Так голосила на похороні свого ґазди, що селу серце тріскало. І приповідала, і заводила, і заклиналася. Не то що плакала, а розливом розливалася, як біла мрака травами. Опадала і поникала, як скошена квітка, сльозами життя своє скапувала. Билася в груди і божилася, що до схід сонця піде за ним до гробу, свою душу з його душею спарує. Зарікалася жити, зарікалася веселити, зарікалася другого любити. На деревище падала, з жалю умирала. Старі ґаздині такому жалеві не могли надивуватися, не могли найти міри. — Що-сь ми газдів наховалися, але такої великої люби видом не видали! — Отік єї цей світ зуритивси, отік єї душа з єго душев споєна, отік тота любість вічна. — Таке молоде, гей весна яра, а таке жалісливе, таке переболене та перебановане! Дес у тій днинці, гей тінь, пропадає, з цвинтаря вертаючи. — Аді, вже ті так, як нема, Калинко-душко, ґаздине вірна! — Але єк ти його відвела до гробу, то най він з богом спочиває, а ти, небого, туском не коротай собі життя. — Ой лишіт мене, вуйночки та вуечки годні, най би я свого Петра подогонила. — Ей, не гніви, молодице, бога, коли тобі смерть ще не писана. — Ой, не буду я, газдики, без него жити, не буду цим світом трабувати. — Ей, молода молодице, не трійся та й не топися, бо тобі треба жити та й розживатися. — Пішло моє життє у могилу, ґаздині срібненькі! — Пуста твоя робота, Калино, покинь тоту гадку та й життем не помітуй, бо буде тобі його треба, аді, Йван, коби здоров... — Ей, лишіт гет, вуйночки добрі, най я йду зі світа, най не заважаю. — То не наша сила, не наш провід, та й ми цего не зіпремо, а воно так саманає, що Йван най би був... — Хоть най мене грім уб'є, хоть най мене бола утне, хоть най мене викришит до пня, хоть най мене тут смерть найде, то я вам кажу та й на чім світ стоїт заклинаюси, шо за ніким не багаю і з ніким я жити не буду. — Най тот заклін йде на сигли та в шкрепіття, та на скали, та на усі штири вітри, а ти, молоденька удовице, не зарікайся... Калина билася в груди і ще раз заклиналася і зарікалася. — Коби-сь була хоть дітна, то най би-с ждала рік-два, але ти ще й раз сама не собов не була! Калина хрестилася і третій раз тяжко заклиналася та й зарікалася. її сині очі позападалися, її біле личко потемніло, а понад брови хмари назлягали раз коло разу. Така тото велика любість була... А при обіді за покійника Йван понакроював хлібів, приніс води, поналивав гладуни, понакривав джергами ослони, на вікні свічки позасвічував. Такі, як мід, солодкі слова в хаті порозсипував. Петрову стрільбу показував, його приятельство високо підоймав. Гості харчували за Петрову душу та й Петрову пам'ять славили. Хата була повна Петра, хоть лишень свічка горіла на тім місці, де він лежав. Калина топилася з жалю і роздавала гостям поливані гладуни та й книші за Петрову душу — а Йвана обминула. Ґаздині ворожили, що то добрий знак, а ґазди їм притакували і додавали, що Йван своє простибі сам собі возьме. — Такому побратимові падеся покійника рушниця,— набилювали ґаздині. — Та й порошниця,— докинула Калина. — Та й, відів, і молодиця,— довершили ґазди. Калина горіла, як царівник над рікою. Та й лиш опустила миски з начинкою та й горілиць на землю впала. Що прибегали, що примовляли, що відтирали, все не помагало, удовиця як завмерла. Отік її Петро з того світа викривив її черлені губки, аби нікого не чарували, та й перевернув її голубі очі, аби на нікого не моргали, та й її личко заморозив, аби нікого вогнем не поти на л о. Таке воно молоденьке, а таке, гей гусятко, повним возом переїхане! — Ця, любки пишні, вже своєї бани не вибанує та й своєї люби ріками не затопит! — Вічна удовиця... Але на Юра пукла над ріками лоза, а лісами закувала зазуля. А Калина пасе маржину на полонинці. Та одна красуня дуже вритна і як покмітить своїми великими очима, що ґаздиня ширинку вишиває, то зараз пронирае в ліщині і дубиною та крушинами крадьки перехоплюється на Иванову царинку, на молоду та зелену коню-шинку. А Йван гладить красуню та й приповідае: — А де ж твій ґазда, ти краса-красуне? — А хто ж тебе доїтиме, ти ласа ласунко? — А хто ж тобі придій принесе, приятелько пишна? А відтак бере та й кличе Калину. Але не кличе її направці, лиш насамперед у гай співає: Ой чічько солоденька, забув бих ті швидко, Аби з мого подвір'єчка на твоє не видко. Бодай тото подвір'єчко вогнем ізгоріло, Шоби мене, файна любко, *д тобі не кортіло. А відтак грає у вербову тилинку, а відтак кує, як зазуля, а відтак клекотить, як готур. Та й на тото приходить Калина. — А йкий же мені, Калинко, буде приемець? Калина очі успід та й паленіє, а ширинка з рук на коню-шинку. А Йван хап ширинку та й за ремінь. А до Калини око в око: — Калинко-душко! — Йванчіку-братчіку!.. А зазуля не кує, ні — аж гай розвивається. А річка срібним поясом тот гай то вперізує, то розперізує. А Калинина маржина гейби до півусміху роти відтворила і надслухує, то зазирає та й помалу-помалу ступ-ступ з полонинки на Иванову конюшинку. А господь понад гори походжає і сонечком дихає на ввесь світ, на гори й долини та й на полонини. Та й на Калинину любість золотом мече. Радується на ріллі скиба, у ріці риба, царинками зело. Палають цвіти попід лісами, над берегами, над вулицями, над керницями. Розщебеталася німа діброва, порозліталася медова бджілка, порозлягалися запашні вітри. Прото весна яра... А любистки з челядинських городчиків підоймаються та й весні приспівують: Зарікайся, файна любко, мід-горівку пити, Та лишень ся не зарікай Івана любити.