Наступного тижня в Бірмі розіб'ється літак, але це ніяк не вплине на мене тут, у Нью-Йорку. І фиги теж не зможуть заподіяти мені шкоди, адже дверцята всіх моїх шаф щільно зачинені. Ні, найбільшою проблемою є ліснеризування. Мені не можна ліснеризувати. Абсолютно не можна. Як ви, очевидно, розумієте, мені це зашкодить. На додачу до всього я серйозно застудився. Усе почалося ввечері сьомого листопада. Я крокував Бродвеєм до кафетерію Бейкера. На моїх губах блукала легка посмішка, тому що вдень я, нарешті, склав доволі важкий іспит з фізики. У моїй кишені тихенько бряжчали п'ять монет, три ключі й коробка сірників. На довершення картини дозвольте додати, що вітер віяв з північного заходу зі швидкістю п'ять миль на годину, Венера сходила, а Місяць перейшов у другу чверть. Можете зробити на підставі цих фактів власні висновки. Я був уже на розі 98-ї вулиці й почав переходити на інший бік. Щойно я зійшов із тротуару, як хтось вигукнув: — Вантажівка! Стережись, вантажівка! Я стрибнув на тротуар, ошелешено озираючись. Поруч нікого не було. І раптом секундою пізніше за ріг, перехилившись на двох колесах, завернула вантажівка, проїхала на червоне світло й, гуркочучи, помчала вгору Бродвеєм. Якби не попередження, я б, напевно, загинув. Усі ви чули подібні історії, чи не так? Про дивний голос, що попередив тітку Мінні, щоб вона не заходила в ліфт, який потім упав у підвал, чи порадив дядечкові Джо повернути квитки на "Титанік". На цьому подібні історії звичайно й закінчуються. Як би я хотів, щоб і моя історія закінчилася так само. — Дякую, друже, — сказав я й озирнувся довкола. Нікого не було видно. — Ти все ще чуєш мене? — запитав голос. — Звісно, чую. — Я зробив повний оберт і підозріливо поглянув на зачинені вікна квартири над головою. — Але де ти, чорт мене забирай? — Безосновність, — відповів голос. — Підходить? Коефіцієнт заломлення, нематеріальна істота, бозна-хто. Я підібрав потрібний вираз? — Ти невидимий? — насмілився я. — Але хто ти? — Валідузіанський дерг. — Хто? — Я... розкрий, будь ласка, свою гортань трохи ширше. Дай подумати. Я — Дух Різдвяного Минулого. Істота з Чорної Лагуни. Наречена Франкенштейна. Я... — Помовч, — сказав я. — Ти хочеш сказати... що ти привид або істота з іншої планети? — Це те саме, — відповів дерг. — Очевидно. Усе стало зрозумілим. І дурень би зрозумів, що голос належав комусь з іншої планети. На Землі він був невидимий, але його більш досконалі органи чуття зафіксували небезпеку, що наближається, і він мене попередив. Звичайний, повсякденний паранормальний інцидент. Я квапливо рушив угору Бродвеєм. — Що сталося? — запитав невидимий дерг. — Нічого, — відповів я, — якщо не вважати того, що я стою посеред вулиці, розмовляючи з невидимим інопланетянином з бозна-яких глибин космосу. Очевидно, тебе можу чути лише я? — Так, природно. — Чудово! Знаєш, куди мене зрештою запроторять? — Концепція, яку ти субвокалізував, мені не зовсім зрозуміла. — У притулок для шизиків. Заклад для божевільних. У загін для психів. Саме туди поміщають людей, які розмовляють з невидимими інопланетянами. Дякую за попередження, приятелю. Добраніч. Відчувши полегшення, я повернув на схід, сподіваючись, що мій невидимий друг і надалі рухатиметься Бродвеєм. — Ти не хочеш говорити зі мною? — запитав дерг. Я похитав головою — це був нешкідливий жест, який навряд чи приверне чиюсь увагу — і покрокував далі. — Але ти мусиш, — вимовив дерг. У його голосі пролунав розпач. — Справжній субвокальний контакт — надзвичайно рідкісне явище і до того ж дуже складне. Іноді мені щастить передати попередження просто перед небезпечним моментом. Але потім зв'язок уривається. Ось чим пояснюються передчуття тітки Мінні. Але в мене досі жодних передчуттів не було. — Необхідні умови можуть не скластися ще сто років! —простогнав дерг. Які умови? Бряжчання п'яти монет і трьох ключів одночасно зі сходом Венери? Напевно, варто це дослідити, але без мене. Усі ці паранормальні речі довести неможливо. У світі достатньо людей, які намагаються розв'язати рукави гамівної сорочки, і мене зовсім не тішить перспектива поповнити їхні лави. — Просто дай мені спокій, — сказав я. Поліцейський поглянув на мене з подивом. Я весело посміхнувся й попрямував далі. — Я високо ціную твою соціальну ситуацію, — вів своєї дерг, — але цей контакт відповідає твоїм інтересам. Я хочу захистити тебе від тисяч небезпек людського існування. Я нічого не відповів. — Як хочеш, — сказав дерг, — я не можу тебе змусити. Доведеться запропонувати свої послуги в іншому місці. Прощавай, друже. Я задоволено кивнув. — І останнє, — сказав він. — Тримайся завтра якнайдалі від метро між полуднем і п'ятнадцять по першій. Бувай. —Гей? Чому? — Одна людина загине на станції Коламбус Серкл: там буде велика юрба, і її випадково зіштовхнуть під потяг. Тебе, якщо ти будеш там. Прощавай. — Там завтра хтось повинен загинути? — перепитав я. — Ти впевнений? — Певна річ. — І це буде в газетах? — Мабуть. — І ти знаєш про всі подібні випадки? — Я можу відчувати усі небезпеки, спрямовані на тебе, які поширюються у часі. Моє єдине бажання — захистити тебе від них. Я зупинився. Двоє дівчат пирснули сміхом, помітивши, що я розмовляю сам із собою. Я рушив далі. — Послухай, — прошепотів я, — ти зможеш почекати до завтрашнього вечора? — А ти дозволиш мені бути твоїм захисником? — нетерпляче запитав дерг. — Завтра скажу, — пообіцяв я. — Коли прочитаю вечірні газети. У газеті справді виявилося повідомлення. Я прочитав його у своїй мебльованій кімнаті на 113-й вулиці. Юрба штовхнула чоловіка, він втратив рівновагу й упав під потяг, що наближався. Це дало мені достатні підстави для роздумів, поки я чекав появи мого невидимого захисника. Я не знав, що робити. Його прагнення захищати мене видавалося цілком щирим. Але я не знав, чи справді хочу цього. Тому, коли за годину дерг установив зі мною контакт, ця ідея подобалася мені ще менше, ніж раніше, про що я йому й сказав. — Ти мені не довіряєш? — запитав дерг. — Я просто хочу жити нормальним життям. — Якщо взагалі житимеш, — нагадав він мені. — Та вантажівка вчора увечері... — Це була випадковість, таке буває раз у житті. — Одного разу вистачить, щоб умерти, — розважливо сказав дерг. — Згадай ще про метро. — Це не рахується. Я не збирався сьогодні їхати на метро. — Але в тебе не було причин не їхати. Ось що важливо. Так само, як у тебе немає причин не приймати душ протягом найближчої години. — А чому мені не слід приймати душ? — Міс Флін, — сказав дерг, — яка живе у кінці коридору, щойно звідти пішла й залишила шматок мокрого рожевого мила на рожевій кахляній підлозі у ванній. Ти міг послизнутися на ньому й розтягти зв'язки. — Це ж не смертельно? — Ні. Навряд чи можна порівняти з важким квітковим горщиком, що випадково випав з рук одного не дуже сильного старого джентльмена, який живе у мансарді під дахом. — Коли це має статися? — запитав я. — Мені здавалося, що тобі нецікаво. — Дуже цікаво. Де і коли? — Ти дозволиш мені тебе захищати? — Скажи мені лише одне: який тобі з цього інтерес? — Задоволення! — вигукнув він. — Для валідузіанського дерга немає більшої радості, ніж допомогти іншій істоті уникнути небезпеки. — А чи не треба тобі чого-небудь іншого? Якогось дріб'язку, скажімо, моєї душі чи панування над усією Землею? — Ні! Брати плату за Захист означає знищити емоційний зв'язок. Усе, чого я хочу від життя, як і всі інші дерги, захищати кого-небудь від небезпеки, якої той не бачить, але яку чудово бачимо ми. Дерг зробив паузу, потім м'яко додав: — Ми не сподіваємося навіть на подяку. Це переважило всі мої сумніви. Хіба міг я уявити собі всі наслідки? Хіба міг я знати, що його допомога заведе мене в ситуацію, в якій мені за всяку ціну треба уникнути ліснеризування? — То як щодо горщика? — запитав я. — Його випустять з рук на розі 10-ї вулиці й бульвару Мак-Адамс о пів на дев'яту завтра вранці. — На розі десятої й Мак-Адамс? Де це? — У Джерсі-Сіті. — Але я в житті не бував у Джерсі-Сіті! Навіщо ж мене про це попереджати? — Я не знаю, будеш ти там, чи ні, — відповів дерг, — я просто відчуваю небезпеку, де б вона не з'явилася. — І що мені тепер робити? — Що хочеш, — відповів він. — Живи звичайним життям. Звичайним життям. Як би не так! Усе починалося цілком пристойно. Я відвідував заняття в Колумбійському університеті, виконував домашні завдання, ходив у кіно, на побачення, грав у пінг-понг та шахи, усе як раніше. Але ніколи не забував, що перебуваю під прямим захистом валідузіанського дерга. Він з'являвся до мене раз чи два на день і казав, наприклад: "Поламана решітка каналізаційного люка на Вест-Енд Авеню, між 66-ю і 67-ю вулицями. Не наступай на неї". Я, звісно, не наступав. Проте наступав хтось інший. Я часто бачив подібні повідомлення в газетах. Зрештою, я до цього звик, що дало мені відчуття безпеки. Інопланетянин охороняв мене двадцять чотири години на добу, і все, чого він хотів у житті, — це охороняти мене. Надприродний охоронець! Це істотно додавало мені впевненості в собі. Моє суспільне становище за цей період не могло не змінитися на краще. Але невдовзі дерг став надто недовірливим. Він почав виявляти усе нові й нові небезпеки, більшість з яких не мали ніякого відношення до мого життя в Нью-Йорку — я повинен був уникати їх у Мехіко, Торонто, Омасі, Папете. Зрештою, я запитав його, чи не збирається він повідомляти мені про всі потенційні небезпеки на Землі. — Це лише дуже незначна частина того, що загрожує або може загрожувати тобі, — відповів він. — У Мехіко? Папете? Чому б не обмежитися лише найближчим оточенням? Скажімо, центром Нью-Йорка? — Місцевість для мене нічого не означає, — уперто сказав дерг. — Мої відчуття часові, а не просторові. Я маю захищати тебе від усього! Це було досить зворушливо, я нічого не міг з цим вдіяти. Мені просто доводилося викреслювати з його повідомлень різні небезпеки в Хобокені, Таїланді, Канзас-Сіті, Ангкорі-Ват (обвалилася статуя), Парижі та Сарасоті. Потім я брався за місцеві попередження. Я переважно ігнорував небезпеки, що чатували на мене у Квінсі, Бронксі, Стетн-Айленді та Брук ліні, і зосереджувався на Мангетені. Однак найчастіше такий підхід себе виправдовував. Дерг попередив мене про кілька дуже неприємних подій, наприклад, про пограбування в Кафедральному парку, вимагання з боку підлітків і пожежу. Але поступово він збільшував щільність опіки. Усе починалося з одного-двох попереджень на день. За місяць він попереджав мене вже п'ять чи шість разів на день. Зрештою, його застереження, місцеві, національні та міжнародні, злилися в безупинний потік. Мені загрожувало неймовірно багато небезпек. Ось типовий день: "Несвіжа їжа в кафетерії Бейкера. Не їсти там сьогодні ввечері". "Амстердам, автобус 312 — відмовлять гальма. Не їздити на ньому". "Магазин одягу Мелена — пропускає газова труба. Можливий вибух. — Здати одяг у хімчистку в іншому місці". "Між Риверсайд-драйв і Центральним парком нишпорить маньяк. Візьми таксі". Невдовзі значну частину свого часу я проводив, чогось не роблячи й уникаючи різних місць. Здавалося, небезпека чигає на мене під кожним ліхтарем. Я почав підозрювати, що дерг просто вигадує свої попередження. Іншого пояснення я не бачив. Зрештою, до зустрічі з ним я прожив чимало років без жодної паранормальної допомоги і прожив цілком щасливо. Чому раптом ризик для мого життя так зріс? Одного вечора я запитав його про це. — Усі мої повідомлення абсолютно реальні, — сказав він, трохи образившись. — Якщо не віриш, спробуй завтра увімкнути світло в аудиторії, де проходитимуть заняття з психології. — І що? — Несправна проводка. — Я не сумніваюся у твоїх попередженнях, — запевнив я його. — Я знаю лише, що до твоєї появи моє життя ніколи не було для мене таким небезпечним. — Звісно, не було. Ти, певно, знаєш, що, приймаючи захист, ти маєш змиритися і з деякими його наслідками. — Якими наслідками? Дерг завагався. — Захист спричиняє потребу в подальшому захисті. Це універсальна стала. — Поясни докладніше, — попросив я здивовано. — До зустрічі зі мною ти був таким, як усі, і ризикував так, як і всі інші. Але після моєї появи твоє безпосереднє середовище змінилося. І твоє становище в ньому теж змінилося. — Змінилося? Чому? — Тому що в ньому з'явився я. Ти певною мірою став частиною мого оточення, а я — твого. І до того ж усім відомо, що, уникаючи однієї небезпеки, ти відкриваєш шлях іншій. — Ти хочеш сказати, — дуже повільно вимовив я, — що ризик збільшився через твою допомогу? — Це було неминуче, — зітхнув він. У той момент я з радістю задушив би дерга, якби він не був невидимим і невідчутним. Мене охопила лють від того, що цей позаземний шахрай мене ошукав. — Гаразд, — сказав я, опановуючи себе. — Дякую за все. Побачимося на Марсі, чи де ти там живеш. — Ти більше не хочеш мого захисту? — Ти вгадав. Тільки не грюкай дверима, як виходитимеш. — Але що я зробив не так? — щиро здивувався дерг. —Так, ризик для твого життя зріс, але що з того? Честь і хвала тому, хто зустрічає небезпеку віч-на-віч і перемагає її. Що сильніша загроза, то більша радість від порятунку. Тоді я вперше зрозумів, наскільки чужим є цей чужинець. — Мене це не влаштовує, — сказав я. — Забирайся. — Ризик для тебе зріс, — заперечив дерг, — але моя здатність до передбачення більш ніж достатня, щоб дати йому раду. Я щасливий, що маю змогу запобігати небезпеці. І я, як і раніше, можу бути корисним, захищаючи тебе. Я похитав головою. — Я знаю, що буде потім. Ризик для мене дедалі збільшуватиметься, адже так? — Зовсім ні. Стосовно нещасних випадків ти вже досяг кількісного насичення. — Що це означає? — Це означає, що подальшого збільшення кількості нещасних випадків, яких тобі варто уникати, не буде. — Чудово. А тепер зроби мені ласку, вшивайся звідси. — Але ж я пояснив... — Звісно, ніякого збільшення, лише ті самі небезпеки. Послухай, якщо ти даси мені спокій, моє середовище повернеться до первісного стану. Адже так? А разом з ним і рівень ризику? — Зрештою, так, — погодився дерг. — Якщо ти доживеш до цього моменту. — Я спробую. Якийсь час дерг помовчав і, нарешті, вимовив: — Ти вже не можеш обходитися без мене. Завтра... — Нічого не кажи. Я буду уникати нещасних випадків сам. — Я кажу не про них. — Тоді про що? — Навіть не знаю, як тобі пояснити, — стривожено сказав він. — Я казав, що кількісних змін більше не буде. Але нічого не сказав про якісні зміни. — Що?! — вигукнув я. — Я намагаюсь пояснити, — сказав дерг, — що на тебе полює парасольник. — Хто? Це що за жарти? — Парасольник — це істота з мого середовища. Я гадаю, його привабив твій підвищений потенціал до уникнення ризику, завдяки моєму захистові. — До дідька парасольника разом із тобою. — Якщо він прийде, спробуй налякати його омелою. Часто допомагає залізо, якщо потерти ним об мідь. Ще... Я впав на ліжко й накрив голову подушкою. Дерг зрозумів натяк, і за секунду я відчув, що він пішов. Яким же я був дурнем! У нас, землян, є спільна вада: ми приймаємо те, що нам пропонують, навіть не замислюючись, треба воно нам, чи ні. Так можна потрапити у серйозну халепу. Але дерг пішов, а разом із ним мої найгірші неприємності. Якийсь час доведеться посидіти вдома, нехай усе само собою владнається. І, напевно, за кілька тижнів... Мені здалося, що я чую гудіння. Я сів на ліжку, в одному з кутів кімнати стало темно, і я відчув на обличчі подих холодного вітру. Гудіння стало голоснішим — навіть не гудіння, а сміх, низький, байдужий і монотонний. У цей момент ніхто не змусив би мене накреслити діаграму. — Дерг, — заволав я, — звільни мене від цього! Він був поруч. — Омела! Просто махни нею в бік парасольника. — Де в біса я тобі знайду омелу? — Тоді залізо й мідь. Я кинувся до столу, схопив мідне прес-пап'є й завертів головою у пошуках заліза. Хтось вирвав пап'є в мене з руки, але я встиг підхопити його на льоту. Зрештою, я побачив авторучку й притулив її перо до пап'є. Темрява зникла. Холод пропав. Я зрозумів, що врятований. — От бачиш? — тріумфуючи сказав дерг годину по тому. — Тобі потрібен мій захист. — Мабуть, так, — понуро відповів я. — Тобі знадобляться й деякі інші речі, — сказав дерг. — Аконіт, амаринт, часник, земля із цвинтаря... — Але ж парасольника більше немає. — Авжеж, але лишилися гравійники. Крім того, тобі доведеться захищатися від лиепів, фигів та мелджгризера. Довелося скласти перелік трав, речовин та інших речей. Я не питав його, як це пов'язано з надприродними й паранормальними явищами. Я був абсолютно беззахисним. Духи й привиди, або інопланетяни? Це те саме, сказав він, і я зрозумів, що він мав на увазі. Переважно вони нас не чіпають — ми перебуваємо на різних рівнях сприйняття і навіть існування, поки людина не вчинить глупства і не приверне до себе уваги. Я змушений грати в їхню гру. Хтось хоче мене вбити, ь — захистити, але всім їм нема діла до мене, навіть дергові. їх цікавить лише цінність моєї фігури у грі, от і все. У цій ситуації винний був лише я сам. Адже спершу в моєму розпорядженні була акумульована вся мудрість людської раси, безмежна расова ненависть до чаклунів і духів, ірраціональний страх до чужих форм життя. Пригоди, подібні до моєї, уже траплялися тисячі разів, а розповіді про них переказувалися знову й знову — про те, як люди, зацікавившись темними мистецтвами, викликали духів. Але в такий спосіб вони чинили найгірше, що можна зробити, — привертали до себе їхню увагу. Тому я став невіддільний від дерга, а дерг — від мене. Так тривало до вчора. Тепер я знову сам. Кілька тижнів усе було спокійно. Фигів я позбувся просто, тримаючи щільно зачиненими дверцята шаф. Лиепи були страшнішими, але їх вдалося приборкати з допомогою жаб'ячого ока. А мелджгризер небезпечний лише, коли сходить повний місяць. — Ти в небезпеці, — сказав учора дерг. — Знову? — поцікавився я, позіхаючи. — Нас переслідує транг. —Нас? — Так, і мене, і тебе, тому що навіть дерг не захищений цілком від ризику й небезпеки. — А цей транг дуже небезпечний? — Дуже. — Гаразд, і що треба робити? Почепити над дверима зміїну шкіру? Накреслити пентаграму? — Ні те, ні інше, — сказав дерг. — Від транга можна захиститися, лише уникаючи певних дій. Оскільки на мені й без того висіло безліч обмежень, я вирішив, що ще одне не матиме особливого значення. — І що я не повинен робити? — Ліснеризувати, — сказав дерг. — Ліснеризувати? — насупився я. — А що це таке? — Ти напевно знаєш. Це проста повсякденна людська дія. — Певно, я знаю її під іншою назвою. Поясни. — Добре. Ліснеризувати — це... — Він раптом замовк. — Що? — Він тут! Транг! Я притулився до стіни. Мені здалося, що в кутку злегка заворушився пил, але, можливо, це лише гра уяви та перенапруження нервів. — Дерг! — заволав я. — Ти де? Що треба робити? І раптом я почув лемент і звук, який ні з чим не можна переплутати — звук щелеп, що зімкнулися. — Я загинув! — скрикнув дерг. — Що треба робити? — знову вигукнув я. Почувся жахливий хрускіт працюючих зубів. І дуже слабкий голос дерга: — Не ліснеризувати! Потім запала тиша. Тому я зараз сиджу вдома і нікуди не виходжу. Наступного тижня в Бірмі розіб'ється літак, але це ніяк не вплине на мене тут, у Нью-Йорку. І фиги теж не зможуть заподіяти мені шкоди — адже дверцята моїх шаф щільно зачинені. Найбільшою проблемою є ліснеризування. Мені не можна ліснеризувати. У жодному разі не можна. Якщо я зможу уникнути ліснеризування, усе минеться і об'єктом полювання стане хтось інший. Так має бути! Треба лише перечекати. Проблема в тому, що я не маю анінайменшого уявлення, чим може виявитися це ліснеризування. Дерг казав, що це звичайна людська дія. Отож увесь цей час я уникаю майже всіх дій, яких тільки можу. Я трохи задрімав, і нічого не трапилося. Отже, це не ліснеризування. Я вийшов на вулицю, купив їжі, заплатив за неї, приготував і поїв. Це теж не ліснеризування. Я пишу цю розповідь. І це теж не ліснеризування. Коли-небудь усе минеться. Треба трохи поспати. Здається, застуда посилюється. Свербить у носі, хочеться чхну