жвава балачка вщухла. Всі отетеріло втупилися в Карла. А то що за чудасія? Де ми візьмемо голосне ім’я? Хто нам його дасть? Карл сів і сказав: – Я хочу запропонувати одну річ. По-моєму, це єдиний спосіб не втрапити до злидарського притулку і, бачиться мені, спосіб цілком надійний. Ця думка спирається на численні, загальновідомі факти з історії людства. Я певен, що мій план нас усіх збагатить. – Збагатить!! Ти часом не збожеволів? – Анітрохи. – Ні, ти остаточно з’їхав з глузду. Що ти називаєш багатством? – Сто тисяч франків на душу. – Він вочевидь схибнувся. Я так і знав. – Так, схоже на це. Небораче Карле, ти стільки перетерпів, що... – Карле, ковтни таблетку й мерщій завалюйсь у ліжко. – Спочатку йому треба прикласти льоду. Остудімо йому голову, а тоді... – Ні, краще поскручуймо йому ноги,– я вже давно помітив, що на розум він не бистрий, зате ноги... – Чи не заціпить вам нарешті! – люто заревів Мілле.– Дайте чоловікові сказати. Ану ж бо, Карле, розтлумач свій план. В чому його суть? – Отже, замість вступу я ласкаво зверну вашу увагу на загальновідомий факт історії людства, що багатьох великих митців за життя не визнавали. Це траплялося так часто, що я насмілився виснувати якийсь загальний закон. Згідно з ним, кожного незнаного й обійденого великого маляра мають визнати і таки конче визнають, а за його картини даватимуть добрі гроші тільки по його смерті. Тож мій план такий: ми кинемо жереб – один із нас муситиме померти. Останні слова прозвучали так спокійно й так несподівано, що ми не встигли й ворухнутися. А тоді знявся дикий гармидер: усяк уділяв ради – лікарської ради, як оздоровити Карлову хвору голову. Терпляче виждавши, поки веселий гамір ущух, Карл розгорнув свій план далі. – Атож, один з нас муситиме вмерти, вмерти, щоб урятувати самого себе й інших. Ми кинемо жереб. Кому випаде жереб – той стане знаменитим, і всі ми забагатіємо. Цитьте, цитьте, не заважайте, я знаю, що кажу. Ідея полягає ось у чому: той, кому судилося померти, протягом трьох місяців повинен малювати вдень і вночі, якомога примножуючи запас своїх творів,– але не картин, ні. Це мають бути дрібні начерки, шкіци, етюди, фрагменти етюдів, не більше десятка мазків на кожному – видима річ, зовсім безглузді, але неодмінно його руки й за його підписом. Він повинен виробляти не менше п’ятдесяти штук щодня, і кожен малюнок повинен відзначатися чимось прикметним, тільки йому притаманним, щоб воно легко впадало в око, бо, як ви знаєте, саме такі речі цінуються, і їх – по смерті великої людини – за неймовірні гроші скуповують усі музеї світу. Ми наскладаємо їх цілу гору – не менше! Весь цей час решта троє годуватимуть вмирущого й, очікуючи прийдешню подію, укоськуватимуть Париж та скупників, а як діло налагодиться, ми ошелешимо всіх наглим сконом і влаштуємо пишний похорон. Тепер ви збагнули, що до чого? – Н-н-і, тобто не зов... – Не зовсім? Невже вам ще не ясно? Направду він не помре. Він просто змінить ім’я і щезне; ми поховаємо опудало й разом з усім світом оплакуватимемо його. А я... Але йому не дали скінчити. Всі вибухнули захопленими вигуками й оплесками, всі посхоплювалися з місць і ну гопцювати по кімнаті; пойняті радощами та вдячністю, кидалися в обійми одне одному. Ми забули про голод і годинами обговорювали чудовий Карлів план. Нарешті, щонайпильніше обміркувавши всі деталі, ми кинули жереб. Він випав Мілле, і Мілле мусив "померти". Далі ми зібрали всі речі, з якими чоловік може розлучитися тільки на порозі майбутнього багатства – сувеніри та різний дріб’язок,– і віднесли їх у заставу, одержавши за них якраз стільки, скільки потрібно, щоб справити скромну прощальну вечерю, сніданок та ще залишити кілька франків нам на дорогу й на купівлю невеликого запасу ріпи та іншого харчу, щоб прогодуватися Мілле. Наступного ранку, поснідавши, ми втрьох вирядилися в дорогу, пішки, звичайно. Кожен прихопив із собою десяток дрібних малюнків Мілле на продаж. Карл подався до Парижа, де мав до призначеного терміну створити Мілле славу. Ми з Клодом рушили врізнобіч – блукати провінцією. Ви не повірите, як легко й вдало пішло в нас діло. Повештавшись днів зо два, я заходився малювати віллу на околиці одного великого міста,– на веранді горішнього поверху я помітив її власника. Як я і сподівався, він спустився вниз подивитися. Я працював швидко, щоб не встиг він знудьгуватися. Час від часу він схвально вигукував, а тоді почав захоплюватися моїм малюнком і заявив, що я справжній майстер. Я відклав пензель убік, видобув із торби один етюд Мілле, показав йому підпис на ріжкові й гордо сказав: – Сподіваюся, ви це впізнаєте? Він – мій вчитель. Не дивно, що я знаю своє діло! Власник вілли зніяковіло мовчав. Я сумовито зауважив: – Чи не хочете ви часом сказати, що не знаєте підпису Франсуа Мілле? Певна річ, він не знав такого підпису, але все одно він сповнився щонайглибшої вдячності – за те, що я так легко вивів його зі скрути, й промовив: – Та що ви! Певна річ, це Мілле! Не збагну, як я відразу не завважив. Звісно, я впізнаю його руку! Потім він захотів купити етюд, та я заявив, що я, правда, не багатий, але не такий уже й злидень. Врешті-решт я все ж таки збув йому той малюнок за вісімсот франків. – За вісімсот франків! – Так. Мілле виміняв би його на свинячого битеника. Так, я одержав вісімсот франків за цю марничку. Тепер я з задоволенням відкупив би її за вісімдесят тисяч. Але ті часи вже давно минули... Я дуже мило зобразив дім того чоловіка і хотів був попросити за свій малюнок десять франків. Та за роботу учня великого майстра незручно було правити так мало, тому я продав її за сто. Вісімсот франків я відразу ж, із цього ж самого міста, відіслав Мілле і другого дня пустився далі. Тепер я вже не ходив пішки. Я їздив. Відтоді я повсякчас їздив. І щодня продавав по картині. Я жодного разу не намагався продати дві картини в день. Я завжди казав своєму покупцеві: – Я роблю велике глупство, що взагалі продаю твір Франсуа Мілле. Він не протягне й трьох місяців, а по смерті Мілле його картин ні за які гроші не купиш. Я всіляко намагався ширити цю чутку, щоб підготувати публіку до майбутньої події. Наш план продажу картин належить мені, і я беззастережно вважаю його своєю заслугою. Я запропонував його того останнього вечора, коли ми обмізковували майбутню кампанію, і всі троє вирішили до пуття випробувати його, перш ніж заміняти іншим. Всім нам сприяв успіх. Я ходив пішки тільки два дні. Клод теж ходив два дні – ми обидва боялися прославляти Мілле заблизько від дому. А хитрун та пройда Карл – той ходив пішки тільки півдня, а потім мандрував, як герцог. Час від часу ми домовлялися з редактором якоїсь провінційної газети й компонували дописа. В цих дописах ніколи не говорилося, що ми відкрили нового маляра,– навпаки, ми вдавали, ніби Франсуа Мілле давно всім знаний. У них не було ніяких похвал, а лиш кілька слів про стан здоров’я "великого майстра",– часом у них переважала надія, часом скорбота, та завжди поза рядками відчувалося, що ми готуємося до найгіршого. Всі ці дописи, коли вони були надруковані, ми обводили олівцем і надсилали газети тим, хто купив у нас картини. Карл невдовзі приїхав до Парижа й там поставив діло на широку ногу. Він зійшовся з чужоземними кореспондентами й домігся того, що повідомлення про хворобу Мілле обійшли Європу, Америку й решту частин світу. За півтора місяці ми всі троє зустрілися в Парижі й поклали повідомити Мілле, щоб він більш не надсилав нам картин. Зчинився такий ажіотаж, що нам стало ясно – пора ставити крапку й діяти негайно. Ми звеліли Мілле лягти в постіль і чимшвидше усохнути, щоб сконати не пізніш, як за десять днів. Потім ми зробили підрахунки й пересвідчилися, що втрьох продали вісімдесят п’ять дрібних начерків та етюдів, виручивши за них шістдесят дев’ять тисяч франків. Останню й найблискучішу оборудку здійснив Карл. Він продав "Вечірній благовіст" за дві тисячі двісті франків. Як ми його звеличували! Та хіба ж могли ми передбачити, що невдовзі настане день, коли вся Франція битиметься за цю картину і якийсь чужинець заволодіє нею за п’ятсот п’ятдесят тисяч готівкою? Того вечора ми справили прощальну вечерю з шампанським, а наступного дня я та Клод зібрали свої манатки й подалися чергувати біля смертної постелі Мілле й не пускати набридливих відвідувачів до будинку. Окрім того, ми щодень пересилали до Парижа бюлетені, щоб Карл через газети п’яти континентів міг сповіщати весь світ про стан хворого. Нарешті сумна подія звершилася, і Карл встиг саме вчасно, щоб допомогти виконати погребальний обряд. Ви, либонь, пам’ятаєте врочисті похорони й сенсацію, яку вони викликали в усьому світі, пам’ятаєте, що на них були присутні знаменитості Старого та Нового Світу, які з’явилися засвідчити свою шану й скорботу. Ми всі четверо – як завжди нерозлучні – несли труну, не дозволяючи нікому нам допомогти. І добре зробили – адже в труні була сама лише воскова фігура, і всякий інший неодмінно помітив би, що вона занадто легка. Так, усе та сама четвірка, що дружно ділила злигодні в скрутну годину і що нині пішла в небуття, несла труну... – Яка четвірка? – Наша! Адже Мілле теж ніс свою власну труну. Він удавав родича – розумієте, далекого родича. – Неймовірно! – Як не дивно, але це так. Ви, звичайно, пам’ятаєте, як підскочила ціна на картини. Гроші? Ми не знали, куди їх дівати. В Парижі є одна людина, в якої на сьогодні сімдесят картин Мілле. Він заплатив нам за них два мільйони франків. А щодо дрібних начерків та етюдів, що їх Мілле надсилав нам мішками за півтора місяці наших блукань Францією,– о, ви, напевне, дуже здивуєтесь, дізнавшись, почому ми продаємо їх тепер,– тобто коли ми взагалі погоджуємося з ними розлучитися! – Це дивовижна, незвичайна історія! – Либонь, що так. – А що сталося з Мілле? – А ви вмієте зберігати таємниці? – Вмію. – Пам’ятаєте чоловіка, що на нього я сьогодні звернув вашу увагу в їдальні? Це ж і є Франсуа Мілле. – Знаменитий... – Та звичайно ж! Це єдиний випадок, коли публіці не пощастило спершу заморити генія голодом, а потім натоптати чужі кишені золотом, що мало дістатися йому. Ми потурбувалися про те, щоб пташка не заниділа на самотині, виплакавши своє горе в піснях, а тоді дістала у винагороду холодну й пишну погребальну врочистість. 1893