Агата Крісті

ЗАПІЗНІЛА РОЗПЛАТА

Переклав ВОЛОДИМИР ХИЖНЯК

СУПУТНИЦЯ

Коли не помиляюсь, існує широко відомий анекдот про письменника-початківця, котрий, прагнучи з першої фрази зацікавити найскептичнішого редактора, досить оригінально розпочав свою повість:

"— Під три чорти! — кинула герцогиня…"

Історія, яку я хочу розповісти, почалася приблизно так само. Щоправда, жінка, котра мовила ці слова, не була герцогинею. Трапилось це у перші дні червня. Після влагодження своїх справ у Парижі я повертався ранковим потягом до Лондона, де все ще наймав квартиру разом з давнім приятелем, колишнім детективом, бельгійцем за походженням, Еркюлем Пуаро.

В експресі на Кале було на подив малолюдно. У моєму купе, наприклад, сиділа тільки одна пасажирка. Я залишив готель дещо поспіхом і передивлявся свої речі, аби упевнитися, що нічого не забув у номері, коли потяг рушив. До тієї миті я фактично не помічав супутниці, але раптом вона нагадала про себе. І зробила це у досить чудернацький спосіб.

Схопившись з місця, опустила для чогось віконну раму і висунула голову з вагона. За мить обернулася з коротким і гучним вигуком:

— Під три чорти!

Повинен визнати: я старомодний і гадаю, що жінка має бути скромною. Не терплю сучасних нервових дівуль, котрі з ранку до пізньої ночі викручуються під джаз, смалять цигарки і вживають слівця, що змусили б зашарітися навіть торговок рибою з Білінзгейтського ринку.

Спохмурнівши, я підвів очі і побачив гарненьке, нахабнувате обличчя під маленьким хвацьким червоним капелюшком. Вуха ховалися під густими пасмами чорного хвилястого волосся. Супутниці було, мабуть, хіба що трохи за сімнадцять, але її обличчя вкривав щедрий шар пудри, а вуста від помади були неприродно яскраві. Не зніяковівши анітрохи, вона зухвало зиркнула мені у вічі і недвозначно відкопилила губу.

— Ов-ва, ми шокували доброго, щиросердного пана, — зауважила вона, немов зверталася до когось стороннього. — Даруйте таку мову! Вона ніяк не пасує жінці і таке інше. Знаю, але, їй-богу, я не могла втриматись! Вам же невідомо, що я загубила свою єдину сестру!

— Невже? — ґречно поцікавився я. — Яке нещастя!

— Він не схвалює! — вела далі моя супутниця. — Він зовсім не схвалює, навіть засуджує і мене і мою сестру. Оце так справедливість! Адже він навіть не бачив її!

Не встиг я розтулити рота, як вона знову:

— Не кажіть ні слова! Ніхто мене не любить! Я зараз кинусь у садок і з горя пожалюся кропивою.

Вона сховалася за великими сторінками французького гумористичного часопису. Та вже за хвилину-другу опустила журнал і крадькома зиркнула на мене. Це дратувало, і все ж я не в змозі був стримати усмішку. Зрештою дівчина шпурнула часопис і вибухнула веселим дзвінким сміхом.

— Я відчувала, ви не такий бовдур, яким здаєтесь.

Сміх її був такий заразливий, що попри слово "бовдур", яке не дуже припало мені до смаку, я теж розреготався.

— Ось так! Тепер ми друзі! — оголосило зухвале дівчисько. — Висловте жаль з приводу того, що моя сестра…

— Я в розпачі!

— О, це благородно з вашого боку!

— Дайте мені закінчити. Я саме хотів додати, — що хоч і в розпачі, але якось переживу її відсутність, — і злегка вклонився.

Але чудернацька супутниця насупилась і замотала головою.

— Облиште! Мені більше до вподоби отой ваш тон "величного несхвалення". Подивились би на своє обличчя… "Вона птах не нашої породи", — ось що на ньому написано. Ї ви маєте рацію. Хоча пам'ятайте: в наші дні не дуже важко помилитись. Далеко не кожний здатний відрізнити повію від герцогині. Нещастя! Здається, я знов шокувала вас. Бідолаха! Од вас здорово тхне нафталіном. Так, так, тхне… Та це мене аж ніяк не турбує. З таким, як ви, можна співіснувати. Не терплю, коли хтось вдає із себе молодика. Тоді я геть шалію!

Вона рішуче і енергійно захитала головою.

— Цікаво було б подивитись на вас у такому стані.

— Тоді я справжнє бісеня. Не контролюю ані своїх слів, ані вчинків. Одного разу мало не порішила якогось парубійка. Слово честі, не брешу! Хоча він таки заслуговував…

— Ну, — з удаваним благанням мовив я, — не гнівайтеся ж на мене.

— Ні в якому разі! Ви одразу ж мені сподобались. Але у вас був такий вигляд, що я й не сподівалась на дружні стосунки. А зараз…

— От і гаразд. Може, розкажете щось про себе?

— Я актриса. Ні, не того плану, що ви думаєте. З дитинства на сцені. З шести років… переверталася.

— Що? — перепитав я спантеличено.

— Доводилось вам бачити колись дітей-акробатів?

— Ага, розумію!

— Народилась в Америці, але більшу частину життя провела в Англії. У нас зараз нова програма…

— У кого це "у нас"?

— У мене й сестри. Пісні, танці, трохи клоунади та старих перевірених номерів. Глядачі завше у захопленні від таких вистав. Це має принести гроші…

Моя нова знайома багатослівно розповідала про свої справи. Чимало термінів були мені незнайомі і незрозумілі. Однак вона все більше зацікавлювала мене. В ній, здавалось, дивно уживалася дитина з дорослою жінкою. І хоч, за її власним зізнанням, в неї було досить досвіду і розуму, аби подбати про себе, в такому прямодушному ставленні до життя і незламній рішучості "досягти успіху" прокльовувалося щось дуже щире.

Проминули Ам'єн. Ця назва навіяла мені багато спогадів. Юна актриса немов прочитала мої думки.

— Згадуєте війну?

Я ствердно хитнув головою:

— Воювали?

— Довелось. Був поранений, а після Сомми демобілізувався по інвалідності. Зараз працюю особистим секретарем у депутата парламенту.

— Оце робота! Треба, напевне, багато метикувати?

— Навпаки. Майже нема чого робити. За дві-три години можна з усім упоратися. Марудне заняття. Відверто кажучи, не знаю, що б і робив, якби не було у мене невеличкого захоплення.

— Невже колекціонуєте жуків?

— Ні. Наймаю квартиру спільно з вельми цікавою людиною. Він — бельгієць, в минулому детектив. Оселившись у Лондоні, зайнявся приватною практикою, і його справи йдуть чудово. Він грандіозний спец, хоч і дуже малий на зріст. Безліч разів успішно проникав у таємниці, де поліція анічогісінько не могла зробити.

Супутниця слухала мене з широко розплющеними очима.

— Цікаво! Я у захваті від злочинів. Не пропускаю жодного детективного фільму. А коли в газетах пишуть про якесь убивство, я просто смакую таким повідомленням.

— Ви пам'ятаєте злочин у Стайлзі? — запитав я.

— Заждіть… Це не про ту стару пані, котру отруїли? Десь в Есексі?

Я ствердно хитнув головою:

— То була перша велика справа Пуаро. Якби не він, злочинець уникнув би покарання. Такий успіх не часто випадає детективові.

Захопившись спогадами, я розповів їй про всіх осіб, причетних до справи, і довів повість до переможної, хоча й несподіваної, розв'язки. Дівчина слухала, як зачарована. Ми обоє так заговорилися, що отямилися лише тоді, коли потяг зупинився в Кале.

Я кликнув двох носіїв, і за мить ми стояли на платформі. Дивакувата супутниця простягнула мені руку.

— На все добре. В майбутньому обіцяю бути ввічливішою.

— Невже не дозволите мені подбати про вас на кораблі?

— Можливо, я не поїду цим пароплавом. Мені необхідно впевнитись, що моя сестричка вже по той бік каналу. Дуже вдячна за ваші турботи.

— Гадаю, ми ще з вами зустрінемось. До речі, може, ви хоч скажете своє ім'я? — вигукнув я, коли вона вже рушила.

Дівча глянуло на мене через плече.

— Попелюшка, — кинула грайливо і розсміялась.

Хіба я був у змозі тоді уявити, де і за яких обставин знову зустріну Попелюшку?..

ПОКЛИК

Коли наступного ранку я увійшов до їдальні, годинник показував п'ять хвилин на десяту. Мій приятель Пуаро, як завше пунктуальний, уже розбивав ложечкою шкаралупу другого яйця. Побачивши мене, він радісно всміхнувся.

— Гадаю, добре виспались?.. І вже оговталися після виснажливого плавання через канал? Дивно, що сьогодні ви з'явилися майже вчасно. Даруйте, ваша краватка висить несиметрично. Дозвольте поправити…

Незвичайна людина цей Еркюль Пуаро. Маленький на зріст — лише п'ять футів чотири дюйми; завше схилена набік голова формою нагадувала яйце; в очах спалахували зеленкуваті вогники, коли він хвилювався чи був збуджений; вуса, що в того офіцера, — щетинисті, закручені; постава сповнена неабиякої гідності, завше охайний і причепурений. Охайність в усьому була його пристрастю. Цей низенький чоловічок нестерпно страждав, коли помічав бодай найменший ґандж в одязі людини, і заспокоювався лише, коли усував недолік. "Порядок" і "метод" були його ідолами. Він ставився дещо зневажливо до таких речових доказів, як відбитки ніг чи попіл від сигарет, і твердив, що самі по собі вони ніколи не приведуть детектива до розкриття злочину. Торкаючись цієї теми, він, бувало, постукував по своєму яйцевидному черепу і самовдоволено промовляв: "Розгадка тут. В маленьких сірих клітинах. Ніколи не забувайте про маленькі сірі клітини, мій друже!.."

Посівши своє місце біля столу, я знехотя запитав:

— Маєте цікаві листи?

Пуаро незадоволено захитав головою.

— Сьогоднішні ще не переглядав, але тепер пошта не приносить чогось цікавого. Нема вже великих злочинців, озброєних власним методом.

Він сумовито захитав головою, а я мимовільно всміхнувся.

— Не впадайте у відчай, Пуаро. Щастя ще всміхнеться вам. Розпечатуйте листи: можливо, саме зараз на вас чекає великий злочин.

Пуаро всміхнувся і, взявши маленький, вишуканої форми ножик, котрим завжди розрізав конверти, почав потрошити листи, що лежали на столі.

— Рахунок. — Ще один рахунок. Це свідчить, що я з роками стаю мов навіжений. А ось лист від Джеппа…

— Невже? — Я нашорошив вуха: Джепп — головний інспектор Скотленд-Ярду — неодноразово залучав нас до розслідування незвичайних злочинів.

— Він завжди у своєму стилі: дякує мені за допомогу, яку я подав у розв'язанні справи Аберіствіс. Я в захваті, що міг прислужитись йому.

Пуаро і далі переглядав пошту.

— Запрошення прочитати лекцію для місцевої організації бойскаутів… Графиня Форфанок буде вдячна, коли я завітаю до неї. Певно, знову зник її кімнатний песик. А це… Нарешті!

Я підвів очі — Пуаро цілком поринув у читання. Потім він простягнув мені листа.

— Це виходить за рамки звичайного, мій друже. Прочитайте!

Лист було написано рішучим почерком на папері іноземного виробництва.

"Вілла Женев'єв

Мерлінвіль-сюр-Мер,

Франція.

Вельмишановний пане! Мені необхідна допомога детектива, але з причин, що про них я повідомлю Вас пізніше, я не хотів би звертатися до офіційної поліції. Я багато чув про Вас, і не тільки як про фахівця високого класу, але і як про людину, що вміє мовчати. Не хочу вдаватися зараз до деталей, але на підставі відомої мені таємниці я щодня потерпаю за своє життя. Певен, небезпека вже нависла наді мною, і тому благаю Вас: не гаючи часу, сідайте на пароплав і їдьте до Франції. Якщо повідомите час приїзду, в Кале на вас чекатиме моя машина. Буду вдячний, коли Ви облишите усі свої справи і цілковито займетесь моєю. Будь-яка сума, котру Ви назвете, не буде завеликою. Можливо, я потребуватиму Ваших послуг досить довго, оскільки не виключено, що Вам доведеться їхати до Сантьяго, де я прожив кілька років. Назвіть, будь ласка, суму, яку я маю сплатити за Ваші послуги.

Знову запевняю Вас, що справа не терпить зволікань.

Відданий Вам П. Т. Рено".

А нижче підпису був поспіхом надряпаний рядок, який ледь можна було розібрати:

"Заради Христа, приїжджайте!"

Повертаючи листа, я відчув, як закалатало моє серце.

— Нарешті! Це щось і справді незвичайне.

— Так, — задумливо промовив Пуаро.

— Ви, безперечно, поїдете.

Пуаро ствердно кивнув і надовго поринув у свої роздуми. Либонь, прийнявши якесь рішення, він підвів очі, глянув на годинника і чомусь спохмурнів.

— Бачите, любий друже, ми не можемо гаяти часу. Європейський експрес відходить від вокзалу Вікторія об одинадцятій. Але не хвилюйтесь, у нас ще досить часу. І ми можемо присвятити десять хвилин обміркуванню. Ви поїдете зі мною, чи не так?

— Ну…

— Ви ж казали, що протягом кількох тижнів ваш депутат не потребуватиме ніяких послуг.

— Звичайно. Але цей пан Рено недвозначно натякає, що справа суто особиста.

— Те-те-те… Беру пана Рено на себе. Між іншим, це прізвище здається мені знайомим.

— Є добре відомий південноамериканський мільйонер Рено. Може, це він?

— Безсумнівно. Ось чому в листі й згадується Сантьяго. Сантьяго в Чілі, а Чілі в Південній Америці! Непогано для початку! Ви помітили постскриптум? Про що він говорить?

Я подумав.

— Пишучи листа, Рено, певна річ, весь час тримав себе в руках. Але під кінець самовладання зрадило його, і під впливом настрою в нього вихопилися ті три слова відчаю.

Мій приятель заперечливо захитав головою.

— Помиляєтесь. Хіба ви не бачите, що лист майже чорний, а постскриптум блідий?

— Ну й що? — розгублено спитав я.

— Боже мій, чому ви не користуєтеся своїми маленькими сірими клітинами! Хіба ж не ясно? Пан Рено написав листа. Не промокнувши чорнило, уважно перечитав його. Потому, не під впливом настрою, а умисно, дописує ці останні слова і прикладає до листа промокашку.

— Але навіщо?

— Та з тим, щоб справити на мене таке враження, яке справив на вас.

— Що?

— Певна річ, щоб примусити мене приїхати! Він перечитав написане, і воно здалося йому не досить переконливим.

В очах Пуаро загорілися зеленкуваті вогники — несхибні ознаки внутрішнього збудження. Він замовк і лише згодом тихо додав:

— Отже, мій друже, оскільки постскриптум було додано не під впливом імпульсу, а холоднокровно, в тверезому розумі, справа дійсно термінова. Ми повинні квапитися.

— Мерлінвіль, — задумливо пробурмотів я. — Здається, я десь чув цю назву.

Пуаро хитнув головою.

— Маленьке тихе містечко, але дуже гарне. Приблизно на півдорозі між Булонню та Кале. Гадаю, у пана Рено є будинок в Англії?

— Так. Коли мені не зраджує пам'ять, у Рутланд Гейті. Теж фешенебельне місце відпочинку, десь у графстві Хартфордшір. Але я майже нічого не знаю про пана Рено. Він тримається в тіні. Гадаю, в Сіті у нього багато південноамериканських акцій. Більша частина його життя пройшла у Чілі та Аргентіні.

— Ну, все, що нас цікавить, ми почуємо від самого пана Рено. А тепер збираймося. Кожний візьме невеличку валізу і — на вокзал Вікторії.

Об одинадцятій ми рушили до Дувра. Перед відходом потяга Пуаро зателеграфував пану Рено, повідомивши час, коли ми прибудемо до Кале.

На пароплаві я залишив мого приятеля на самоті, бо знав, як зле він почувається на морі. Погода була казкова, вода гладенька, як скатертина, і тому мене зовсім не здивувало, що Пуаро всміхався, простуючи до мене на причалі в Кале. Там на нас чекало розчарування: пан Рено не вислав машину. Але Пуаро пояснив це затримкою телеграми.

— Наймемо машину, — сказав він бадьоро.

За кілька хвилин ми вже тряслися у рипучому й най-старезнішому автомобілі, що будь-коли перевозив пасажирів, прямуючи до Мерлінвіля.

Настрій у мене був пречудовий, але мій коротенький приятель весь час похмуро дивився на мене.

— Таких, як ви, Гастінгсе, шотландці називають "віщунами". Ваша поява завше передує лихові.

— Дурниці! Я бачу: ви не поділяєте мого веселого настрою. Чому?

— Я боюсь.

— Боїтесь?.. Чого?

— Не знаю. Але у мене якесь передчуття…

Голос Пуаро був такий похмурий, що я мимовільно піддався його настрою.

— У мене таке відчуття, — розважливо продовжував він, — що нас чекає довга й складна справа і розв'язати її буде нелегко!

Мабуть, я розпитував би далі, але саме тоді ми в'їхали до невеликого міста Мерлінвіля, і водій збавив швидкість, аби дізнатись, як дістатися до вілли Женев'єв.

— Їдьте прямо через місто, панове. Вілла Женев'єв приблизно на відстані півмилі за центром. Проминути її неможливо. Великий будинок просто над морем.

Подякувавши, ми рушили далі. Але за містом знову змушені були зупинитися на роздоріжжі біля якогось обійстя. Побачили селянина, котрий стомлено плентався узбіччям, і стали чекати, поки він підійде до машини, аби спитати дорогу. Та ось із обійстя вийшла дівчина і втупила в нас очі.

— Вілла Женев'єв?.. — осміхнувся селянин на наше запитання. — Всього кілька кроків до неї, панове. Проїдете трохи по дорозі вгору. Вона праворуч. Її вже було б видко, аби не цей заворот.

Водій подякував і включив газ. А я ніяк не міг відірвати очей від дівчини, що стояла, поклавши руку на хвіртку, і дивилася на нас. Я завжди схиляюся перед красою, а дівчина була така вродлива, що жодна людина не в змозі була б пройти повз неї, не полюбувавшись. Дуже висока, ставна, як молода богиня, з золотавим волоссям, що виблискувало на сонці, вона, я ладен присягнутися, була чи не найпрекраснішою дівчиною, яку мені доводилося коли-небудь бачити. Коли машина проминула її, я повернув голову, аби глянути на неї ще раз.

— Заради всього святого, Пуаро, — вигукнув я, — скажіть: ви помітили цю молоду богиню?

Пуаро підвів брови.

— Вже почалось! — пробурмотів він. — Встигли помітити богиню!

— Але, хай йому всячина, невже ви не згодні, що вона богиня?

— Можливо. Не помітив цього.

— Невже?

— Друже мій, двоє людей рідко бачать одне й те саме. Ви, наприклад, помітили богиню, а я… — він завагався.

— А ви що?

— Я побачив тільки дівчину з занепокоєними очима.

Цієї миті ми під'їхали до великої зеленої брами, і у нас обох водночас вихопився вигук: перед брамою стояв статечний поліцай. Він підняв руку, зупиняючи машину:

— Далі не можна!

— Але ми бажаємо бачити пана Рено, — вигукнув я. — У нас побачення з ним. Це його вілла?

— Так, пане, але…

Пуаро нахилився вперед:

— Але що?

— Пана Рено вбито сьогодні вранці.

НА ВІЛЛІ ЖЕНЕВ'ЄВ

Пуаро так і вистрибнув з машини. В його очах палахкотіло збудження.

— Що ви сказали?.. Вбили? Коли? Як?..

Поліцай офіційно відповів:

— Не маю права відповідати на питання, добродію.

— Певна річ. Розумію. — Мить Пуаро щось обмірковував. — Комісар поліції, безсумнівно, на віллі?

— Так, добродію.

Пуаро витяг із кишені візитну картку і написав на ній кілька слів.

— Благаю вас бути настільки люб'язним: передайте це пану комісару.

Поліцай взяв картку і, різко повернувши голову, засвистів. Невдовзі до нього підійшов другий поліцай і перебрав писульку Пуаро. А по хвилі ми побачили низенького гладкого чоловічка з довжелезними вусами, що поспіхом наближався до брами. Вартовий віддав йому честь і ступив убік.

— Мій дорогий пане Пуаро, — вигукнув коротун, — страшенно радий бачити вас. Це просто щастя, що ви тут.

Обличчя Пуаро просвітліло.

— Пан Бекс! Яка радість! — І повернувся до мене: — Це мій англійський приятель капітан Гастінгс… Пан Люсьєн Бекс.

Ми ґречно вклонились один одному.

— Старий друже, я не бачив вас з 1909 року, коли ми зустрічались в Остенде, — звернувся пан Бекс до Пуаро. — Може, у вас є якісь відомості, які допоможуть нам?

— Вам, напевне, вже відомо, що мене запросили сюди? Ви чули?..

— Ні… Хто запросив?

— Небіжчик. Здається, він знав, що на його життя готується замах. На жаль, викликав мене запізно.

— Прокляття! — вигукнув француз. — То, виходить: він усе передбачав… Це в значній мірі розбиває наші припущення! Але чого ми тут стоїмо? Ходімо до вілли.

Він прочинив браму, і ми рушили до будинку. Пан Бекс вів далі:

— Я повинен відразу ж повідомити про вас панові Оте. Він щойно закінчив огляд місця, де було вчинено злочин, і збирається опитувати свідків.

— Коли стався злочин? — спитав Пуаро.

— Тіло знайшли вранці. Приблизно о дев'ятій. На підставі свідчень пані Рено та лікарів можна дійти висновку: смерть, мабуть, настала біля другої години ночі.

У холі сидів ще один поліцай. Побачивши нас, він підвівся.

— Де зараз пан Оте? — запитав його комісар.

— У залі, пане комісар.

Пан Бекс розчинив двері, що були ліворуч. Ступивши до зали, ми побачили пана Оте та його секретаря, що сиділи біля великого круглого столу. Комісар відрекомендував нас і пояснив, як ми опинилися на віллі.

Судовий слідчий Оте був високий на зріст, худий і похмурий. Він мав пронизливі темні очі і охайно підстрижену сиву борідку, котру, розмовляючи, весь час погладжував. Біля каміна стояв немолодий чоловік із дещо похилими плечима. Нам представили його як доктора Дюрана.

— Неймовірно! — зауважив слідчий, коли комісар замовк. — Лист з вами, добродію?

Пуаро простяг аркуш.

— Хм… Він пише про якусь таємницю, — мовив про себе пан Оте, прочитавши лист. — Шкода, що він був такий небагатослівний. Ми вам дуже вдячні, пане Пуаро. Сподіваюсь, ви зробите нам честь і допоможете в розслідуванні. Чи, може, справи вимагають вашого повернення до Лондона?

— Пане слідчий, я приїхав запізно, щоб запобігти смерті мого клієнта, але вважаю за свій обов'язок знайти вбивцю.

Слідчий вклонився.

— Ці слова роблять вам честь. Я певен, пані Рено захоче скористатися з ваших послуг… З хвилини на хвилину ми чекаємо приїзду з Парижа пана Жіро, він співробітник Сюрте. Певен, ви зможете допомогти один одному в розслідуванні. А поки що… Ви не відмовитеся бути присутнім на допиті свідків, який я провадитиму? Коли потрібна якась допомога — все до ваших послуг.

— Дякую, добродію. Ви розумієте: мені ще нічогісінько неясно…

Пан Оте кивнув комісарові, і той почав:

— Сьогодні вранці стара служниця Франсуаз спустилася зі своєї кімнати і побачила, що парадні двері прочинені. У неї промайнула було думка про грабіжників. Вона кинулася до їдальні і, впевнившись, що столове срібло на місці, забула про двері. Франсуаз вирішила, що хазяїн прокинувся раненько і вийшов прогулятись.

— Пробачте, що перебиваю, але скажіть: ранкові прогулянки були його звичкою?

— Ні. Але стара Франсуаз дотримується певної думки щодо англійців: всі вони навіжені і завше здатні на несподівані вчинки! Коли молодша покоївка Леоні піднялася до опочивальні своєї господині, то побачила її зв'язану і з кляпом у роті. Майже тієї ж миті стало відомо, що знайдено тіло пана Рено. В спині в нього стирчав ніж.

— Де знайшли тіло?

— Це одна з найдивовижніших подробиць цього злочину. Тіло лежало долілиць у незасипаній могилі.

— Що?!

— Саме так. І яма була викопана незадовго до того, як у неї кинуто тіло. Це в кількох ярдах від саду, що оточує віллу.

— Скільки часу він лежав там мертвий?

Відповів доктор Дюран:

— Я оглянув тіло о десятій ранку. Смерть настала за сім годин до того, а можливо, і за всі десять.

— Гм… Виходить, десь між північчю і третьою ранку.

— По-моєму, так. А за словами пані Рено — десь після другої. Це дозволяє встановити час ще точніше. Смерть настала раптово, і самогубство тут повністю виключене.

Пуаро подякував рухом голови.

— Служниці розв'язали мотуззя, яким було зв'язано пані Рено, — вів далі комісар Бекс. — Вона була страшенно квола, майже непритомна від болю, спричиненого мотузками. Виявляється, двоє незнайомців у масках серед ночі прокралися до опочивальні, заткнули їй кляпом рота і зв'язали, а чоловіка силоміць повели з собою. Про все це ми довідались від слуг, бо пані Рено, почувши трагічну новину про смерть чоловіка, впала в прострацію. Доктор Дюран призначив їй заспокійливе, але ми ще не мали нагоди допитати її.

Комісар замовк.

— Хто ще мешкає тут?

— Стара Франсуаз, економка, яка багато років служила ще попереднім господарям вілли Женев'єв. Живуть на віллі також сестри Уляр — Деніз та Леоні. Вони родом із Мерлінвіля, їхніх батьків знають усі й поважають. Шофера свого пан Рено привіз із Англії, але зараз він у відпустці. І, нарешті, пані Рено та її син пан Жак Рено. Його зараз теж нема вдома.

Пуаро схилив голову.

— Маршо! — покликав пан Оте.

З'явився поліцай.

— Приведіть жінку на ім'я Франсуаз.

Поліцай віддав честь і зник. А за хвилину чи дві повернувся з переляканою Франсуаз.

— Ваше ім'я Франсуаз Арріше?

— Так.

— Ви вже давно служите на віллі Женев'єв?

— Одинадцять років у пані віконтеси. А коли вона продала віллу цієї весни, я погодилась залишитися з цим англійським мілордом. Хіба могла уявити…

Слідчий обірвав її:

— Безумовно, безумовно. Тепер, Франсуаз, скажіть: хто повинен замикати на ніч парадні двері?

— Я. Завжди це робила я сама.

— А вчора ввечері?

— Замкнула, як завше.

— Ви певні?

— Присягаюсь усіма святими.

— О котрій годині?

— Як завше, о пів на одинадцяту.

— А решта домочадців на той час вже піднялися до своїх кімнат?

— Пані пішла нагору незадовго перед тим. Деніз та Леоні дочекалися мене, і ми піднялися разом. Хазяїн сидів у себе в кабінеті…

— То, виходить, відімкнути двері пізніше міг тільки сам пан Рено?

Франсуаз знизала широкими плечима.

— Навіщо б він це робив, коли навколо так і шастають грабіжники та вбивці! Вигадаєте ж таке! Хазяїн не був ідіотом. Мені здається, він міг відімкнути двері лише дамі…

— Дамі!.. Кого ви маєте на оці?

— А кого ж іще, як не жінку, що вчащала до хазяїна?..

— Хіба вчора ввечері його навідувала жінка?

— Так, пане слідчий. І не тільки вчора. Вона вчащала й раніш.

— Хто вона? Ви знали її?

— Звідки б мені знати, хто вона? Я не впускала її вчора.

— Он як! — скрикнув слідчий, стукнувши кулаком по столу. — Збираєтесь жартувати з поліцією? Вимагаю, щоб ви негайно назвали ім'я жінки, котра вечорами навідувалася до пана Рено!

— Поліція… поліція… — пробурчала економка. — Хіба я думала, що доведеться мати діло з поліцією? Якщо хочете знати ім'я тієї жінки, то, будь ласка, пані Добрей!

У комісара вихопився вигук полегшення, він увесь подався вперед.

— Пані Добрей? З вілли Маргарет, що нижче по шосе?

— Саме це я і сказала. О, вона дуже гарна жінка… — І стара презирливо хитнула головою.

— Пані Добрей, — тихо промовив комісар. — Неймовірно!

— От тобі й маєш! — бурмотіла собі під ніс Франсуаз. — Хіба почуєш щось інше, коли говориш правду!

— Ви невірно нас зрозуміли, — промовив слідчий примирливо. — Ми були просто здивовані. Виходить, пані Добрей і пан Рено… — Він делікатно замовк. — Так? Це у вас не викликає жодних сумнівів?

— Звідки мені знати? Але що ви подумали б? Мій хазяїн дуже багатий англійський мілорд, а пані Добрей бідна, але вельми пишна тілом. Звісно, вона жінка з романтичним минулим. Вже немолода, правда, але приваблива. Повірте, я на власні очі бачила, як ласо чоловіки дивляться їй вслід на вулиці. Крім того, останнім часом у неї з'явилися гроші, все місто про це говорить…

Пан Оте задумливо погладжував бороду.

— А пані Рено? — видобув він нарешті слово. — Як вона ставилась до їхньої… дружби?

Франсуаз знизала плечима.

— Вона завжди поводилася дуже привітно, дуже чемно. Здавалося, нічого не запідозрювала. Але хіба це легше для серця? Воно все одно страждає, добродію. Я бачила, з кожним днем пані дедалі бліднішала й худла. В ній важко було пізнати жінку, котра приїхала сюди лише місяць тому. Хазяїн теж надто змінився. Нерви його весь час були так напружені, що, здавалось, ось-ось не витримають. Це впадало в очі. В домі панувала така атмосфера… Ніякої стриманості, ніякої обережності. У Франції так не роблять. Це, безумовно, англійський стиль.

Я аж підскочив на стільці, але слідчий вів далі допит, не звертаючи уваги на дрібниці, котрі безпосередньо справи не торкалися.

— Ви твердите, що пані Добрей пішла до того, як ви замкнули двері?

— Так, добродію. Я чула, як вони залишили кабінет і наблизилися до виходу. Хазяїн побажав їй на добраніч і причинив за нею двері.

— Коли це було?

— Приблизно у двадцять п'ять хвилин на одинадцяту

— Ви знаєте, коли пан Рено ліг спати?

— Чула, як він піднімався хвилин за десять після нас. Східці риплять, і хто б не йшов вгору чи вниз — добре чути.

— І це все, що ви чули? Жодних тривожних звуків уночі?

— Аніякісіньких, добродію.

— Хто із слуг спускається вранці перший?

— Я, добродію. Сьогодні я одразу ж побачила, що двері відчинені.

— А вікна на першому поверсі були на защіпках?

— Всі. Нічого підозрілого або незвичайного.

— Добре, Франсуаз. Можете іти.

Стара, човгаючи, наблизилась до дверей і раптом повернулась до нас.

— Скажу вам ще одну річ, добродію, про пані Добрей. Вона погана людина. Повірте мені: жінка вміє читати душу іншої жінки. Вона недобра, запам'ятайте це. — І, глибокодумно хитаючи головою, Франсуаз залишила кімнату.

З'явилася Леоні. Обличчя її розпухло од сліз, здавалось, у неї зараз почнеться істерика. Пан Оте допитав дівчину вельми майстерно. Її свідчення стосувалися головним чином того, як вона знайшла свою господиню зв'язаною і з кляпом у роті. Уночі ж вона, як і Франсуаз, нічого не чула.

За нею зайшла Деніз. Вона теж підтвердила, що хазяїн дуже змінився останнім часом.

— З кожним днем він дедалі хмурнішав, менше їв. Перебував у стані депресії.

Але Деніз пояснювала це по-своєму:

— На нього полювала мафія. Хіба ж не ясно, що це могли бути тільки бандити? В якому страшному суспільстві ми живемо!

— Не виключено, ви маєте рацію, — примирливо зауважив слідчий. — А тепер, дівчино, скажіть: це ви вчора ввечері відкрили двері пані Добрей?

— Не вчора, добродію, а позавчора.

— Але Франсуаз щойно сказала, що пані Добрей приходила вчора.

— Ні, добродію, вчора до пана Рено приходила якась інша жінка. То була не пані Добрей.

Слідчий намагався довести дівчині, що вона помиляється, але Деніз стояла на своєму. Вона дуже добре знає пані Добрей. Жінка, котра приходила вчора ввечері, теж була смуглява, з темним волоссям, але нижча на зріст і набагато молодша за пані Добрей.

— Колись раніш ви бачили ту жінку?

— Ніколи. — І дівчина додала нерішуче: — Та я гадаю: вона англійка.

— Англійка?

— Так. Вона спитала по-французькому, чи пан Рено вдома. Але щось в її вимові — розумієте, якісь відтінки — було іноземне. Крім того, залишивши кабінет, вони розмовляли по-англійськи.

— Ви чули, про що вони балакали? Чи розуміли ви їх?

— Я?.. Англійською я дуже добре володію, — гордо промовила Деніз. — Тільки дама та говорила занадто швидко, мені важко було втямити сказане. Я лише чула, що сказав хазяїн, відчиняючи двері: "Так-так, але заради всього святого ідіть звідси!" — Вона помовчала, а затим, старанно промовляючи кожне слово, повторила слова пана Рено.

— Так, так, але заради всього святого ідіть звідси! — і собі повторив слідчий.

Слідчий дозволив Деніз піти геть. Хвилину чи дві обмірковував щось, а потім знову покликав Франсуаз. Запитав, чи не помилилася вона щодо візиту пані Добрей. Однак Франсуаз твердила, що пані Добрей приходила і попереднього вечора. Стара анітрохи не сумнівалась, що то була саме вона. Деніз прагнула привернути до себе увагу, от і все! Тому й вигадала історію про незнайому жінку. І ще хизується знанням англійської! Можливо, хазяїн ніколи не промовляв нічого подібного по-англійськи, а коли навіть сказав щось учора, то це нічого не доводить, бо пані Добрей чудово володіє англійською.

Слідчий ще спитав про шофера і дізнався, що напередодні пан Рено дав Мастерсу кілька днів відпочинку.

Щось спантеличило Пуаро: характерні зморшки почали збиратися між його бровами.

— В чому справа? — пошепки поцікавився я.

Він нетерпляче захитав головою і спитав у комісара:

— Пробачте мені, але, певна річ, пан Рено сам водив машину?

Комісар зиркнув на Франсуаз, та квапливо відповіла:

— Ні, він ніколи не сідав за кермо.

Пуаро ще більше спохмурнів.

— Хотів би знати, що вас турбує? — запитав я.

— Невже не розумієте? В своєму листі пан Рено обіцяв вислати за нами машину до Кале…

— Напевне, він думав про таксі, — припустив я.

— Безсумнівно. Але навіщо брати таксі, коли є власна машина? Чому він несподівано відпускає свого шофера і вимагає, щоб той негайно залишив віллу? Чи не тому, що у нього були підстави здихатися його раніше, ніж ми приїдемо?..

ЛИСТ ВІД "БЕЛЛИ"

Слідчий задумливо барабанив пальцями по столу.

— Пане Бекс, — сказав він нарешті, — щойно ми вислухали абсолютно суперечливі свідчення. Кому ж вірити: Франсуаз чи Деніз?

— Деніз, — рішуче промовив комісар. — Це ж вона впускала в дім нічну гостю. А Франсуаз стара й уперта, вона, безперечно, недолюблює пані Добрей. Крім того, нам відомо про інші інтимні зв'язки пана Рено.

— До речі! — вигукнув пан Оте. — Ми ж забули повідомити панові Пуаро… — Він простяг моєму другові якийсь лист. — Пане Пуаро, його знайшли в кишені пальта небіжчика.

Пуаро взяв листа. Папір був трохи зім'ятий і потертий, а рядки на нім написані нетвердою рукою по-англійському.

"Мій любий! Чому від тебе так довго нічого не чути? Ти ж кохаєш мене? Чи, може, я помиляюсь? Останні листи були немов не тобою писані — холодні, чужі, а зараз ще й оце тривале мовчання. Мені робиться страшно. Невже ти розлюбив мене? Це неймовірно! Як те дурне дитинча, я завжди щось вигадую! Та коли ти дійсно більше не кохаєш мене… Не знаю, що й робити. Може, накласти на себе руки? Жити І без тебе мені понад силу. Інколи мені здається, що поміж нас стала інша жінка. Хай вона бережеться — ось усе, що я можу сказати! І ти теж бережись! Радше вкорочу тобі віку, ніж віддам їй! Я не жартую, ні!

Але годі, це вже я плету нісенітницю. Ти кохаєш мене, а я — тебе! Так! Кохаю тебе! Кохаю! Кохаю!

Твоя Белла".

Ні адреси, ні дати. Пуаро повернув листа з похмурим обличчям.

— І ви припускаєте?..

Слідчий знизав плечима.

— Очевидно, раніше пан Рено залицявся до цієї англійки Белли! Потім переїхав сюди, зустрівся з пані Добрей, і почалася нова любовна інтрижка. Він байдужіє до англійки, та щось запідозрює. В листі ж неприхована загроза. Пане Пуаро, на перший погляд, справа дуже проста. Ревнощі!.. Те, що пана Рено закололи в спину, теж не лишає сумніву: це робота жінки.

Пуаро схвально закивав.

— Удар у спину — так, але не могила. Для жінки вирити таку яму… Заважка праця, добродію. Це зробив чоловік.

Комісар вигукнув збуджено:

— Так, так! Ви маєте рацію. Ми про це чомусь не подумали!

— Як я вже казав, — вів далі пан Оте, — тільки на перший погляд справа видавалась простою. Але оті чоловіки в масках, лист, якого ви одержали від пана Рено, значно ускладнюють її. І хоч між цими двома обставинами нема нічого спільного, все тепер постає в іншому світлі. Ви не думаєте, що в листі до вас так чи інакше йшлося про загрозу Белли?..

Пуаро заперечно захитав головою.

— Навряд щоб пан Рено, життя якого було сповнене пригод і небезпек в забутих богом місцях, став просити захисту від жінки…

Слідчий ствердно хитнув головою.

— Я тієї ж думки. Але тоді ми маємо шукати пояснення листа до вас.

— Я без зволікань телеграфую до місцевої поліції Сантьяго з проханням повідомити нам все, що вони знають про вбитого, його любовні зв'язки, стан справ, про його друзів і ворогів, вів далі комісар. — Певен, що, одержавши їхню відповідь, ми знайдемо пояснення цього таємничого вбивства.

Він обвів очима всіх присутніх, чекаючи підтримки.

— Чудово! — вигукнув Пуаро і по миті запитав: — Серед речей пана Рено ви не знайшли інших листів від цієї Белли?

— Ні. Хоч, певна річ, перше, що ми зробили, переглянули особисті папери небіжчика. Однак — нічого цікавого. У нього, либонь, не було таємниць, і справи велися чесно. Єдине, що здалося нам дивним, — заповіт небіжчика. Ознайомтесь з ним, будь ласка.

Пуаро пробіг очима документ.

— Ага, ось що ми маємо! Тисяча фунтів пану Стоунерові. Хто цей пан?

— Секретар пана Рено. Він живе в Англії, але приїздив сюди раз чи двічі на уїкенд.

— Решту ж грошей і все майно без застережень залишив своїй дружині Елюаз. Складено заповіт досить просто, але щодо юридичної сторони — цілком законно. Засвідчено двома служницями — Деніз та Франсуаз. Нічого незвичайного…

— Можливо, — почав Бекс, — ви не помітили…

— Дату? — квапливо перебив його Пуаро. — Безперечно, звернув увагу. Складено заповіт два тижні тому. Можливо, саме тоді пан Рено вперше реально відчув небезпеку. Багато заможних людей вмирає, не залишивши заповіту, бо не думають про смерть. Але квапитися з висновками — справа небезпечна. Цей тестамент безпомилково свідчить, що небіжчик по-справжньому кохав дружину, попри всі його любовні інтрижки.

— Так, — зауважив пан Оте, і в голосі його забринів сумнів. — Але духівниця, котра ставить сина пана Рено у суцільну залежність од матері, либонь, дещо несправедлива. Аби пані Рено вирішила одружитися вдруге і підпала б під вплив нового чоловіка, юнакові, можливо, ніколи не перепало б жодного пенса з батькових грошей.

Пуаро знизав плечима.

— Люди в більшості своїй — зарозумілі й пихаті істоти. Панові Рено, безсумнівно, і на думку не спадало, що його дружина в раті його наглої смерті може одружитися вдруге. Що ж до сина… Залишити всі гроші матері було, далебі, вельми мудрою пересторогою. Сини заможних батьків, як правило, "шалені".

— Напевне, ви маєте рацію. Тепер, пане Пуаро, ви, мабуть, хочете оглянути місце злочину. На жаль, тіло вже забрали, але, певна річ, його сфотографували в усіх можливих ракурсах, і, як тільки знімки будуть готові, ви ознайомитеся з ними.

— Дякую, добродію. Ви вельми люб'язні.

Комісар підвівся:

— Ходімте зі мною, панове.

Він прочинив двері і церемонно вклонився Пуаро, пропускаючи його вперед.

Той з не меншою чемністю ступив крок назад і вклонився комісарові.

— Лише після вас.

— Спочатку ви, добродію.

Все ж вони вийшли із зали.

— Он та кімната — кабінет, га? — раптом спитав Пуаро, вказуючи на двері навпроти.

— Так. Бажаєте оглянути? — З цими словами комісар відчинив двері, і ми зайшли до кабінету.

Для себе пан Рено вибрав невелику кімнату, але умеблював її з вишуканим смаком і комфортом. Біля вікна стояв письмовий стіл з багатьма шухлядами. Перед каміном два оббитих шкірою фотелі. Поміж ними круглий стіл, а на ньому останні числа журналів та нові книги.

Хвилину Пуаро нерухомо вивчав кімнату. Потому ступив крок уперед, підняв зі столу журнал і легко провів пальцями по стільниці, а потім по спинках шкіряних фотелів. Наслідки перевірки явно задовольнили його.

Він усміхнувся. Мовляв, ви вже добре мене вивчили. Дякую, друже мій.

— Жодної пилиночки. Та, либонь, це той випадок, коли шкода, що немає.

Його гострі, як у птаха, очі бігали по кімнаті.

— А! — нарешті з полегшенням вигукнув він. — Килим біля каміна лежить нерівно, — і схилився поправити його.

Раптом викрикнув щось і випростався, тримаючи в руці невеличкий клаптик рожевого паперу.

— Невже у Франції, як і в Англії, — зауважив він, — служниці забувають підмітати під килимками?

Бекс узяв клаптик рожевого паперу, і я підійшов до комісара.

— Впізнаєте, Гастінгсе, чи не так?

Спантеличений, я заперечно хитнув був головою. Але характерний рожевий колір паперу був дуже знайомий. Комісар здогадався про все раніше за мене.

— Клаптик банківського чека! — вигукнув він.

Шматок паперу був невеликий, близько двох квадратних дюймів. На ньому чорнилом було написано "Дювін".

— Добре, — сказав Бекс, — виписано його було людині на ім'я Дювін чи, може, це прізвище того, хто приніс сюди чек.

— Гадаю, перше припущення слушне, — промовив Пуаро. — Бо, коли не помиляюсь, це почерк пана Рено.

Порівнявши почерк на чеку і в записній книжці-щоденнику на письмовому столі, пересвідчились: Пуаро був правий.

— Боже мій, — прошепотів комісар глухо, — уявити не можу, як я це прогледів.

Пуаро засміявся:

— Звідси висновок — завжди дивіться під килимки! Мій приятель Гастінгс, котрого ви бачите тут, підтвердить, що я страждаю від будь-якого безладдя. Коли я побачив, що килимок перед каміном зім'ятий, то сказав собі: "Ага! Коли стілець відсували, ніжка зачепилась за килимок. Можливо, під ним щось є, чого не помітила чесна Франсуаз".

— Франсуаз?..

— Може, Деніз чи Леоні. Той, хто прибирав кімнату. Оскільки ніде жодної порошинки, кімнату, напевне, підмітали сьогодні вранці. І перед моїми очима виникає сцена, котра сталася вчора, можливо, навіть увечері. Пан Рено виписує чек людині, прізвище якої Дювін. Пізніше чек розривають, а його клаптики розкидають по підлозі. Сьогодні вранці…

Але пан Бекс вже нетерпляче смикнув мотузку дзвінка.

З'явилася Франсуаз. Так, на підлозі було безліч клаптиків паперу. Що вона зробила з ними? Певна річ, кинула у піч на кухні. Що ще можна з ними робити?

Відпускаючи стару, Бекс у відчаї махнув рукою. Потому обличчя його проясніло, він підбіг до письмового столу і за мить вже, квапливо перегортав сторінки чекової книжки небіжчика. Але знов безнадійно опустив руку: останній контрольний корінець був чистий.

— Не вішайте носа! — підбадьорив його Пуаро, ляскаючи по спині. — Пані Рено, певна річ, зможе розповісти нам все про цю таємничу особу на ім'я Дювін.

Обличчя комісара посвітлішало.

— Ви маєте рацію.

Коли ми виходили з кабінету, Пуаро недбало зауважив:

— Вчора пан Рено прийняв гостю саме тут, коли не помиляюсь?

— Так, але звідки ви дізнались?

— З цього. — Він підняв руку. Між великим і вказівним пальцями звисала довга чорна волосина — жіноча волосина! — Знайшов на спинці фотеля.

Пан Бекс вивів нас із дому крізь задні двері і підвів до невеличкого сарайчика, що притулився до стіни будинку. Витяг із кишені ключ і відімкнув двері.

— Тіло тут. Його перенесли сюди перед самим вашим приїздом, коли фотографи зняли місце злочину.

Він прочинив двері, і ми увійшли. Вбитий лежав на землі. Пан Бекс вправно зірвав з трупа простирадло. Рено був чоловіком середнього зросту зі ставною, напевно, гнучкою за життя постаттю. Він виглядав років на п'ятдесят. Темне волосся рясно пересипала сивина. Чисте виголене обличчя з тонким довгим носом і вузько посадженими очима. Шкіра мала бронзовий відтінок, як у людини, котра більшу частину життя прожила під тропічним сонцем. Губи не закривали зубів, і внраз здивування й жаху назавжди застиг на мертвотно-блідому лиці.

— Видно, що його вдарили ззаду, — зауважив Пуаро.

Дуже обережно він перевернув тіло. На світлому жовтувато-брунатному пальті поміж лопатками темніла пляма, посередині якої зяяла дірка. Пуаро зблизька оглянув її.

— Відомо, якою зброєю вчинено злочин?

— Її залишили в рані.

Комісар нахилився і підняв скляну банку. Невеличкий предмет, який стирчав з неї, радше нагадував складаний ніж з чорним держалном і вузьким сяючим лезом. Був він не більше десяти дюймів завдовжки. Пуаро обережно торкнувся потемнілого кінчика ножа пучкою пальця.

— Ого-го, який гострий! Чудове знаряддя для вбивства!

— На жаль, відбитків пальців не залишилось, — засмучено зауважив комісар. — Убивця, напевне, був у рукавичках.

— Безперечно, — з презирством проказав Пуаро. — Навіть у Сантьяго вони вже досить освічені. В Англії злочинцю-початківцю це відомо завдяки розрекламованій у пресі системі Бертіллоні. Однак це вельми цікава деталь. Бо так легко залишити на зброї відбитки чиїхось інших пальців. І тоді поліція у захваті. — Він захитав головою. — Боюсь, що наш злочинець працює без методу. Або йому бракувало часу. Побачимо.

Він розімкнув пальці, і тіло знову лягло на землю.

— Він же фактично роздягнений. Білизна та пальто, — зауважив Пуаро. — Більше нічого.

— Так. І слідчому це здається дещо дивним.

Тієї ж миті в двері хтось постукав. Комісар Бекс наблизився до них і прочинив. На порозі стояла Франсуаз. Вона з цікавістю зазирнула в сарайчик, намагаючись побачити, що там діється.

— Що вам? — нетерпляче запитав Бекс.

— Хазяйка переказує, що почувається набагато ліпше і готова прийняти слідчого.

— Добре, — відрізав пан Бекс. — Повідомте пана Оте. Ми вже йдемо.

Пуаро затримався на мить. Він через плече дивився на тіло. Я навіть подумав, що ось він зараз звернеться до небіжчика, проголосить свій твердий намір не заспокоюватись, поки не знайде вбивцю. Але те, що він сказав, було банальне і неслушне. Його зауваження в гнітючо-урочистій атмосфері, яка панувала в сарайчику, пролунало сміховинною недоладністю:

— Він носив задовге пальто…

РОЗПОВІДЬ ПАНІ РЕНО

Пан Оте чекав на нас у холі, і ми піднялися на другий поверх разом. Попереду йшла Франсуаз, показуючи дорогу, останнім Пуаро. Він долав сходи дещо незвичайно, зигзагами. Вибравшись нагору, мовив про себе:

— Нічого дивного, що служниці чули, як пан Рено піднімався до себе: кожна сходинка так рипить, що мертвого може збудити!

— Там кімнати служниць, — пояснив Бекс, вказуючи на невеликий коридорчик на другому поверсі.

Ми рушили вздовж головного просторого коридора, і Франсуаз постукала в останні двері праворуч.

Ледь чутним голосом нас запросили увійти. Ми опинились у великих, залитих сонячним світлом апартаментах з вікнами на море, яке сяяло сліпучою блакиттю приблизно на відстані чверті милі. На канапці, обкладена з усіх боків подушками, лежала висока на зріст жінка з незвичайно вродливим обличчям. Її колись темне волосся майже зовсім посивіло, але з усього відчувалось, що перед вами енергійна, рішуча людина. Біля канапки стояв доктор Дюран.

Жінка привітала нас величним, повним гідності порухом голови.

— Сідайте, панове, прошу вас.

Ми опустилися на стільці, а секретар слідчого влаштувався за круглим столом.

— Сподіваюсь, пані, — почав пан Оте, — необхідність розповісти про події останньої ночі не зашкодить вам?

— Ні в якому разі, добродію. Знаю, що не можна гаяти часу, коли ми хочемо спіймати підлих убивць.

— Дуже добре. Гадаю, вам буде легше, коли я ставитиму питання, а ви лише відповідатимете на них… Коли ви лягли спати вчора?

— О пів на десяту, добродію. Я дуже стомилась.

— А ваш чоловік?

— Гадаю, по годині.

— Ви не помітили: може, він був схвильований, чимось засмучений?

— Ні. Не більш, ніж завжди.

— Що сталося потім?

— Ми спали. Прокинулась я від того, що чиясь рука затиснула мені рота. Спробувала закричати, але не змогла. В кімнаті було двоє. У масках.

— Пам'ятаєте, як вони виглядали?

— Один високий, з довгою чорною бородою. Другий низенький і гладкий. Борідка — рудувата. На обох капелюхи були насунуті на самі очі.

— Хм… — задумливо муркнув слідчий. — Чи не забагато борід?

— Гадаєте, вони були фальшиві?

— Так, пані… Розповідайте далі.

— Мене держав низенький. Він заткнув мені рота кляпом, а потому зв'язав руки й ноги. Другий стояв над чоловіком. Він узяв з мого туалетного столика маленький ніж для розрізання паперу і притиснув до його грудей. Коли низенький впорався зі мною, вони наказали чоловікові піднятися з ліжка і пройти до сусідньої кімнати. В голові в мене паморочилося від жаху, та я напружено слухала. Вони говорили тихо, занадто тихо, щоб почути, про що йшлося. Але я все ж розпізнавала перекручену іспанську, на якій розмовляють у деяких районах Південної Америки. Вони, здавалося, вимагали щось у чоловіка. Потім раптом розсердились, і голоси стали дещо гучніші. Говорив високий: "Ти знаєш, що нам потрібно?.. Секретні папери! Де вони?" Я не чула відповіді чоловіка, але низенький зарепетував люто: "Брешеш! Ми знаємо, вони в тебе. Де ключі..?" Потім почали висувати шухляди. В стіні туалетної кімнати є сейф, в якому чоловік завше тримав велику суму. Леоні каже, що гроші зникли, але, певно, вони не знайшли того, що шукали. Бо скоро я почула, як високий, лаючись, наказав чоловікові одягатись. Але тут якийсь шум в будинку налякав їх, вони виштовхнули чоловіка з туалетної кімнати сюди, до моєї опочивальні. Він був напіводягнутий.

— Перепрошую, — перебив її Пуаро. — Значить, іншого виходу звідти немає?

— Ні, пане. Єдині двері ведуть до моєї кімнати. Вони швидко пройшли опочивальню. Низенький попереду, а високий позаду чоловіка. У руці високий все ще тримав кинджал. Поль спробував підійти до мене, я бачила страждання в його очах. Він звернувся до своїх мучителів: "Я повинен сказати їй кілька слів". Потім підійшов до мого ліжка: "Все буде гаразд, Елюаз. Не бійся. Я повернуся раніше, ніж зійде сонце". Але попри всі зусилля надати голосу впевненості, в очах його стояв жах. Потім вони виштовхнули його з кімнати. Високий злочинець сказав: "Пам'ятай, одне слово — і ти труп!.." Коли вони пішли, я, певно, знепритомніла. Свідомість повернулася до мене, коли я відчула, що Леоні розтирає мені зап'ястя і вливає до рота бренді…

— Пані Рено, — сказав слідчий, — ви хоча б здогадуєтесь, що шукали вбивці?

— Ні, пане.

— Ви знали, що ваш чоловік чогось боїться?

— Так. Він дещо змінився.

— Давно?

Пані Рено подумала.

— Це почалося, либонь, днів десять тому.

— Не раніше?

— Можливо. Але помітила я лише тоді. Ви питали чоловіка, в чому справа?

— Один раз. Він відбувся ухильною відповіддю. Однак я була певна, що він страшенно занепокоєний. Та оскільки він відверто намагався приховати свій стан, я удавала, що нічого не помічаю.

— Вам було відомо, що він запросив детектива?

— Детектива? — здивовано вигукнула пані Рено.

— Так, пана Еркюля Пуаро. — Пуаро злегка вклонився. — Він прибув сьогодні на запрошення вашого чоловіка. — І, витягши з кишені листа пана Рено, слідчий простяг його бідолашній жінці.

Вона прочитала його з щирим здивуванням.

— Ні сном ні духом не знала. Він, безперечно, цілком усвідомлював небезпеку.

— Ну, а зараз, пані, я проситиму вас бути відвертою. Чи не згадуєте ви хоч якого випадку в житті вашого чоловіка у Південній Америці, який пролив би світло на вбивство?

Пані Рено глибоко замислилась, але врешті заперечно захитала головою.

— Жодного. Певна річ, чоловік мав багато ворогів серед людей, котрих він, так би мовити, випередив. Але конкретного випадку — не пригадую. Я, певна річ, не тверджу, що такого не було, просто мені не відомо.

Слідчий незадоволено погладжував борідку.

— Ви можете сказати, о котрій годині було вчинено злочин?

— Так. Я точно пам'ятаю, як годинник пробив двічі. — Вона хитнула головою в бік каміна. Там на мармуровій дошці стояв дорожній годинник у шкіряному футлярі.

Пуаро підвівся, уважно оглянув годинник і задоволено хитнув головою.

— А ось, — вигукнув пан Бекс, — і наручний годинник. Мабуть, убивця скинув його з нічного столика. Вщент розтрощений… Хіба злочинці знали, що годинник свідчитиме проти них?

Він обережно видалив залишки розбитого скельця. Нараз на його обличчі відбилось повне остовпіння.

— Боже мій! — вихопилось у нього.

— В чому річ?

— Стрілки показують сьому годину…

— Що?! — з подивом вигукнув слідчий.

Пуаро без жодного звуку взяв розбитий годинник із рук збентеженого комісара і приклав до вуха. Потому посміхнувся.

— Скельце розбите, але механізм працює.

На обличчях присутніх заграла посмішка полегшення, коли вони почули, як просто все з'ясувалося. Але слідчий глибокодумно зауважив:

— Та зараз, певна річ, не сьома година!

— Ні, — лагідна промовив Пуаро, — лише кілька хвилин на шосту. Годинник, либонь, поспішає, чи не так, пані?

Пані Рено розгублено зсунула брови.

— Він дійсно поспішає, — підтвердила вона. — Але щоб так набагато?.. Цього я раніше не помічала.

Нетерпеливим жестом слідчий дав зрозуміти, що йому все ясно, і знову звернувся до пані Рено з запитанням.

— Пані. Вранці парадні двері були прочинені. Майже нема сумніву, що вбивці потрапили до будинку крізь них, проте — жодних ознак злому. Як би ви пояснили це?

— Можливо, мій чоловік виходив на прогулянку перед сном і забув защепнути їх, коли повернувся…

— З ним таке могло трапитись?

— Так. Він був страшенно неуважна людина.

Промовляючи ці слова, вона спохмурніла, немов ця риса небіжчика часом дратувала її.

— Гадаю, ми вже можемо зробити один висновок, — зауважив комісар. — Оскільки злочинці наполягали на тому, щоб пан Рено одягнувся, місце, куди вони везли його, те місце, де були заховані "секретні папери", мабуть, недалеко звідси.

Слідчий хитнув головою.

— І так і ні. Бо пан Рено сказав, що повернеться до ранку.

— Коли з Мерлінвіля відходить останній потяг? — запитав Пуаро.

— О 23.50 в одному напрямку і в 00.17 у протилежному. Але ймовірніше, що вони були на машині.

— Певна річ, — погодився дещо спохмурнілий Пуаро.

— Безперечно, на машині, і це допоможе нам вистежити їх, — бадьоро вів далі слідчий. — Малоймовірно, щоб ніхто не помітив автомобіль з двома іноземцями. Блискуча ідея, пане Бекс!

Він осміхнувся сам до себе, але, враз спохмурнівши, звернувся до пані Рено:

— У мене ще одне питання, мадам. Чи знаєте ви когось на прізвище Дювін?

— Дювін?.. — повторила пані Рено. — Принаймні зараз — не пригадую.

— Ваш чоловік ніколи не називав цього прізвища?

— Жодного разу.

— Серед ваших знайомих є хтось на ім'я Белла?

Ставлячи це питання, слідчий пильно вдивлявся в обличчя пані Рено. Він сподівався, що, почувши це ім'я, жінка викаже себе бодай якоюсь гримасою злості чи презирства. Але пані Рено лише заперечно похитала головою. Її реакція здавалась цілком невимушеною. Слідчий поставив подальше питання:

— Вам відомо, що учора ввечері до вашого чоловіка хтось приходив?

Щоки її трохи почервоніли, але відповідь пролунала стримано й спокійно:

— Ні. Хто то був?

— Жінка!

— Невже?

Але слідчий вирішив поки що не заглиблюватись у цю тему. Здавалося малоймовірним, щоб пані Добрей була причетна до злочину, і він не хотів завдавати пані Рено зайвих неприємностей. Він дав знак комісару, і той відповів кивком голови. Потім, підвівшись, перетнув кімнату і повернувся із скляною банкою, котру ми бачили у сарайчику. Із неї витяг кинджал.

— Пані, — м'яко сказав він, — ви впізнаєте це?

Вона зойкнула:

— Це ж мій маленький кинджал! — Але побачивши закривавлений кінчик, вона відсахнулась, очі її поширшали від жаху. — Це кров?..

— Так, вашого чоловіка вбито цією зброєю… Ви цілком певні, що саме цей ніж лежав на вашому туалетному столику вчора увечері?

— Безперечно. Це подарунок сина. Під час війни він служив у повітряному флоті. Сказав, що йому більше років, ніж було насправді. — В її голосі відчувалася гордість за сина. — Він зробив його з авіаційного дроту і подарував мені як сувенір з фронту.

— Розумію, пані. Але в зв'язку з цим виникає інше питання: де зараз ваш син? Йому треба відразу ж телеграфувати.

— Жак?.. Він на шляху до Буенос-Айреса.

— Що?

— Так. Вчора чоловік телеграфував до нього в Париж, щоб хлопець, не гаючи жодного дня, виїхав до Південної Америки. Ввечері з Шербура до Буенос-Айреса відходив пароплав, і син відплив ним.

— Вам відомо, навіщо він поїхав до Буенос-Айреса?

— Ні, пане. Але я знаю, що Буенос-Айрес — не кінцева мета. Звідти син мав їхати потягом до Сантьяго…

Комісар і слідчий вигукнули одночасно:

— Сантьяго! Знову Сантьяго!..

Саме цієї миті Пуаро наблизився до пані Рено. До того він стояв біля вікна, як замріяний, і я не певен, чи повністю усвідомив він значення щойно сказаного. Підійшовши до жінки, злегка вклонився.

— Перепрошую, пані. Дозвольте оглянути ваші зап'ястя. — В очах мого друга мерехтіли зеленкуваті вогники.

Хоч пані Рено була дещо здивована цим проханням, проте простягла йому руки. На кожній в тому місці, де мотузки вп'ялись у тіло, червоніли бугруваті сліди. Коли він оглядав їх, вогники в його очах поступово згасали.

— Мотузки, напевне, завдавали вам нестерпного болю, — співчутливо і водночас розгублено мовив Пуаро.

— З молодим паном Рено необхідно негайно зв'язатися по радіо, — тим часом збуджено говорив слідчий. — Необхідно знати все, що він може розповісти про свою поїздку до Сантьяго. Шкода, що його немає зараз тут. Тоді б ми звільнили вас, пані, від болісної необхідності…

— Ви маєте на думці… — пані Рено завагалась, — впізнання тіла… мого чоловіка?

Слідчий схилив голову.

— Я сильна жінка, пане. Я витримаю все, що вимагає від мене закон. Я готова — зараз…

— О, завтра теж не пізно, повірте мені.

— Краще відразу, — проказала вона тихо. Обличчя її перекривив спазм болю. — Будь ласка, дайте мені вашу руку, лікарю.

Лікар поспішив до неї. На плечі пані Рено накинули плед. І повільна процесія рушила сходами вниз. Пан Бекс поквапився вперед, аби відчинити двері сарайчика. За хвилину-другу у дверях з'явилася пані Рено, дуже бліда, але рішуча. Вона рукою закрила обличчя.

— Хвилиночку, панове. Я візьму себе в руки. — Вона відвела руку від лиця і втупилась у небіжчика. І раптом дивовижне самовладання, яке досі підтримувало її, зрадило пані Рено. — Поль! — не своїм голосом закричала вона. — Чоловіче мій! О Боже! — І, схилившись уперед, непритомна впала на землю.

Пуаро миттю опинився поруч неї. Підняв її повіки, намацав пульс. Упевнившись, що вона дійсно зомліла, відійшов од жінки і взяв мене за руку.

— Я ідіот, мій друже! Коли в світі існують любов і скорбота, я щойно почув їх у голосі цієї бідолашної жінки. Виходить, я помилявся. Гаразд! Все треба починати спочатку!

МІСЦЕ ЗЛОЧИНУ

Пан Оте і лікар підняли пані Рено і віднесли до будинку. Комісар дивився їм услід, хитаючи головою.

— Бідна жінка, — пробурмотів він сам до себе. — Не витримала удару. Нічого не вдієш… А зараз, пане Пуаро, ви, мабуть, хочете оглянути місце злочину?

— З готовністю, пане Бекс.

Ми повернулися до вілли чорним ходом і вийшли крізь парадні двері. Проходячи повз сходи, мій приятель подивився вгору і незадоволено захитав головою.

— Мені здається неймовірним, що служниці нічого не чули. Скрип та рипіння сходин під ногами трьох чоловіків збудили б навіть мертвого!

— Не забувайте, що це сталося у глупу ніч. Всі міцно спали.

Але Пуаро похитав головою, немов не повністю погоджувався з моїм поясненням. На повороті стежки він зупинився і глянув на будинок.

— Що наштовхнуло злочинців на думку перш за все підійти до парадних дверей і перевірити, чи не забули раптом замкнути їх? Вони не могли сподіватися на такий щасливий випадок. Набагато ймовірніше, що вони відразу ж спробували б виламати вікно.

— Але всі вікна на першому поверсі мали залізні віконниці, — заперечив комісар.

Пуаро рукою вказав на вікно на другому поверсі.

— Це вікно спальні, де ми щойно були, чи не так? А біля нього — бачите? — росте дерево, і найпростіше було б вилізти на нього…

— Не виключено, — погодився комісар. — Але якщо вони зробили так, як ви кажете, то залишилися б сліди ніг ось на цій клумбі.

Він мав рацію. По обидва боки від сходів, що вели до парадних дверей, витяглись овальні клумби, засаджені яскраво-червоним журавцем. Дерево, на яке вказував Пуаро, росло на межі з однією з клумб, і той, хто захотів би підійти до нього, обов'язково повинен був ступити на клумбу.

— Розумієте, — вів далі комісар, — через суху погоду ні на під'їзній алеї, ні на стежках не залишилося слідів. Але на м'якому спушеному грунті клумби їх було б видно.

Пуаро підійшов до клумби і уважно оглянув її. Як і сказав Бекс, поверхня землі була рівною, без жодного сліду. Пуаро кивнув, немов його переконали, і ми попрямували від клумби, та раптом він кинувся до іншої клумби і заходився вивчати її.

— Пане Бекс! — покликав він. — Подивіться-но сюди! Тут для вас скільки завгодно слідів.

Комісар наблизився до нього і посміхнувся:

— Мій дорогий пане Пуаро! Хіба ви не впізнаєте здоровенні, підбиті великими цвяхами черевики садівника?! Але є тут сліди чи немає слідів — це нічого не змінює, оскільки з цього боку не росте жодного дерева, і отож неможливо потрапити на другий поверх.

— Слушно, — сказав Пуаро, явно занепавши духом. — То ви гадаєте, що ці відбитки ніг нічого не варті?

— Абсолютно нічогісінько!

Тоді, на моє превелике здивування, Пуаро промовив:

— Я не погоджусь із вами. І гадаю, що ці сліди — найважливіше, що ми поки що маємо.

Пан Бекс не відповів. Лише знизав плечима. Він був занадто чемною людиною, аби категорично висловлювати свої думки.

— Будемо продовжувати? — спитав він.

— Певна річ. Я займуся цими слідами пізніше, — бадьоро відгукнувся Пуаро.

Замість йти до брами вздовж під'їзної алеї пан Бекс звернув на доріжку, яка під прямим кутом підходила до неї, потім бралась на невеликий пагорб праворуч од вілли і далі тяглася поміж двох рядів живоплоту. Несподівано вона розтікалась у невеличку галявину, з якої видно було море. На галявині стояла лавиця, а неподалік від неї досить обшарпаний сарайчик. Рівний ряд невисоких кущів у кількох кроках од сарайчика визначав межу вілли Женев'єв. Пан Бекс протиснувся крізь зарості, і ми опинилися серед поля, вкритого невисокими, майже позбавленими рослинності горбочками. Я обдивився — те, що побачив, виповнило мене здивуванням.

— Цікаво! Коли не помиляюся, це поле для гри у гольф! — вигукнув я.

Бекс кивнув.

— Воно ще не закінчене, — пояснив він. — Був намір відкрити його десь наступного місяця. Саме робітники, котрі працюють тут, і знайшли вранці тіло.

Мені подих перехопило. Ліворуч, неподалік від мене, чорніла довга вузька яма, котру я спочатку не запримітив. Поруч долілиць лежало тіло чоловіка! У мене гарячково закалатало серце, промайнула шалена думка, що трагедія повторилась. Але комісар розвіяв це марево, ступивши вперед і вигукнувши роздратовано:

— Куди дивиться поліція? Було наказано нікого і близько не підпускати без відповідного дозволу!

Чоловік, котрий лежав на землі, повернув голову в наш бік.

— Але я маю такий дозвіл, — зауважив він і неквапливо підвівся.

— О, дорогий пане Жіро! — вигукнув комісар. — І гадки не мав, що ви вже приїхали. Слідчий очікує на вас з превеликим нетерпінням.

Поки він говорив, я уважно роздивлявся незнайомця. Я багато чув про цього детектива паризької Сюрте і щиро зрадів, побачивши його. Дуже високий на зріст, приблизно років тридцяти, з каштановим волоссям і пишними вусами, він тримався рівно, як військовий. В його манерах проступала зверхність, бо він повністю усвідомлював свою значущість. Бекс представив нас, відрекомендувавши Пуаро "колегою". В очах уславленого паризького детектива заіскрилися вогники цікавості.

— Мені знайоме ваше ім'я, пане Пуаро, — сказав він. — Колись ви були відомою фігурою, чи не так? Але з тих пір методи розслідування істотно змінилися…

— Однак злочини майже не зазнали змін, — делікатно зауважив Пуаро.

Я відразу ж відчув, що Жіро настроєний вороже, він неприховано відмежувався од Пуаро, і я був майже певен: якщо йому пощастить знайти ключ до з'ясування злочину, то він про це не мовчатиме.

— Слідчий… — знов почав Бекс.

Але Жіро грубо обірвав його:

— Начхати на слідчого! Найголовніше зараз — світло. За півгодини нічого вже не побачиш. Мені відомо все, що стосується цієї справи, а домочадці почекають до завтра. Та коли ми хочемо довідатися щось про вбивць, шукати треба тут, на місці злочину. Це ваші поліцаї товклися тут? Я гадав, у наші дні вони краще розуміються на своїй вправи

— І ви, безперечно, не помилились, бо сліди, які ви приписуєте поліцаям, залишили робітники, котрі знайшли тіло.

Жіро невдоволено замугикав.

— Я бачу, де ті троє пройшли крізь живопліт, але злочинці були хитрі. Можна з певністю сказати, де ступав пан Рено. Він йшов посередині. Але праворуч і ліворуч від його протоптів сліди старанно знищені. На цьому твердому грунті взагалі важко помітити якісь сліди, та злочинці не хотіли нічим ризикувати.

— Це зовнішні прикмети, — сказав Пуаро. — Але, коли не помиляюсь, ви шукаєте саме їх?

Паризький детектив витріщився на нього:

— Певна річ.

Ледь помітна усмішка з'явилася на губах Пуаро. Здавалося, він хотів щось сказати, але стримався і схилився до місця, де лежала лопата.

— Так, саме цим знаряддям була вирита могила, — підтвердив Жіро. — Але воно вам нічого не розповість. Лопата із господарства пана Рено, а той, хто копав, був у рукавичках. А ось і вони. — Він указав на забруднені землею рукавички. — І вони теж належали панові Рено або, вірніше, його садівникові. Повірте мені, злочинці все врахували. Жертву зарізали його власним кинджалом і мали засипати лопатою, котра належала йому. Сподівались, що не залишать жодних слідів. Але я доведу їхню помилку. Завжди щось залишається. І я поклав розшукати це щось.

Пуаро неуважно слухав паризького детектива. Його увагу привернув коротенький, сірий шматок свинцевої труби, який лежав поруч із лопатою. Він легенько торкнувся його пальцем.

— І це теж належало вбитому? — кинув він, і в цьому запитанні я відчув ледь помітну іронію.

Жіро знизав плечима, немовби такі речі не обходили його.

— Може, валяється тут вже кілька тижнів. Мене такі дрібнички не цікавлять.

— Що ж до мене, то я вважаю цю дрібничку вельми цікавою, — лагідним голосом промовив Пуаро.

Я здогадався, що він просто вирішив дозолити паризькому детективові. І таки допік йому. Жіро відвернувся, буркнув, що не має зайвого часу, і, схилившись біля ями, знову заходився детально обшукувати місце злочину.

Тим часом Пуаро, немов йому раптом сяйнула думка, підійшов до дверей невеликого сарайчика і штовхнув їх.

— Замкнеш, — іронічно кинув через плече Жіро. — Але всередині нічого цікавого, крім різного мотлоху, який тримає там садівник. Лопату взяли не тут, а в сарайчику поруч із віллою.

— Чудово, — з захопленням прошепотів пан Бекс. — Він тут трохи більше за півгодини, а вже про все довідався. Оце так людина! Безсумнівно, Жіро найкращий детектив сучасності!

І попри мою глибоку антипатію до паризького детектива я відчував, що він неабияк вразив мене. Кожний крок Жіро, здавалося, приносив помітні результати. І наче навмисне, Пуаро досі ще нічим не проявив себе. Мене це хвилювало і злило. Здавалось, він спрямував свою увагу на різні нікчемні дрібнички, аж ніяк не пов'язані зі злочином. І немов підтверджуючи мої думки, він несподівано спитав:

— Пане Бекс, дуже прошу вас, поясніть значення лінії, намальованої крейдою, що обходить "могилу". Це робота поліції?

— Ні, пане Пуаро, вона має відношення до гольфа. І відмічає місце, де має бути ямка на полі для гри в гольф, як називають їх в Англії.

— Ямка на полі? — Пуаро повернувся до мене. — Коли не помиляюсь, яма неправильної форми, наповнена піском з насипом з одного боку?

Я ствердно хитнув головою.

— Пан Рено, звичайно, грав у гольф? — питав далі мій приятель.

— Так, захоплювався цією грою. Він навіть брав участь у розплануванні поля.

Пуаро задумливо похитав головою. Потому зауважив:

— В такому разі злочинці не дуже вдало обрали місце для захоронення тіла.

— Достеменно так, — вигукнув Жіро, в голосі його бриніло торжество. — І це доводить, що вони не тутешні. Блискучий приклад побічних доказів.

— Так, — із сумнівом у голосі промовив Пуаро. — Жоден, хто знає, що тут ідуть роботи, не закопував би тіло в цьому місці, коли б він чи вони не прагнули, аби його знайшли якомога скоріше. Але це нісенітниця, хіба не так?..

Жіро навіть не відповів.

— Так, — сказав Пуаро дещо незадоволено. — Так, безумовно, що нісенітниця!

ЗАГАДКОВА ПАНІ ДОБРЕЙ

Залишаючи місце злочину, Пуаро оголосив, що більше його там ніщо не цікавить. Ця заява викликала неприховану радість у паризького детектива. Коли ми прямували доріжкою до вілли, я на мить озирнувся, аби подивитися, що робить Жіро. Він повзав рачки і з такою ретельністю обшукував землю, що я знову ним захопився. Пуаро прочитав мої думки і, коли ми залишилися наодинці, іронічно зауважив:

— Нарешті ви зустріли детектива, котрий викликає у вас захоплення. Людину-вівчарку. Скажіть відверто, мій друже, я вгадав?

— В усякому разі, він не сидить склавши руки, — відказав я різко. — І коли там можна щось знайти, він відшукає це "щось". А ви…

— Гаразд! Я теж дещо знайшов! Шматок свинцевої труби.

— Безглуздя, Пуаро. Вам прекрасно відомо, що ця труба не має ніякого відношення до злочину. Я мав на думці сліди, котрі безпомилково вкажуть нам вбивць.

— Мій друже, ключ до з'ясування таємниці, який має два фути завдовжки, так само цінний, як і двоміліметровий. А щодо шматка свинцевої труби, то ви заперечуєте його причетність до злочину лише тому, що такої думки додержується Жіро. Жодних питань!.. — перебив він мене. — Більше про це ні слова. Хай Жіро займається пошуками, а мені дозвольте думати. Справа здається досить ясною, однак, друже мій, на душі у мене неспокійно. І знаєте чому?.. Через той наручний годинник, що поспішає на дві години. Є ще кілька дивних дрібничок, які не узгоджуються з усією історією. Наприклад, коли метою вбивць була помста, чому вони не зарізали Рено в ліжку? Це ж було б набагато простіше…

— Вони хотіли заволодіти "секретними паперами", — нагадав я.

Пуаро зняв порошинку з рукава з виразом невдоволення.

— Хай так. Але де ці "секретні папери"? Треба припустити, що на деякій відстані від будинку, оскільки вони наказали йому одягнутись. Однак його знаходять убитим зовсім близько, майже поруч із віллою. І знов-таки, хіба не чистий випадок, що зброя — цей кинджал — лежить поблизу, на виду, немов каже: беріть мене!

Він замовк, щось обмірковуючи, і лише опісля додав:

— Як трапилось, що служниці нічого не чули?.. Може, їм дали снодійне? Чи був у вбивць помічник?.. А коли був, то чи він подбав, щоб парадні двері залишились відчинені? Цікаво, чи… — Він різко зупинився. — Друже мій, я зараз здивую вас. Ваші дорікання вплинули на мене! І ми оглянемо сліди ніг!

— Де?

— На клумбі, що праворуч від входу до вілли. Пан Бекс твердить, що ті сліди залишив садівник. Зараз ми перевіримо його гіпотезу. Бачите, садівник наближається сюди.

І справді, саме в цю мить чоловік похилого віку перетинав алею, штовхаючи поперед себе візок із розсадою. Пуаро покликав його. Старий опустив ручки грабарки на землю і, шкутильгаючи, підійшов до нас.

— Ви попросите його зняти черевик і порівняєте підметку зі слідами? — поцікавився я. Мені перехопило подих: я знову почав вірити в Пуаро. Оскільки він казав, що сліди на правій клумбі були важливі для розв'язання злочину, то це, очевидно, дійсно було так.

— Ви вгадали, — відказав Пуаро.

— Але чи не здивує його це?

— Він і не здогадається.

Розмова обірвалась, бо старий порівнявся з нами.

— Ви хотіли у мене щось спитати, пане?

— Так. Ви вже, либонь, давно доглядаєте за цим садом?

— Двадцять чотири роки, пане.

— І ваше ім'я?..

— Огюст, пане.

— Я з захопленням милувався цими казковими кущами журавця. Вони дійсно першокласні. Ви давно висадили їх у грунт?

— Певне, що так, добродію. Але коли хочете, щоб клумби завжди мали ошатний вигляд, треба час од часу підсаджувати нові рослини і викопувати ті, що вже відцвіли. І, певна річ, необхідно весь час обривати зів'ялі квіти.

— Вчора, коли не помиляюсь, ви посадили кілька нових рослин? Ті, що посередині цієї клумби…

— У пана гостре око. Квітам завжди треба день чи два, щоб "прижитись". Так, вчора ввечері я посадив по десять нових рослин у кожну клумбу. Як вам, безперечно, відомо, добродію, квіти не можна садити, коли пече сонце. — Зацікавленість Пуаро зачарувала старого, зробила його балакучим.

— Яка чудова квітка! — промовив Пуаро, показуючи рукою на кущик посередині клумби. — Ви не відмовите, коли я попрошу дати мені паросток?

— Певно, що ні, добродію. — Старий поставив ногу на клумбу і обережно відірвав гілочку, якою замилувався Пуаро.

Мій приятель довго й пишномовно дякував садівникові, поки Огюст не повернувся до свого візка.

— Бачите? — посміхнувся Пуаро і схилився над клумбою, вивчаючи слід підбитого великими цвяхами черевика садівника. — Це дуже просто…

Я уважно оглянув клумбу.

— Всі сліди на клумбі однакові.

— Ви так думаєте? Гаразд! Я погоджуюсь, — сказав Пуаро.

Здавалося, все це його зовсім не цікавило, він думав про щось зовсім інше.

— В усякому разі, — зауважив я, — цей ґедзь тепер не мучитиме вас.

— Боже мій! Що за вираз! Але що ви мали на думці?

— Я хотів сказати: ви тепер нарешті викинете з голови ці сліди.

Але, на моє здивування, Пуаро захитав головою.

— Ні і ще раз ні, мій друже. Я на вірному шляху. Поки що нічого точно не знаю і не розумію, але, як я щойно зауважив панові Бексу, ці сліди найважливіша й найцікавіша річ у всій справі. Бідолаха Жіро нітрохи мене не здивує, коли не зверне на них уваги.

Тієї миті парадні двері прочинилися, і на сходах з'явилися пан Оте і комісар.

— О, пане Пуаро, ми саме виглядали вас, — сказав комісар. — Вже вечоріє, та мені ще хочеться встигнути завітати до пані Добрей. Безсумнівно, звістка про смерть пана Рено дуже засмутить її, і, можливо, вона допоможе нам знайти розгадку цієї трагедії. Не виключено, що він розповів цій жінці таємницю, яку не довірив дружині. Ми добре знаємо слабкі місця наших Самсонів, хіба ні?

Ніхто не проронив жодного слова, і ми рушили. Пуаро йшов поруч із слідчим, а комісар і я за ними на відстані кількох кроків.

— Немає сумніву, що розповідь Франсуаз в основному правильно висвітлює події, — зауважив пан Бекс конфіденціально. — Я телефонував до управління. Здається, тричі за останні шість тижнів, себто починаючи з дня приїзду пана Рено до Мерлінвіля, пані Добрей вносила на свій рахунок великі суми грошей банкнотами. Тепер загальна сума її вкладів дорівнює двомстам тисячам франків!

— Нічого собі, — сказав я. — Це приблизно чотири тисячі фунтів!

— Достеменно так. Нема сумніву, любов повністю запаморочила голову пану Рено. Але треба ще з'ясувати, чи відкрив він їй свою таємницю. Слідчий сподівається, що нам пощастить. Але я не поділяю його оптимізму.

Розмовляючи, ми йшли стежкою поміж двох рядів живоплоту до розвилки шосе, де лише кілька годин тому по дорозі до вілли Женев'єв зупинялася наша машина. Я раптом усвідомив, що вілла Маргарет — житло таємничої пані Добрей — якраз і була тим невеличким будинком, звідки з'явилася юна красуня.

— Вона мешкає тут вже багато років, — сказав комісар, кивнувши головою в бік будинку. — Вельми тихо, дуже непримітно. У неї, здається, нема ні рідних, ні друзів, крім тих, з ким вона заприятелювала у Мерлінвілі. Ніколи не згадує ні свого минулого, ні чоловіка. Ніхто навіть не знає: живий він ще чи помер. Її оточує якась таємниця, коли ви розумієте, що я маю на думці.

Я ствердно кивнув:

— А дочка? — Нетерпіння моє дедалі зростало.

— Справжня красуня! Скромна, віддана, якраз така, якою слід бути дівчині. Всім шкода її, бо хоч вона, можливо, нічого і не знає про минуле своєї матері, та чоловік, котрий захоче просити її руки, неодмінно поцікавиться її батьком… І тоді… — Комісар знизав плечима.

— Ніколи.

— Чи не згадував він про своє перебування в Сантьяго та про ворогів, яких він, можливо, нажив там?

— Ні.

— То, виходить, ви нічим не в змозі допомогти нам?

— Боюсь, що ні. Не розумію, навіщо вам було приходити до мене! Хіба його дружина не може розповісти все, що вас цікавить? — В її голосі бриніла ледь прихована іронія.

— Пані Рено розповіла все, що знала.

— О! — промовила пані Добрей. — Цікаво…

— Що цікаво?

— Нічого.

Слідчий подивився на неї. Так, ця жінка — супротивник досвідчений.

— Ви стверджуєте, що пан Рено не довірив вам ніякої таємниці?

— Чому ви гадаєте, що він міг мені щось довірити?

— Тому, пані, — промовив пан Оте з умисною жорстокістю, — що чоловіки розповідають своїм коханкам те, що приховують од дружин.

— Ох! — Очі її палахкотіли. — Пане, ви ображаєте мене! В присутності дочки! Я нічого не можу сказати вам. Прошу залишити мій дім!

Безперечно, моральна перемога була на її боці. Ми вийшли з вілли Маргарет, наче засоромлені школярі. Слідчий пошепки лаявся. Пуаро, здавалось, поринув у свої думки. Та нараз він запитав пана Оте: чи нема десь поблизу доброго готелю?

— Є невеликий. "Отель де Бен". За кілька сотень кроків звідси. Підете просто вниз по дорозі. Недалеко від вілли Женев'єв, що зручно для розслідування. Гадаю, ми побачимось вранці?

— Так. Дякую, пане Оте.

Обмінявшись загальноприйнятими словами, ми розійшлися. Пуаро і я рушили до Мерлінвіля. Всі інші попрямували до вілли Женев'єв.

— Система, створена французькою поліцією, гідна подиву, — сказав Пуаро, проводжаючи їх поглядом. — Інформація, яку вони мають про життя кожної людини аж до найбанальніших деталей, — незвичайна. Хоча пан Рено прожив тут трохи більше шести тижнів, вони чудово обізнані з його смаками й уподобаннями і готові за одну мить подати дані про банківський рахунок пані Добрей. Нема сумніву, система досьє — велика річ. Але що це?.. — Він різко обернувся.

Нас бігцем наздоганяла Марта Добрей.

— Даруйте мені, — вигукнула вона, наблизившись до нас. — Мені… мені, мабуть, не слід було цього робити… Ви не повинні розповідати матусі… Але чи правда, як подейкують люди, що пан Рено викликав детектива перед тим, як його вбили, і що… що цей детектив… ви?

— Так, панночко, — лагідно промовив Пуаро. — Достеменно так. Але звідки ви це знаєте?

— Франсуаз розповіла нашій Амелі, — пояснила Марта і зашарілась.

Пуаро відкопилив губи.

— Тримати щось у секреті у таких справах, як ця, просто неможливо! Щоправда, це не має значення. Ну, панночко, так що ж вас цікавить?

Дівчина явно вагалася. Здавалось, їй кортіло і водночас лячно було говорити. Нарешті, майже пошепки вона спитала:

— Когось… когось уже підозрюють?

Пуаро пильно подивився на неї, а затим відповів ухильно:

— Підозрою зараз пройняте саме повітря, панночко.

— Так, знаю, але… може, когось… якусь певну людину?

— Чого це вас так цікавить?

Питання, здавалося, злякало дівчину. Раптом я згадав, що сказав про неї Пуаро вдень, коли ми ще тільки прямували до вілли Женев'єв: "Дівчина із занепокоєними очима…"

— Пан Рено завжди був дуже добрий до мене, — відповіла вона нарешті. — І хіба не природно, що мене цікавить все, пов'язане з цією справою?

— Розумію, — промовив Пуаро. — Що вам сказати, панночко… Підозрюються двоє.

— Двоє?

Я міг присягнутись, що в голосі дівчини пролунали здивування і полегшення.

— Їхні прізвища невідомі, але припускають, що вони чілійці з Сантьяго. А тепер, панночко, бачите, яку силу мають молодість і краса! Я виказав вам професійну таємницю!

Дівчина весело розсміялась, а потому вельми соромливо подякувала йому:

— Я вже маю вертатися: мати нудитиметься без мене.

Вона повернулась і майнула вздовж шосе.

— Друже мій, — промовив Пуаро своїм ніжним іронічним голосом, — невже ми стовбичитимемо тут цілу ніч лише тому, що ви побачили гарну дівчину і у вас запаморочилось у голові?

Я розсміявся і вибачився:

— Але вона дійсно красуня, Пуаро. Кожний, хто втратив би розум, побачивши її, може розраховувати на прощення!

Але, на моє здивування, Пуаро вельми серйозно захитав головою.

— Дорогий мій друже, не розкривайте своє серце для Марти Добрей! Ця дівчина — не для вас. Повірте татусеві Пуаро.

— Чому? — вихопилось у мене. — Комісар упевнив мене, що душа її гарна і чиста, як і обличчя! Вона справжній янгол!..

— Деякі найзакореніліші злочинці, котрих я знав, мали обличчя янголів, — зауважив Пуаро. — Душевне каліцтво, потворність сірих клітинок мозку можуть приховуватися і під зовнішністю мадонни.

— Пуаро! — перелякано закричав я. — Невже ви насправді підозрюєте таку невинну дитину?

— Те-те-те! Не хвилюйтесь. Я не казав, що підозрюю її. Але, погодьтеся: її занадто сильне бажання довідатись якомога більше про розслідування не випадкове.

— На цей раз, як виняток, я бачу далі за вас, — сказав я. — Вона робить це не заради себе. Її непокоїть доля матері.

— Друже мій, — відгукнувся Пуаро, — як завжди, ви взагалі нічого не бачите. Пані Добрей може сама подбати про себе. І її доньці нема чого турбуватися. Визнаю, я щойно дражнив вас. Та все одно повторюю сказане раніше: не закохуйтесь у цю дівчину. Вона не для вас! Я, Еркюль Пуаро, знаю це. Прокляття! Аби тільки пригадати, де я вже бачив її обличчя…

— Чиє? — спитав я, здивований. — Дівчини?

— Ні. Матері… Так, так, слухайте, що я вам розповім. Це було вже давно, ще коли я служив у поліції в Бельгії. Я ніколи не бачив самої жінки, лише її фотографію. І це було в зв'язку з якимось злочином. Мені ввижається…

— Що?

— Може, я помиляюсь, та мені здається, то була справа про вбивство!..

НЕСПОДІВАНА ЗУСТРІЧ

Наступного дня ми прийшли на віллу Женев'єв рано. Поліцай біля брами не зупиняв нас, а, навпаки, з повагою привітався. Наблизившись до парадних дверей, ми побачили покоївку Леоні. Вона спускалася східцями і, здавалося, шукала, з ким би побазікати. Пуаро поцікавився здоров'ям пані Рено. Леоні журно захитала головою.

— Страшенно приголомшена, бідолаха! Нічого не їсть, бліда, як привид. У мене серце заходиться, дивлячись на неї. На її місці я так не побивалася б за чоловіком, котрий мене зраджував…

Пуаро співчутливо кивнув головою:

— Те, що ви кажете, сама мудрість. Але ще невідомо, як би в такій ситуації поводилися ви. Серце жінки, яка кохає, багато що прощає. Та, безумовно, протягом останніх місяців поміж ними виникало чимало сутичок, і вони, либонь, не раз дорікали одне одному.

Леоні рішуче заперечила:

— Ніколи, добродію. Жодного разу не чула, щоб хазяйка промовила бодай слово протесту чи хоча б докору! У неї вдача і натура янгола, не те що в хазяїна.

— Виходить, пан Рено не був янголом?

— Де там!.. Коли він втрачав самовладання, про це знали всі в домі. А того дня, коли хазяїн посварився з паном Жаком, слово честі, їхні голоси, мабуть, чули аж на базарному майдані, так вони галасували…

— Невже? — промовив Пуаро. — А коли це сталося?

— О, перед самим від'їздом пана Жака до Парижа. Він трохи не спізнився на потяг. Автомобіль тоді був у ремонті, і йому довелося з валізою бігцем діставатися до вокзалу. Я саме прибирала вітальню і бачила, як прожогом він майнув надвір. Обличчя зовсім біле, а на ньому палахкотіли червоні плями. О, який він був лютий!

Леоні розповідала все це з неприхованою насолодою.

— А через що, власне, почалася суперечка?

— Чого не знаю, того не знаю, — зізналася Леоні. — Вони кричали, але так швидко вимовляли слова, що тільки людина, яка добре володіє англійською мовою, могла б дібрати, про що йшлося. Потім хазяїн цілий день був темніший од грозової хмари! Нічим не можна було йому догодити!

Стук дверей на другому поверсі обірвав розповідь Леоні.

— Я тут стою, а Франсуаз чекає на мене! — вигукнула вона нараз, згадавши про свої обов'язки. — Ця стара завше лається…

— Хвилинку, панночко. Чи не знаєте, де зараз слідчий?

— Вони подалися до гаража оглянути машину. Пан комісар висловив припущення, що нею могли користуватися в ніч убивства.

— І як таке могло прийти в голову? — пробурмотів Пуаро, коли дівчина зникла.

— Ви підете до гаража?

— Ні, чекатиму на них у вітальні. Вже досить велика спека, а там прохолодно.

Його спокій не подобався мені.

— Коли ви не заперечуєте… — почав я і завагався.

— Анітрохи. Ви бажаєте провадити розслідування самотужки, чи не так?

— Ну… мені хотілося б розшукати Жіро і довідатися, що він збирається робити.

— Людина-вівчарка… — роздратовано і водночас глузливо пробурмотів Пуаро, відкидаючись у зручному стільці, і опустив повіки. — Будь ласка, мій друже. До побачення.

Я вийшов через парадні двері. Надворі була справжня спека. Звернув на доріжку, якою ми йшли напередодні. Закортіло знову, цього разу самому, оглянути місце злочину. Однак пішов не просто до ями-могили, а завернув у кущі, аби вийти на майданчик для гри в гольф за кілька сот ярдів праворуч. Мені довелося продиратися крізь густий чагарник. Хащі кінчилися так несподівано, що я майже з силою гарматного снаряда вилетів на поле і тицьнувся в спину молодої жінки. У тому, що вона зойкнула, не було нічого дивного, бо й у мене теж вихопився вигук здивування — переді мною стояла моя знайома з паризького експреса, Попелюшка!

— Це ви?! — вигукнули ми одночасно.

Жінка отямилася перша.

— Матінко моя рідна! — вигукнула вона. — Що ви тут робите?

— А ви що?

— Коли я передучора бачила вас, то ви, наче мамин синок, поспішали додому в Англію.

— А коли я вас бачив востаннє, — промовив я, — то ви, наче мамина доця, бігли додому разом із сестрою. Між іншим, знайшлася ваша сестра?

Вона нагородила мене широкою усмішкою.

— Як це люб'язно, що ви нею поцікавились! Все гаразд, дякую!

— Вона тут, з вами?

— Ні, в місті, — з гідністю проказало нахабне дівчисько.

— Мені здається, у вас нема сестри, — засміявся я. — Коли ж вона існує, то звуть її Гаррі.

— А моє ім'я пам'ятаєте? — спитала вона, усміхаючись.

— Попелюшка. Але зараз ви скажете мені справжнє ім'я. Вона заперечливо похитала головою.

— І не скажете навіть, чому приїхали сюди?..

— Он як! Гадаю, ви чули, що люди мого фаху "відпочивають".

— На дорогих французьких курортах?

— Трапляється і на дешевих…

Я суворо глянув на неї.

— Однак ви не мали наміру сюди їхати, коли я стрів вас два дні тому.

— У кожного свої розчарування, — багатозначно промовила міс Попелюшка. — Ну, а тепер от що: я розповіла саме стільки, скільки вам треба знати. Мамині синки не повинні бути цікаві. До того ж ви ще не сказали мені, що тут робите.

— Пам'ятаєте, я розповідав, що мій близький приятель — детектив?

— Ну й що?

— Ви, певно, чули про вбивство на віллі Женев'єв?

Вона втупилася в мене; груди її високо здіймались, а очі враз покруглішали.

— Невже… ви… маєте до цього якесь відношення?!

Я ствердно кивнув. Не було сумніву, мої акції пішли вгору. Кілька секунд вона так дивилася на мене, що неважко було здогадатись, які почуття нуртують в її грудях.

— Ну, це вже над усі сподівання! Будьте моїм гідом… Хочу побачити всі кошмари.

— Що ви маєте на увазі?

— Хлопчику, що це з вами? Я ж розповідала, що схиблена на злочинах. Вже кілька годин я тиняюся навколо вілли, придивляюсь. Вас, либонь, Бог послав! А тепер показуйте мені все, що варте уваги.

— Але послухайте… Зачекайте хвилинку… Я не можу! Нікому не дозволяється заходити… Суворо заборонено!

— Хіба ви і ваш приятель не великі начальники?

Не хотілося зневірювати її щодо мого високого і впливового становища.

— Чого це вас так цікавить? — стиха запитав я. — І що ви хочете побачити?

— Все! Місце, де це сталося, і зброю, і тіло, і відбитки пальців чи якісь інші цікаві речі. Мені ще ніколи не таланило бути на місці вбивства! Це ж враження на все життя!

Я одвернувся. Мене нудило: до чого доходять сучасні жінки!

— Не задавайтеся, — промовила раптом дівчина. — І не задирайте носа. Коли вам запропонували цю роботу, невже ви, дізнавшись, у чому справа, оголосили про своє небажання займатися нею?

— Ні, але…

— Аби ви відпочивали тут, невже б не хотіли, так само як я, почути і побачити все, що тільки можна? Безперечно хотіли б.

— Я чоловік, а ви жінка.

— На вашу думку, жінка повинна злізати на стілець і верещати, забачивши мишу. Таке траплялося лише в доісторичні часи. Та ви покажете мені все, правда? Розумієте, для мене це дуже важливо.

— Не розумію, чого.

— Газетярам входити сюди — зась! А за цю сенсаційну новину я б могла урвати чималий куш в якійсь газеті. Ви не уявляєте, скільки вони платять, коли пише той, кому пощастило подолати перешкоди і побачити все на власні очі.

Я завагався. Вона поклала свою маленьку м'яку долоню на мою руку.

— Ну, прошу вас.

Зрештою я здався, знаючи, що залюбки виконуватиму роль гіда.

Спочатку ми пішли туди, де було знайдено тіло. Поліцай, котрий стояв там, охороняючи місце, віддав честь — він уже знав мене — і нічого не спитав про мою супутницю. Мабуть, того, що вона рушила зі мною, було досить. Я пояснив Попелюшці, як знайшли тіло; вона слухала вельми уважно і час від часу ставила розумні запитання. Потому ми рушили в напрямку вілли. Я йшов дуже обережно, бо, правду кажучи, зовсім не хотів когось зустріти. Повів дівчину крізь чагарник до тильного боку будинку, де стояв сарайчик. Я згадав, що вчора ввечері, замкнувши двері, пан Бекс віддав ключ поліцаю Маршо, сказавши: "Може, він знадобиться пану Жіро, поки ми будемо на другому поверсі в кімнаті пані Рено". Мені здалося цілком вірогідним, що, скориставшись ключем, детектив із Сюрте повернув його знову Маршо. Залишивши дівчину серед кущів, я зайшов до будинку. Маршо стояв на посту біля дверей вітальні. Зсередини долинали чиїсь стишені голоси.

— Ви шукаєте пана Оте? Він у кімнаті. Знову допитує Франсуаз.

— Ні, — поспіхом відповів я. — Він мені не потрібен. Але мені б дуже хотілося одержати ключ від сарайчика, що позаду вілли. Певна річ, коли це не заборонено…

— Будь ласка, добродію. — Він подав мені ключ. — Пан Оте наказував у всьому допомагати вам. Коли закінчите, повернете його мені.

— Звичайно.

Я зрозумів, що в очах Маршо стою на одному щаблі з Еркюлем Пуаро, і мене пройняли дрижаки задоволення. Дівчина чекала на мене.

— Знайшли? — побачивши ключ, захоплено вигукнула вона.

— Аякже, — вдавано холодно промовив я. — І все одно те, що я роблю, є порушенням правил.

— Ви справжній любчик! Я ніколи цього не забуду. Ходімо! Тут нас не можуть побачити з вікон, правда ж?

— Зачекайте хвилину, — стримав я нетерплячий рух Попелюшки. — Я не зупинятиму вас, коли ви дійсно хочете зайти всередину. Але зважте: чи справді ви прагнете побувати там? Ви бачили могилу і ділянку навколо вілли, дізналися про всі деталі… Хіба цього замало? Там, усередині, страшно, розумієте? І неприємно.

Мить вона дивилася на мене, в очах її був вираз, зрозуміти який я не міг. Потому розсміялась.

— Я полюбляю все жахливе, — сказала вона. — Ходімо!

До дверей ми наблизилися мовчки. Я відімкнув їх, і ми опинилися всередині. Я підійшов до тіла, обережно, як це робив Бекс напередодні, зсунув простирадло. З уст дівчини зірвався приглушений зойк. Я глянув на неї — на обличчі вираз жаху; куди й подівся її гумор! Вона не послухала моєї поради і тепер була покарана за нехтування нею. Я не відчував ніякого жалю. Хай тепер пізнає все! Обережно перевернув тіло.

— Бачите, — промовив я, — його вдарили ззаду, її голосу майже не було чути.

— Чим?

Кивком голови я вказав на скляну банку.

— Тим кинджалом.

Несподівано дівчина захиталась і безпомічно опустилася долу. Я кинувся до неї.

— Ви знепритомнієте. Вийдемо звідси! Це не для вас.

— Води, — прошепотіла. — Хутко… Води…

Я залишив її в сарайчику і побіг до будинку. На щастя, поблизу не було жодної служниці, і я, ніким не помічений, наповнив склянку водою, додавши з кишенькової фляжки кілька крапель коньяку. По кількох хвилинах я знову був у сарайчику. Дівчина лежала там, де я її залишив, але кілька ковтків води з коньяком надзвичайно швидко привели її до тями.

— Виведіть мене звідси… Хутко! Хутчіш! — вигукнула вона, здригаючись.

Підтримуючи за руку, я вивів її надвір, і вона сама причинила за собою двері. Потому глибоко вдихнула.

— Так краще. Ох, як це жахливо!.. Навіщо ви дозволили мені зайти туди?

Це було настільки по-жіночому, що я не в змозі був стримати посмішку. Відверто кажучи, я навіть трохи зрадів, коли дівчина зомліла: виходить, Попелюшка не така вже й безсердечна, як мені видавалося.

— Я робив усе, що міг, аби зупинити вас.

— Мабуть. Ну, на все добре…

— Послухайте, ви не можете так відразу іти… зовсім одна. Ви ще не цілком оговтались. Дозвольте мені, я наполягаю на цьому, провести вас до Марлінвіля.

— Дурниці! Я вже зовсім здорова.

— А що, коли ви знову знепритомнієте? І слухати не хочу!.. Обов'язково піду з вами.

Вона заперечувала з неабиякою енергією. Нарешті я все-таки домігся дозволу супроводити її до околиці міста.

Поверталися ми тією ж дорогою, пройшли повз могилу і зробили гак перед тим, як вийти на шосе. Коли почалися перші поодинокі крамниці, вона зупинилася і простягла мені руку.

— До побачення. Я щиро дякую за те, що ви супроводили мене.

— Ви певні, що почуваєтеся добре?

— Цілком. Дякую. Сподіваюсь, ви не матимете неприємностей через те, що показали мені.

Я зневажливо відкинув навіть думку про таку можливість.

— Тоді все гаразд. Прощавайте.

— До побачення, — виправив я її. — Коли ви зупинилися десь поблизу, ми ще зустрінемось.

— Так, так. Тоді — до побачення.

— Заждіть! Ви не сказали мені своєї адреси.

— О! Я зупинилася в готелі "Маяк". Готель невеликий, але пристойний. Завітайте до мене завтра вранці.

— Обов'язково, — сказав я, можливо, вкладаючи у свою відповідь занадто відверту готовність.

Я проводжав дівчину очима, поки вона не зникла за будинками. Тоді повернувся і пішов до вілли. Згадав, що не замкнув сарайчик. Та, на щастя, ніхто цього не помітив.

Замкнувши двері, повернув ключ поліцаю. І саме тоді, як віддавав ключ, раптом збагнув, що, хоча Попелюшка і дала мені свою адресу, я й досі не знаю її імені…

ЗНАХІДКА ПАНА ЖІРО

Коли я увійшов до вітальні, слідчий допитував старого садівника Огюста. Пуаро і комісар вітали мене усмішкою і ґречними поклонами. Я тихо опустився на стілець. Пан Оте майстерно ставив питання, сподіваючись, що відповіді садівника хоч якоюсь мірою проллють світло на таємниче вбивство, але не почув нічого суттєвого. Огюст визнав, що садові рукавички належали йому. Він одягав їх, коли порався з примулами, отруйними для деяких людей. Але не пам'ятав, коли користувався ними востаннє. Де тримав їх?.. То в одному місці, то в іншому. Заступ звичайно стояв у сарайчику. Чи замикалися двері?.. Аякже. Де він ховав ключ? Певна річ, залишав у дверях. Всередині нічого привабливого для злодіїв не було. Хіба можна було сподіватися, що з'являться ці бандити, вбивці?.. За часів пані віконтеси про такі речі тут не чули!

Коли пан Оте дав зрозуміти, що запитань більше немає, старий підвівся і рушив до дверей. Він увесь час щось бурмотів. Пам'ятаючи незрозумілий інтерес Пуаро до слідів на клумбі, я пильно вивчав садівника, поки він давав свої свідчення. Або він був зовсім непричетний до злочину, або ми мали справу з неперевершеним актором. Раптом тієї миті, коли він узявся за ручку дверей, у мене майнула думка.

— Перепрошую, пане Оте, — вигукнув я, — чи дозволите мені поставити кілька запитань?

— Безперечно, пане..

Діставши дозвіл, я звернувся до Огюста:

— Де ви тримаєте свої черевики?

— На ногах, — пробурчав старий. — Де ще?

— А вночі, коли лягаєте спати?

— Під ліжком.

— А хто їх чистить?

— Ніхто. Навіщо їх чистити? Хіба я молодий, щоб прогулюватись у них по головній вулиці? В неділю я взуваю святкові черевики, а в будні… — Він знизав плечима.

Збентежений, я похитав головою.

— Ну, що ж, — промовив слідчий, коли Огюст вийшов. — Ми не дуже просуваємось уперед. І, безперечно, не рушимо з місця, доки не одержимо відповіді з Сантьяго на нашу телеграму. Чи ніхто не бачив Жіро? Воістину, чемність — не найсильніша його риса. У мене велике бажання послати за ним…

— Посилати не доведеться.

Тихий голос злякав нас. Жіро стояв надворі, дивлячись у кімнату крізь відчинене вікно. Він легко вскочив до кімнати і наблизився до столу.

— До ваших послуг. Прийміть мої пробачення за те, що не з'явився раніше.

— Що ви, що ви! — вигукнув слідчий. Він був трохи засоромлений і зніяковілий.

— Певна річ, я лише детектив, — вів далі Жіро. — Не розуміюсь на допитах. Але коли б я опитував свідків, то не робив би цього при відчиненому вікні. Перший-ліпший, хто стояв би надворі, без напруження почув би все, про що тут ішлося. Та це не має значення…

Пан Оте аж почервонів од злості. Було видно, що слідчий і детектив, котрий вів розслідування злочину, не полюбляють один одного. Вони посварилися при першій же зустрічі. Проте, коли б і не було тієї сутички, їхні стосунки, напевно, склалися б так само. На думку Жіро, всі слідчі — дурні. Що ж до пана Оте, то він вельми серйозно ставився до своїх обов'язків та посади, і зневажлива манера паризького детектива ображала його.

— Гаразд, пане Жіро, — дещо різко промовив слідчий. — Ви, безсумнівно, ефективно використали кожну хвилину! І вже, певно, знаєте прізвища вбивць? А також адресу, де їх можна знайти?

Не звертаючи уваги на іронію, пан Жіро відповів:

— Я принаймні знаю, звідки вони приїхали.

Жіро витяг із кишені два невеличкі предмети і поклав на стіл. Ми оточили його. Речі були цілком звичайні: недокурок сигарети і незапалений сірник. Детектив повернувся до Пуаро.

— Що ви скажете? — спитав він.

Тон запитання був майже грубий. Кров шугонула мені до лиця. Але Пуаро ніяк не реагував. Лише знизав плечима.

— Недокурок сигарети і сірник…

— І про що вони вам говорять?

Пуаро розвів руками:

— Ні про що.

— Ага! — задоволено протяг Жіро. — Ви ще не оглянули, не вивчили їх ретельно. Сірник цей не зовсім звичайний. Принаймні тут, у Франції. Та його на кожному кроці можна побачити у Південній Америці. На щастя, сірка ціла. Інакше я міг би помилитися, не впізнати. Очевидно, один із злочинців кинув сигарету, яку курив, і запалив іншу. І коли він висував коробку, один сірник випав.

— А інший? — спитав Пуаро.

— Який інший?

— Той, яким він запалив сигарету. Його ви знайшли?

— Ні.

— Можливо, ви не дуже ретельно шукали.

— Не дуже ретельно шукав… — Здавалося, що зараз детектив вибухне лайкою, але він усе ж стримався. — Ви, я бачу, полюбляєте жарти, пане Пуаро. Але, в усякому разі, є сірник чи нема сірника, досить було б одного цього недокурка. Це — південноамериканська сигарета, зроблена з паперу, просоченого локрицею, щоб курці не кашляли.

Пуаро хитнув головою.

— Можливо, сигарета і сірник належали панові Рено, — сказав комісар. — Не забувайте, він повернувся з Південної Америки лише два роки тому.

— Ні, — впевнено відповів Жіро. — Я вже оглянув особисті речі пана Рено. Він палив сигарети і користувався сірниками зовсім інших сортів.

— Чи не здається вам дивним, — промовив Пуаро, — що ці іноземці приїхали сюди без зброї, без рукавичок, без заступа і з такою легкістю знайшли всі ці речі?

Жіро вельми гордовито всміхнувся:

— Безперечно, це здається дивним. Ба, без теорії, котру я розробив, все це неможливо пояснити.

— Розумію! — сказав пан Оте. — Спільник на віллі!

— Чи за її межами, — промовив Жіро з усмішкою.

— Повинен же хтось впустити їх. Ми не можемо припускати, що внаслідок лише небувалого везіння злочинці знайшли двері незамкнутими і без будь-яких зусиль проникли в будинок.

— Двері їм відчинили. Та це міг зробити і хтось знадвору. Той, у кого був ключ.

— А в кого він міг бути?

Жіро знизав плечима.

— Людина, яка має ключі, не розповість про це з власної волі. Та, можливо, ключі були в кількох чоловік. У пана Жака Рено, наприклад. Відомо, що він зараз прямує до Південної Америки, але, можливо, він загубив ключ чи його в нього вкрали. Далі — садівник. Він живе тут багато років. Цілком можливо, що в однієї з служниць є коханець. Зробити відбиток, а потім замовити по ньому ключ зовсім неважко. Можливостей багато. Є ще одна особа, котра, на мою думку, цілком імовірно мала ключ.

— Хто?

— Пані Добрей, — сказав детектив.

— Так, так, — промовив слідчий. — То, виходить, ви вже чули?

— Я чув усе, — незворушно відказав Жіро.

— Присягаюсь, є одна річ, про яку ви не чули, — сказав пан Оте у захваті від можливості продемонструвати свою ще більшу обізнаність. І без подальших церемоній він розповів про таємничого відвідувача, котрий приходив до пана Рено в ніч убивства. Він також згадав про чек, виписаний на ім'я "Дювін", і, нарешті, дав Жіро лист, підписаний "Белла".

— Дуже цікаво. Але це не порушує моєї теорії.

— А в чому вона полягає?

— Вважаю за краще не говорити про це зараз. Пам'ятайте, я лише розпочинаю розслідування.

— Скажіть мені, пане Жіро, — несподівано заговорив Пуаро. — Згідно з вашою теорією двері могли бути прочинені. І вона не пояснює, чому злочинці не зачинили їх, залишаючи віллу? Чи не вважаєте ви, що набагато природніше було б причинити за собою двері? Коли б поліцай опинився випадково біля дверей, щоб перевірити, чи все гаразд, злочин був би викритий майже відразу, а злочинці схоплені.

— Ба! Вони забули. Запевняю вас, це просто помилка.

Потому, на моє здивування, Пуаро промовив майже ті самі слова, які сказав панові Бексу напередодні:

— Я не погоджуюсь з вами. Те, що двері залишились відчинені, було зроблено або навмисно, або викликано необхідністю. І теорія, котра не визнає цього факту, приречена на провал.

Всі ми з великим подивом глянули на мого низенького приятеля. Те, що його примусили визнати свою необізнаність, коли йшлося про недокурок сигарети, повинно було, як мені здавалося, зганьбити його. Та де там! Як завжди, самовдоволений, він тоном, що не допускає заперечень, повчав Жіро. Детектив з Парижа м'яв свій вус, дивився на мого приятеля і мовчки доброзичливо посміювався.

— Бачу, ви не погоджуєтесь зі мною. Ну, що вас особливо вражає в цій справі?

— Одна річ здається мені значущою. Скажіть мені, будь ласка, пане Жіро, невже ніщо в цій справі не видається вам знайомим? Невже вона нічого вам не нагадує?

— Знайома? Нагадує? Так відразу не можу… Однак не думаю, щоб зустрічав щось подібне.

— Ви помиляєтесь, — спокійно проказав Пуаро. — Майже такий самий злочин було вчинено раніше.

— Коли? І де?..

— Зараз, на жаль, я не можу згадати. Сподівався на вашу допомогу, та, мабуть, сам згадаю.

Жіро демонстративно пирхнув.

— Відомо багато справ про злочинців у масках. Не можу ж я пам'ятати всіх. Проте всі злочини мають щось спільне. Більшою чи меншою мірою.

— Є така річ, як індивідуальний почерк. — Пуаро раптом звернувся до нас усіх і заговорив своїм лекторським тоном. — Я зараз маю на думці психологію злочину. Панові Жіро добре відомо, що кожний злочинець має свій, йому одному притаманний метод. Отож поліція, коли її викликають розслідувати, наприклад, крадіжку зі зломом, часто може здогадатися, хто вчинив злочин. Їй про це розповідає метод, до якого вдався грабіжник… Люди — це в більшості своїй тварини, позбавлені оригінальності. Це помітно і в їхньому повсякденному респектабельному житті, коли вони порушують закон. Якщо людина раз у житті і вчинила злочин, то всі її подальші злочини дуже нагадуватимуть перший. Згадайте хоча б того англійця-вбивцю, котрий топив своїх дружин, коли ті приймали ванну. Якби він змінив свою методу, його, можливо, не спіймали б і донині. Але він слухняно підкорявся велінню власної натури, певний, що метод, котрий один раз приніс успіх, ніколи йому не зрадить. І його було покарано за брак оригінальності.

— Що ви намагаєтесь усім цим довести? — глузливо всміхнувся Жіро.

— Лише те, що коли трапляються два злочини, дуже схожі за задумом і виконанням, за ними завжди стоїть один і той же мозок. І я, пане Жіро, зараз шукаю саме цей мозок. І обов'язково знайду його. У нас в руках справжній ключ — психологічний. Ви, можливо, дійсно знаєте все про сигарети і недопалені сірники, але я, Еркюль Пуаро, знаю закони людської психіки.

Ця тирада мого друга не справила на Жіро ніякого враження.

— Щоб допомогти вам, — вів далі Пуаро, — я також раджу не забувати про один факт, про який вас, можливо, не повідомили. Наручний годинник пані Рено наступного дня після вбивства поспішав на дві години.

Жіро здивовано подивився на Пуаро.

— Можливо, він завше поспішав?

— Між іншим, так мені і сказали.

— В такому разі все пояснюється дуже просто.

— Все одно дві години — це забагато, — тихим голосом мовив Пуаро. — І ще не можна забувати про сліди ніг на клумбі.

Він хитнув головою в бік вікна. Жіро нетерпляче ступив два кроки і визирнув з вікна.

— Але я не бачу жодних слідів.

— Ні, — промовив Пуаро, упорядковуючи книжки на столі. — Тут їх нема.

На мить на обличчі Жіро відбилася така лють, що він, здавалося, ладен був убити Пуаро. Раптом двері прочинились, і поліцай Маршо промовив:

— Пан Стоунер, секретар небіжчика, щойно прибув з Англії. Можна йому зайти?..

ГАБРІЕЛЬ СТОУНЕР

Чоловік, що увійшов до вітальні, мав незвичайний вигляд. Дуже високий, атлетичної будови, з темно-бронзовим обличчям, він різко виділявся з-поміж усіх. Навіть Жіро поруч з ним одразу ж якось збляк і змиршавів. Познайомившись з Габріелем Стоунером ближче, я зрозумів, що це справді незвичайна людина. За походженням англієць, він блукав по всьому світу: полював на звірів в Африці, мандрував по Кореї, розводив худобу в Каліфорнії і торгував на островах Південного моря. Своїм натренованим оком він одразу ж вирізнив з-поміж нас пана Оте.

— Ви слідчий, котрий займається цією справою? Дуже приємно познайомитися, сер. Жахлива історія!.. Як ся має пані Рено? Тримається добре? Для неї це страшенний удар.

— Страшенний, страшенний, — сказав Оте. — Дозвольте відрекомендувати вам пана Бекса — комісара поліції, пана Жіро — співробітника Сюрте. А це пан Еркюль Пуаро. Пан Рено запросив його сюди, щоб запобігти трагедії, але він приїхав запізно. Приятель пана — каштан Гастінгс.

Стоунер з цікавістю глянув на Пуаро.

— Невже він справді викликав вас?

— Виходить, ви не знали про те, що пан Рено мав намір викликати детектива? — докинув пан Бекс.

— Ні. Але це мене аж ніяк не дивує. Старий був наляканий і збентежений. Не знаю, чим це було викликано. Він не розповідав мені про свої таємниці. Але що він був переляканий — це факт.

— Гм! — розвів руками пан Оте. — І ви не маєте жодного уявлення, з якої речі?

— Як уже сказав, не маю, пане.

— Даруйте, пане Стоунер, але ми повинні почати з деяких формальностей. Ваше ім'я та прізвище?

— Габріель Стоунер.

— Коли ви стали секретарем пана Рено?

— Приблизно два роки тому, коли він уперше приїхав з Південної Америки. Нас познайомив наш спільний приятель, і пан Рено запропонував мені місце секретаря. Повинен сказати: про кращого боса і мріяти не можна.

— Він багато розповідав вам про своє життя у Південній Америці?

— Так.

— Відомо вам, чи бував він у Сантьяго? Гадаю, кілька разів.

— Він ніколи не згадував якого-небудь випадку, що міг статися там, а потім спричинитися до вендети проти нього?

— Ніколи.

— Може, розповідав про якусь таємницю…

— Не пригадую. Але, незважаючи на все це, в його житті була таємниця. Я ніколи не чув, щоб він розповідав про своє дитинство, наприклад, чи згадував про своє життя до переїзду в Південну Америку. Француз за походженням, коли не помиляюсь, він народився в Канаді. Та я жодного разу не чув, щоб він згадував про Канаду. Коли про це заходила мова, він одразу ж замовкав, як риба.

— Таким чином, наскільки вам відомо, він не мав ворогів, і ви не в змозі підказати заради якого "секрету" його було вбито?

— Ні.

— Пане Стоунер, чи не чули ви, бува, прізвища Дювін у зв'язку з паном Рено?

— Дювін, Дювін… — Він кілька разів повторив прізвище. — Не пригадую. Проте воно здається мені знайомим.

— Ви знаєте приятельку пана Рено, яку б звали Белла?

Пан Стоунер кивнув головою:

— Белла Дювін?.. Це її повне ім'я? Дивно. Певен, що знаю його. Але не можу пригадати, коли чув його і в зв'язку з чим.

Слідчий кашлянув.

— Розумієте, пане Стоунер, ця справа така… Тут нічого не можна приховувати або замовчувати. Можливо, ви з почуття поваги до пані Рено, яку ви, я розумію, дуже цінуєте і любите… можливо, ви… дійсно… — Пан Оте остаточно заплутався. — Та ви не маєте права абсолютно нічого приховувати!

Стоунер втупився в нього довгим поглядом. По очах було видно, що до нього починає доходити зміст слів пана Оте.

— Не зовсім розумію, — сказав він делікатно. — При чому тут пані Рено? Я дуже поважаю і люблю цю жінку. Вважаю її чудовою і незвичайною, але мені не зовсім ясно, якою мірою моя поведінка чи те, що я замовчую щось, може зачепити чи образити її?

— А що, коли з'ясується, що ця Белла Дювін була не тільки приятелькою її чоловіка, а кимось більшим?

— А-а-а! — протяг пан Стоунер. — Зрозумів. Та я заклався б на останній долар, що ви глибоко помиляєтесь. Хазяїн ніколи не дивився на жодну спідницю. Був по-справжньому закоханий у свою дружину. Мені ніколи не доводилося бачити вірнішого подружжя.

Пан Оте злегка захитав головою.

— Пане Стоунер, у нас в руках є незаперечні докази — любовний лист, написаний цією Беллою до пана Рено, в якому вона закидає йому, що він забув її. Більш того, ми маємо докази, що останнім часом у вашого хазяїна була любовна інтрига з однією француженкою, такою собі пані Добрей, котра орендує сусідню віллу.

Очі секретаря звузилися.

— Стривайте, добродію. Ви помиляєтесь. Я дуже добре знав Поля Рено. Те, що ви зараз наговорили, абсолютно неймовірно. Повинно бути якесь інше пояснення. Що навело вас на думку про любовну інтригу?

— Пані Добрей мала звичай відвідувати його ввечері. Більше того, після приїзду пана Рено до вілли Женев'єв пані Добрей вносила на свій рахунок у банку великі суми банкнотами. Всього, коли перевести на ваші англійські гроші, чотири тисячі фунтів.

— Гадаю, тут ви маєте рацію, — спокійно промовив Стоунер. — Я сам передавав хазяїну ці суми в банкнотах за його проханням. Але це не була інтрига.

— Що ж тоді могло це бути?

— Шантаж! — різко проговорив Стоунер і вдарив рукою по столу. — Ось що це було.

— A-a! — вигукнув слідчий мимоволі.

— Шантаж! — повторив Стоунер. — У хазяїна вимагали гроші. І, я б сказав, досить успішно. Чотири тисячі за кілька місяців. Он як! Я щойно говорив вам: в пана Рено була якась таємниця. Напевно, ця пані Добрей знала таке, що дозволяло їй добре натискати на нього.

— Можливо! — збуджено вигукнув комісар. — Певна річ, це можливо.

— Можливо? — заволав Стоунер. — Та це точно так! Скажіть мені, ви вже питали пані Рено про цю вигадану вами любовну історію?

— Ні, добродію. Ми не хотіли завдавати їй жодних додаткових неприємностей, яких можна було уникнути, не заважаючи розслідуванню.

— Неприємності? Дурниці! Та вона розсміялася б вам у лице. Повірте мені: такі подружжя, як пані та пан Рено, зустрічаються одне на сотню.

— О! Я згадав ще одну річ, — сказав пан Оте. — Пан Рено втаємничив вас у зміст свого заповіту?

— Я читав його. Сам навіть відносив папір до адвокатів за розпорядженням хазяїна. Йоли ви бажаєте ознайомитися з документом, я назву вам прізвища повірників. Він зберігається у них. Усе дуже просто: половину капіталу хазяїн заповідав дружині, поки вона жива, другу — синові. Невеликі суми ще кільком особам. Майже певен, що тисячу він залишив мені.

— Коли був складений цей заповіт?

— О, приблизно півтора року тому.

— Ви, напевне б, здивувалися, пане Стоунер, почувши, що не минуло ще й двох тижнів від того дня, як пан Рено склав інший заповіт?

Стоунер був украй здивований.

— Навіть не чув про це. Що в ньому?

— Весь свій велетенський капітал він беззастережно заповів дружині. Про сина і згадки нема.

Пан Стоунер протяжно і багатозначно свиснув.

— Я б сказав, що це досить-таки жорстоко щодо юнака. Мати, безперечно, обожнює сина, та широка публіка сприйме це як недовіру з боку батька. Гордість його страждатиме. І однак все це підтверджує мої слова: пан Рено і його дружина були в найкращих стосунках.

— Слушно, слушно, — проказав пан Оте. — Можливо, нам доведеться переглянути свої позиції в деяких пунктах. Ми, певна річ, зателеграфували до Сантьяго і щомиті чекаємо на відповідь. Цілком ймовірно, все тоді з'ясується і стане зрозумілим. З іншого боку, якщо ваше припущення про шантаж відповідає дійсності, від пані Добрей ми повинні одержати багато цінної для нас інформації.

— Пане Стоунер, чи довго працював у пана Рено Мастерс, водій-англієць?

— Більше року.

— Вам не відомо, чи бував він у Південній Америці?

— Цілком певен, що ніколи. До того, як перейти до пана Рено, він багато років возив родину, яка живе у графстві Глостершір. Я добре знайомий з нею.

— Виходить, ви ручаєтесь, що він поза підозрою?

— Абсолютно.

Пуаро, здавалось, був приголомшений. Тим часом слідчий покликав Маршо.

— Підіть до пані Рено, перекажіть їй мої найщиріші вітання і скажіть, що я був би радий поговорити з нею кілька хвилин. Хай вона не сходить сюди. Я чекатиму на неї на другому поверсі.

Маршо віддав честь і зник.

Кілька хвилин ми чекали. Потім, на наше здивування, двері прочинились, і пані Рено, уся в чорному, ввійшла до кімнати. Пан Оте, енергійно протестуючи, що вона сама спустилася до вітальні, подав їй стільця. Вона подякувала йому ледь помітною усмішкою. Стоунер з неприхованою симпатією тримав її за руку. Він, очевидно, не здатний був промовити жодного слова. Пані Рено звернулася до пана Оте:

— Ви хотіли спитати мене про щось?

— Коли ви не маєте нічого проти, пані… Наскільки мені відомо, ваш чоловік був канадцем французького походження. Ви можете розповісти нам про його юність та виховання.

Вона похитала головою.

— Мій чоловік, добродію, був завжди дуже стриманий, коли йшлося про минуле. Він народився на північному заході — це я знаю. Але, гадаю, дитинство його було нещасливе, бо він ніколи не розповідав про нього. Ми завжди жили теперішнім або майбутнім.

— А ви не знаєте: в його минулому не було ніякої таємниці?

Пані Рено заперечно хитнула головою.

— Певна, пане, що нічого романтичного не було.

— Справді, ми не повинні дозволяти собі вдаватися у мелодраматизм. Є ще одна річ… — пан Оте завагався…

Стоунер із запалом обірвав його:

— Їм на думку спала дивна ідея, пані Рено. Вони думають, що у пана Рено була інтрижка з якоюсь пані Добрей, котра, здається, живе по сусідству.

Обличчя пані Рено запалало. Вона закинула голову, закусила губу. Стоунер завмер від подиву, дивлячись на неї. Але пан Бекс сказав тихим, спокійним голосом:

— Нам дуже неприємно, добродійко, але є у вас хоч якісь підстави припускати, що пані Добрей була коханкою вашого чоловіка?

З риданням пані Рено затулила долонями обличчя. Плечі її конвульсивно здіймалися. Нарешті вона підвела голову і сказала уривчасто:

— Можливо, була…

Ніколи за все життя не бачив я такого здивування, яке з'явилося на обличчі пана Стоунера.

ЖАК РЕНО

Не знаю, в якому напрямку розгорталися б події далі, якби тієї миті двері з силою не розчинились і до кімнати не зайшов високий молодий чоловік. На мить мені стало моторошно: здалося, небіжчик воскрес. Потому я запримітив, що темне волосся хлопця не припорошене сивиною. Бо той, хто так безцеремонно увірвався до кімнати, був ще юнаком. Не звертаючи уваги на присутніх у кімнаті, він відразу підійшов до пані Рено.

— Мамо!

— Жак! — з риданням вона обняла прибулого. — Любий мій! Але як ти опинився тут? Ти мав відплисти ще два дні тому з Шербура на "Анзорі"? — Та, певно згадавши про нашу присутність, вона промовила з почуттям гідності: — Мій син, панове.

— Ага! — похопився пан Оте, відповідаючи на уклін молодого Рено. — То, виходить, ви не поїхали на "Анзорі"?

— Ні, добродію. Я саме збирався пояснити… Бачите, "Анзора" затрималася на двадцять чотири години через несправність двигуна. Я мав відплисти вчора ввечері, але зовсім випадково купив вечірню газету і прочитав про трагедію, котра спіткала нас… — Голос його зірвався, і в очах заблищали сльози. — Мій бідолашний батько, мій бідолашний, бідолашний батько.

Немов уві сні, пані Рено повторила:

— Виходить, ти не поїхав… — І затим втомлено прошепотіла сама до себе: — Кінець кінцем це вже не має ніякого значення тепер…

— Сідайте, пане Рено, прошу вас, — сказав пан Оте, вказуючи на стілець. — Глибоко співчуваю вам. Уявляю, яким страшенним ударом була для вас ця новина. Проте я вважаю великим щастям поломку двигуна, яка затримала вас у порту. І маю великі сподівання, що ви зможете розповісти про речі, конче необхідні нам для розв'язання цієї таємниці.

— До ваших послуг, пане. Питайте про все, що вважаєте необхідним.

— По-перше, коли не помиляюсь, у цю подорож вас відрядив батько?

— Достеменно так, пане. Я одержав телеграму з наказом без зволікань виїхати до Буенос-Айреса, а звідти через Анди до Вальпарайсо і далі до Сантьяго.

— І яка мста цієї подорожі?

— Уявлення не маю.

— Що?!

— Мені про це нічого не відомо. Дивіться самі. От телеграма.

Слідчий взяв її і прочитав уголос.

— "Негайно виїжджай Шербур, сідай "Анзору", що відпливає завтра Буенос-Айреса. Кінцевий пункт Сантьяго. Подальші інструкції чекатимуть тебе Буенос-Айресі. Не запізнися пароплав. Справа надзвичайно важлива. Рено".

— І що, раніше про це не було жодного слова в листах?

Жак Рено заперечно хитнув головою.

— Це перший і останній раз, коли батько згадував про це. Певна річ, я знав, що, проживши у Південній Америці так довго, він, безумовно, мав там багато ділових зв'язків і інтересів. Але я ніколи не чув, що він збирається відрядити мене туди.

— Ви, пане Рено, звісно, жили у Південній Америці?

— Тільки в дитинстві. А освіту здобув у Англії і майже завжди залишався там на канікули. Тому я знаю Південну Америку значно гірше, ніж можна було б сподіватися. Бачите, війна почалася, коли мені було сімнадцять…

— Ви служили в британських військово-повітряних силах?

— Так, пане.

Пан Оте ствердно хитнув головою і повів розслідування далі по вже добре відомій схемі. Відповідаючи на його запитання, Жак Рено впевнено заявив, що йому нічого не відомо про ворогів, котрі могли бути у батька в Сантьяго чи в іншому місці; останнім часом не помічав жодних змін у поведінці батька і що при ньому ніколи не згадували про "секретні папери".

Пан Оте на хвилину замовк.

— Пане слідчий, мені б хотілося поставити кілька запитань, — тихим, спокійним голосом проказав пан Жіро.

— Будь ласка, пане Жіро, — холодно відповів слідчий. Жіро підсунув свій стілець трохи ближче до столу.

— Ви були в добрих стосунках з батьком, пане Рено?

— Певна річ, — відповів юнак гордовито.

— Ви стверджуєте це?

— Так.

— Жодних, навіть дрібних суперечок?

Жак знизав плечима:

— В усіх інколи трапляються невеликі непорозуміння, розбіжність поглядів…

— Безперечно. Але людина, котра твердила б, що саме напередодні вашого від'їзду до Парижа поміж вами і батьком сталася люта сварка, безсумнівно, зводила б на вас наклеп?

Я не в змозі був не захоплюватися майстерністю Жіро. Він не брехав, коли вихвалявся: "Я все знаю". Його запитання явно викликало в Жака Рено розгубленість.

— Між нами було… було непорозуміння, — визнав він.

— А-а, непорозуміння! І під час цього непорозуміння чи не сказали ви таке: "Коли ти помреш, я зможу робити, що мені заманеться"?

— Можливо, — пробурмотів юнак. — Не пам'ятаю…

— І чи не сказав у відповідь на цю вашу заяву батько: "Але я ще не вмер!" На ще ви відказали: "Шкода!"

Юнак лише нервово перебирав речі, які лежали перед ним на столі.

— Я наполягаю на відповіді, пане Рено. Будь ласка, — різко проказав Жіро.

Жак вигукнув щось сердито і кинув на підлогу важкий ніж для розрізання паперу.

— Добре, я розповім. Так, ми з батьком посварилися. Можливо, я й випалив усі ці слова, бо так розсердився… Не пам'ятаю, що й казав. Я був украй розлючений, готовий вбити його тієї миті — чуєте? А тепер робіть які завгодно висновки! — Він з викликом відкинувся на спинку стільця.

Жіро посміхнувся, відсунув трохи стільця од столу й сказав:

— В мене все. Ви, безумовно, бажаєте вести розслідування далі, пане Оте?

— О, так, — відказав пан Оте. — Через що ж ви посварилися?

— Відмовляюся відповідати на це запитання.

Пан Оте випростався.

— Пане Рено, із законом не жартують! — гримнув він. — Чого ви посварилися?

Лице молодого Рено спохмурніло. Але тут пролунав спокійний і впевнений голос Еркюля Пуаро.

— Я скажу вам, добродію Оте, коли це вас цікавить.

— А ви знаєте?

— Певна річ, знаю. Сварка зчинилася через панночку Марту Добрей.

Рено рвучко підхопився з стільця.

— Це правда, пане?

— Так, — Жак схилив голову. — Я кохаю панночку Добрей і жадаю побратися з нею. Коли я розповів про це батькові, він страшенно розлютився. Цілком природно, я не міг слухати, як ображають мою кохану, і теж втратив терпець.

Пан Оте повернув голову і подивився на пані Рено.

— Ви знали про цю… симпатію, добродійко?

— Я боялася її, — відказала вона просто.

— Мамо! — закричав юнак. — Ти теж!.. Марта така ж добра, як і вродлива. Що ти маєш проти неї?

— Нічого проти самої панночки Марти, та мені б хотілося, аби ти одружився з англійкою. Чи коли вже закохаєшся у француженку, то щоб мати її мала не таке сумнівне минуле.

Голос пані Рено виказав її приховану ворожість до пані Добрей. І я зрозумів, що для неї любов єдиного сина до доньки суперниці повинна бути гірким ударом.

Звертаючись до слідчого, пані Рено вела далі:

— Мені, напевне, слід було поговорити про це з чоловіком. Але я сподівалася, що то було дитяче захоплення, що, коли на нього менше звертати уваги, воно скоріше минеться. Зараз я докоряю собі за своє мовчання. Мій чоловік, як я вже казала, здавався таким занепокоєним, виснаженим, таким не схожим на самого себе, що головним моїм клопотом було не завдавати йому зайвих турбот.

Пан Оте згідливо кивнув.

— Коли ви повідомили батька про свої плани щодо панночки Добрей, він здивувався? — знову звернувся пан Оте до Жака Рено.

— Він був приголомшений. Відтак наказав мені викинути цю думку з голови, бо ніколи не погодиться на цей шлюб. Я попросив пояснити, що він має проти панночки Добрей. Та він не здатний був дати задовільної відповіді, замість цього лиш зневажливо говорив про таємницю, котра оточує матір Марта. Я відповів, що одружуюся з Мартою, а не з минулим її матері, але батько примусив мене замовкнути, заявивши, що відмовляється в будь-який спосіб обговорювати це питання. Така несправедливість і свавілля затьмарили мені розум. Я втратив самовладання, і ми не на жарт посварилися. Батько нагадав, що я повністю залежу від нього. У відповідь на це я сказав, що зможу робити, що мені заманеться, після його смерті…

Пуаро перебив його.

— Отже, ви знали зміст батькового заповіту? — запитав він швидко.

— Мені було відомо, що половину свого капіталу батько залишив мені, а другу — матері. Після її смерті всі гроші переходять до мене, — відповів молодий чоловік.

— Продовжуйте свою розповідь, — сказав комісар,

— Ми були розлючені і кричали один на одного. Раптом я усвідомив, що можу запізнитися на потяг до Парижа. Я бігом кинувся до станції, допечений до живого. Однак у Парижі я заспокоївся, написав Марті листа, розповів про розмову з батьком. Її відповідь ще більш утішила мене. Вона писала, що ми повинні бути стійкі і тоді кінець кінцем переборемо будь-який опір. Наше кохання повинно пройти випробування, і коли мої батьки впевняться, що це не скороминуще захоплення, вони, безумовно, підуть нам назустріч. Певна річ, я не написав їй про головну причину, котра викликала негативну реакцію батька. І скоро зрозумів, що силою і грубістю нічого не доб'юся.

— Перейдемо до іншого питання. Пане Рено, вам відоме прізвище Дювін?

— Дювін? — вимовив Жак. — Дювін… — Він нахилився і неквапливо підняв з підлоги ніж для розрізання паперу. — Дювін?.. Ні, не знаю.

— Прочитайте цього листа, будь ласка, пане Рено. І скажіть, чи відомо вам, хто написав його небіжчикові?

— Моєму батькові?.. — В голосі Жака забриніло здивування і обурення.

— Так. Його знайшли в кишені батькового пальта.

Молодий Рено кинув шпаркий погляд на матір. Слідчий зрозумів його.

— Ви можете допомогти нам знайти автора?

— Не маю щодо цього ніякого уявлення.

Пан Оте зітхнув:

— Неймовірно таємнича і заплутана справа. Ну що ж, гадаю, тепер ми можемо забути про цей лист. Так, що ж далі? А-а-а… Зброя! Боюся, це завдасть вам болю, пане Рено. Наскільки я зрозумів, ви подарували колись матері ніж, зроблений з авіаційного дроту…

Жак Рено трохи нахилився вперед. Його обличчя стало біле, як крейда.

— Ви хочете сказати, що мого батька вбито ножиком для розрізання паперу, зробленим з авіаційного дроту? Та це ж неможливо! Він такий маленький…

— На жаль, пане Рено, це так. Він виявився ідеальним знаряддям: гострий і зручний для удару.

— Де він? Усе ще… в тілі?

— Що ви! Вже витягли. Може, хотіли б глянути? Було б непогано, хоча ваша мати вже впізнала його. І все ж… Пане Бекс, пробачте, що я турбую вас…

— А чи не краще було б провести пана Рено до сарайчика? — запропонував Жіро лагідним голосом. — Він, безумовно, хотів би побачити тіло батька.

Молодий чоловік затремтів і дав зрозуміти, що відмовляється від цієї пропозиції. А слідчий, котрий завжди при першій нагоді був ладен суперечити Жіро, сказав:

— Навіщо?.. Пан Бекс буде такий ласкавий, що принесе кинджал сюди.

Комісар вийшов з кімнати. Стоунер наблизився до Жака і потиснув йому руку. Пуаро підвівся з стільця і підправляв свічники, що стояли трохи нерівно. Слідчий для чогось читав таємничий любовний лист. Раптом двері широко відчинилися — до кімнати вбіг комісар.

— Пане слідчий! Пане слідчий!

— Слухаю вас. У чому справа?

— Кинджал! Він зник!

— Як? Зник?

— Щез! Скляна банка, де він був, порожня…

— Неможливо! — вигукнув я. — Тільки сьогодні вранці я бачив його… — Слова завмерли на моїх устах.

Та було вже запізно. Всі присутні втупилися в мене.

— Що ви сказали? — закричав комісар. — Сьогодні вранці?

— Я бачив його на місці сьогодні вранці, — промовив я поволі. — А щоб бути зовсім точним, приблизно півтори години тому.

— Отже, ви заходили до сарайчика? Де ви взяли ключ?

— У поліцая.

— І пішли туди? Навіщо?

Я завагався, але все ж вирішив розповісти всю правду.

— Пане Оте, я припустився серйозної помилки і повинен благати вас пробачити мені це. Річ у тому, — почав я, згораючи від сорому, — що я зустрів одну з моїх знайомих. Вона виявила велике бажання на власні очі побачити все, що пов'язане з цим злочином, і я… Коротше кажучи, я взяв ключ, аби показати їй тіло…

— Нечувано! — викрикнув слідчий обурено. — Ви порушили всі існуючі правила.

— Знаю, — скромно погодився я. — Що б ви не говорили, пане, це не буде занадто суворим.

— Ви не запрошували цю даму сюди?

— Певна річ, ні. Я зустрів її цілком випадково. Вона —. англійка, але зараз перебуває у Мерлінвілі. Правда, я не знав цього до нашої несподіваної зустрічі.

— Нічого, нічого… — набагато добрішим голосом проговорив слідчий. — Ви, звичайно, порушили всі правила, але дама, безсумнівно, молода і гарна. Ось що означає бути молодим! — І він сентиментально зітхнув.

Та комісар, людина практичніша і менш романтична, знову повернувся до справ:

— Невже ви не замкнули двері, коли вийшли з сарайчика?

— У цьому ж і біда, — ледве вимовив я. — Чого б то я так мучився! Побачивши тіло вбитого, моя приятелька так розхвилювалася, що мало не знепритомніла. Я приніс їй води з коньяком і потому наполягав, аби вона дозволила провести її до міста. Я так хвилювався за неї, що забув замкнути двері. І згадав про це, лише повернутись до вілли…

— Таким чином, протягом двадцяти хвилин щонайменше… — поволі почав комісар.

— Саме так, — підтвердив я.

— Який жаль, — сказав пан Оте, і в голосі його бриніла невблаганність. — Безпрецедентно!

Раптом пролунав інший голос.

— Ви вважаєте цей випадок гідним жалю? — запитав Жіро.

— Безперечно.

— А на мій погляд, це чудово.

Ось така несподівана підтримка спантеличила мене.

— Кажете, чудово, пане Жіро? — спитав слідчий, уважно вивчаючи детектива з-під напівопущених повік. — Чому?

— Бо тепер нам відомо, що вбивця чи його помічник наближалися до вілли лише годину тому. І буде дивно, коли, знаючи це, ми не заарештуємо його найближчим часом. Той, хто приходив сюди за кинджалом, дуже ризикував. Мабуть він боявся, що залишив відбитки пальців.

Пуаро звернувся до пана Бекса:

— Ви казали, що відбитків на кинджалі не було?

Жіро знизав плечима:

— Можливо, він не був певний.

Пуаро глянув на нього.

— Ви помиляєтеся, пане Жіро: вбивця діяв у рукавичках. І тому відбитки не повинні були його турбувати.

— Я не стверджую, що то був сам убивця. Можливо, його поплічник, який не знав про рукавички.

Секретар слідчого почав складати папери. Пан Оте звернувся до нас:

— Ми закінчили свою роботу на віллі. Пане Рено, може, ви бажаєте послухати, як занотували ваші показання?.. Тепер справа в умілих руках �