СОНЕТИ З КНИЖКИ
"ЗАСВІДЧУЮ ЖИТТЯ"
ДО ЗГОДИ В Перемишлі, де грають Сяну хвилі,
Де наша слава, як стара вдова,
Стоїть в одежі чорній на могилі,
Я вчув ненависті страшні слова… Тут ми з поляками зійшлись в горнилі
Злоби, що гасне й знову ожива,
Тут меч блищить, що в сатанинській силі
Його загнала поміж нас Москва. Зійдіться в мудрості, сумні народи,
Раби вчорашні, вирвані з ярма
Великим Богом правди і свободи! Зламайте меч, рятунку в нім нема,
І хай над Сяном прозвучить сурма,
Що повертає ворогів до згоди! 1995
Я ВИНЕН 1 Він був електриком. В душі народу світло
Свободи розбудив, став генієм добра.
Люд прославляв його, кричав йому: ура!
І сонце сяяло над ним, як Боже титло. Але в суспільстві знов запанувало їдло,
З могили вийшла лють і темрява стара.
На доброчинця бруд полився, як з відра,
Його єство трудне й палаюче поблідло. "Та ж він — анальфабет! Буквар йому, буквар!" —
Волали ті ж таки, що поклонялись вчора,
Та вірив далі він у свій спасенний дар. Хоч гнобила його вся та ганьба сувора,
Він визнати не міг, що люд — лишень потвора,
Котра вогнем плює в пророка ясну твар. 2 І крикнула мені з брудного смітника,
Бабуся згорблена: "Тебе я добре знаю!
Це ти валив Союз! Це ти нас вів до раю,
Так ось я вже поглянь, в раю для хробака!" І серце опекла сльоза гірка й тяжка —
Ця мова болісна з розпуки та одчаю.
Я голову схилив, розтрощений до краю,
Розсипаний, як хліб з роздертого мішка. Я винен, бо не вмер, а тільки бився з туги
За справедливістю, що край наш обійшла,
Як плем'я, рабськістю заразне й недолуге. Я винен, бо не був жорстким, як стріла,
Не мав нещадної й достатньої потуги,
Щоб знищити Союз диявольський дотла! З Ах, те, що я писав колись, в юнацькі дні,
Тепер таке мале, немов школярські вправи,
І за таке ніщо я мав немало слави,
Гучної похвальби, що гірша від брехні. Я оглядаюся — і соромно мені
За слово мучене, немудре і коряве,
Та йшов я з темностей, я вибивався з мряви,
Кривавивсь на шляху об камені трудні. Є на моїй душі тяжкі й пекучі плями,
Мов на сорочці кров, яку не відпереш,
Хоч хімії давай з найкращої реклами. Отрути випив я, налитої по креш
Добою темною, та все-таки, та все ж
Я добрий слід лишив між добрими братами. 4 Куди діваються всі добрі починання,
Всі помисли й діла, що їх дає Господь?
Чи мусить перейти у злочин, в химородь,
У диктатуру зла невільників повстання? Ось визвольна пора — не перша й не остання —
Немов коня, мене впрягла в тяжку оброть,
І батогами тне, й мойого духу плоть
Кривавиться і вся чорніє від страждання. Я винен, бо рабом народжений з раба,
Коли настав мій час, кричав у мегафони,
Як з єрихонських веж архангельська труба. Я винен, бо підпав під каверзні закони,
Що примонтовують блаженний лик ікони
До лоба сатани, а крила — до горба. 5 Колись хотів я бідність побороти,
І золото ненавидів, як лжу,
І кликав поклонятись палашу,
Як богові натхненної голоти; Тепер я сам доходжу до ніщоти,
І вбогістю своєю дорожу;
Привласнюю лишень печаль чужу
І мисль, що світить крізь мої темноти. Ненавистю добра не зберегти,
Не затупити сатани острогу,
Що нам вбивається у животи. Я гнаний через пагубну дорогу,
Скажу вам правду всю, мої брати:
Хто вірить в Господа — той рівня Богу. 6 Дивись на хмари й знай — таке життя твоє:
То ніжне й лагідне, немов ткання прозоре,
То рівне, то хитке, то збурене, як море,
То чорне й гуркітне, що блискавками б'є. Блакитний туманець, що до небес встає
З води й землі, але не має він опори,
Світ прагне осягти, спізнати всі простори
І в леті зникнути — ось людське житіє. Так, плоть твоя спаде дощем на чорну ниву,
І питиме зерно енергію води,
Перекидаючись саме в хлібну поживу. А де ж подінуться твої думки й труди?
Вони впадуть на Шлях Чумацький — аж туди,
Де зором ти шукав мету життя правдиву. 7 Як до німецької дивізії брати
Писалися, я слав на них тяжкі прокльони:
В мундирах вермахту на українські гони
Ви збройно хочете свободу принести?! Та надійшов мій час — о Господи, прости! —
Я головою бив у чужинецькі дзвони
Для мови рідної та задля оборони
Таємної, але державної мети. Не проклинай мене, болящий мій народе,
Бо я служив тобі в часи сумні й страшні,
Коли із двох сторін твої сини під Броди Вбиватися прийшли в навзаємній війні,
Ті — під наказами московського заброди,
А ті — під дулами фашистської звірні. 8 Ви закликаєте до злагоди і згоди,.
Та за будь-що самі б'єтесь, як барани.
Бо ви — раби в душі, що прагнуть лиш війни
Задля відзнак, а не для здобуття свободи. Не треба волі вам, лиш доброї нагоди, —
Щоб замінить собі не душу, а штани,
Щоб з бідних служників пробитися в пани,
А з підлабузників — у бонзи й верховоди. Ви любите себе, і сил таких нема,
Щоб ту міцну любов знешкодити до краю,
Вона встає з землі незрима, як чума. Я з вами вік прожив, та дотепер не знаю,
За що я вас люблю, навиклих до ярма,
Чому я вам до ніг своє життя складаю? 9 Мої найкращі дні вже поза мною,
Не відаю, навіщо я живу.
Пора вже обертатися в траву
Чи спати під плитою кам'яною. Але мій дух не годиться з труною,
І, доки сонце в мене наяву,
Я чую в серці тугу світову,
Вчарований безсмертя таїною. Віддав я до останнього гроша
Позичене, але чому, не знаю,
Не прагне спочиву моя душа, Так ніби я священний хліб ламаю
І ще комусь його подати маю,
Буханку взявши з Божого коша. 10 Під вечір заклекоче лелечиха,
Піднявшись, мов газдиня, на гнізді;
Впадуть на землю промені руді,
Дрібні й цілющі, наче обліпиха; Як маминого хліба чорна криха,
Мені літа запахнуть молоді;
До мене по росі, як по воді,
Прилине дівчина — молитва тиха; Це надвечір'я рідного села,
Ця тута незбагненна і далека,
Ця дівчинка, що світ в очах несла, Ця в небеса застромлена смерека,
Що вітами махає, мов лелека, —
Це все моїх останніх літ світла. 2000
11 В Стопчатові, де Багадунка грає
Біля моєї хати, як струна,
Там, де стоїть смерека поставна,
Що мого батька юним пам'ятає, Я народився з ніжного зерна,
В життя пішов, звабливе та безкрає,
Тепер душа додому повертає,
Від баченого й чутого сумна. Вітаюся з черешнею, з вербою,
Не дивляться. Вина моя тяжка,
Бо в світі я замало був собою. Куди подів я серце юнака,
Не діткнуте ненавистю й клятьбою,
І чисте, мов коханої рука? 2004